Доступність посилання

ТОП новини
24 лютого 2020, Київ 07:54

Бренд України: свині версус Голівуд


Перебравши всі колядки з різдвяного застосунку до ай-паду, з-поміж розкручених «джингл белз» та «сайлент найт», моя дворічна донька зупиняється на «щедрику» і вмикає його разів зо шість поспіль. «Щедрик» в еплівському застосунку чесно підписаний – «Ukrainian carol». Дитина, звісно, читати ще не вміє й музику обрала інтуїтивно (хоча окрім «рідної» складової, «Щедрик» і для мене має найбільшу художню цінність із запропонованих композицій), але ж старші дітки чи їхні батьки, що скачали застосунок, вміють і наспівуватимуть цю мелодію по всьому світу, ще раз нагадавши собі, що вона родом з України. І хоч не кожен в лабіринтах Google з’ясує, що упорядник цього народного шедевру – Микола Леонтович, добру справу зроблено.

А як вона робиться взагалі – ця добра справа піару країни, і чи робиться вона якось стихійно, історично, чи все-таки може бути розпланована і здійснена за певні терміни?

Геть нещодавно мексиканський уряд щиро зізнався, що в істерію з майянським кінцем світу було вкладено близько восьми мільйонів доларів. На цей масштабний піар «відгукнулося» аж 12 мільйонів туристів. Якщо кожен із них залишив у Мексиці бодай долар, гра була варта свічок. Коли виповнювалося 300 років Санкт-Петербургу, міська влада найняла професійну піар-компанію Ketchum, щоб та раз і назавжди пояснила імпортним громадянам, що тут не всіх звати Іван, не кожен ходить в шапці-вушанці (москоу-хет в народі) і водить за собою на ланцюгу ведмедя з бубном. На провідних новинних каналах повсякчас транслюються шаленої краси промо-ролики різних країн. Бо якщо не потенційного інвестора візьме за душу світанок над джунглями Малайзії, то вже потенційного туриста точно. І хай вже за слоган «Малайзія. Істинна Азія» не ображаються ні Казахстан, ні Китай, ні половина Росії.

Я тут не писатиму про такі глибокі речі, як криза національної ідентифікації, калічення історичної пам’яті українців чи планомірний чорний піар України відомими замовниками, а спробую розглянути все більш приземлено. І практично.

Проблема, окрім вищезгаданого, в нас ще й у тому, що в Україні бракує піару внутрішнього. Критично не вистачає так званих love marks – чогось, чим би ми самі пишалися і тицяли в очі туристам, як швейцарці подають корів, годинники, банки, сир і шоколад (а кіко там тої Швейцарії?..), французи круасани, сири, вино і Ейфелеву вежу, іспанці хамон, італійці пасту й песто, американці стейки й саму американську мрію як таку. Плюс іще імена модельєрів, композиторів, художників, рок-співаків, архітектурні шедеври, славетні місцини, фільми... Список країн і того, з чим вони в пересічній свідомості інородця асоціюються, можна суттєво продовжити.

Ну звісно ж, ми скажемо: «А трипільська культура? А Софійський собор? А Іван Пулюй? А Гоголь? А сало, борщ і вареники врешті?» Тут уже читайте вище: «в пересічній свідомості». Бо спробуйте пояснити Хільді з Берліна (!), що Анна, донька київського князя, була французькою королевою, коли Хільда не зовсім впевнена, що в Києві по вулиці не ходять ведмеді, і взагалі не зовсім до Євро-2012 уявляла, де ця країна, хоча між її батьківщиною і нею лежить одна Польща. А щодо вареників, то оно лише позавчора моя подруга, колишня українка, пояснювала привезеній на свята до нас французькій гості: «Це такий вид равіолі, ти знаєш? Бувають з капустою, з картоплею чи з м’ясом». А про борщ, то купа людей свято вірить, що страва російська. Включно з самими росіянами. Як і, вибачте, Гоголь чи Булгаков. Зате з салом у нас майже безконкурентна ситуація. Сподіваюся, вам сподобалася моя сукня...

Автор фото – Haze
Автор фото – Haze
Але іронія іронією, а я вже навіть починаю мучитися совістю за те, що я, хоч і з любов’ю, а посміла висміяти бодай якийсь стереотип про Україну. Бо якщо корова – емблема Шейцарії, а Кенгуру – Австралії, то чим гірша сердешна свиня?! Сердешна – у прямому сенсі, бо навіть людині можна, подейкують, пересадити її серце. І можна хоч сто разів із релігійних чи травних міркувань не їсти свинячого м’яса, але не зможеш заперечити того, що сало зберігається значно довше, за свідченнями очевидців виводить з організму радіонукліди і гордо виходить на поєдинок з тяжким алкоголем тоді, коли всі інші продукти вже полягли в нерівному бою. До того ж свиня може бути розумною, майже як пес, і чистою. Оно моя екстравагантна цьоця в її гуцульському селі тримала свого Борю вдома, мила його шампунем і клала спати в подушки, аж поки Боря на свою біду не виріс і не пішов традиційним кармічним шляхом свого виду – на холодець і шинку...

«Карпа, – каже моя подруга, директор однієї з найбільших українських піар агенцій, зваживши мої свинофільні «за» і «проти». – Ти не знаєш про свиней найголовнішого – у них оргазм триває найдовше за всіх ссавців. Тридцять хвилин!»

Ось вона! Нова чоловіча ікона. Попрошу всіх субтильних модельок поступитися місцем на обкладинках глянцю.

А, ну і якщо вже свиня як сутність дає мені натхнення, то не можу не згадати за депутатів та інших істот, що харчуються за мої й ваші податки. Насправді, якби вони хоч трошечки збавили свій апетит і не намагалися так сильно наслідувати наш свино-тренд (цікаво, невже в оточенні тих із них, хто пнеться на сіті-лайти та плакати, нема нікого достатньо співчутливого, щоб сказати дядькові, що його пику вже жоден фотошоп не годен утиснути?), у бренду «Україна» з’явився би шанс. На заощаджені за рахунок дієти гроші, можна було б запросто найняти професійну піар-компанію міжнародного рівня, а не лузерів штибу тих, хто розробляв «олімпійську символіку» та калічок для «Євро» і щедро давав відкати. Можна було би виокремити те, що має знати світ про Україну (жінок вже один піарщик в Давосі рекомендував) і чекати у визначені терміни результатів роботи.

Я от запросто можу собі уявити гіпотетичного іноземця, котрий в результаті такої «виховної роботи» замість свого: «А, Україна, це там, де Чорнобиль?», скаже мені: «А, так, я чув, у вас така родюча земля, що вже й китайці внадилися». Чи: «О, так це ж країна соняшників! Я бачив фото – яка краса! І олія ця... хотів би спробувати!» Або: «Як же вам пощастило! У вас найдовші в світі гіпсові печери, мій син мріє туди поїхати». Ну чи щось на злобу дня: «О, славнозвісні українські програмісти. Кажуть, вся силіконова долина на них тримається». Чи цілком приземлене: «У вас же є ця чудова, дешева і міцна хо-ріл-ка! Я правильно вимовляю?..»

Та хоч кабачкова ікра. Можна розкрутити і її як щось, що геніально виготовляється лише в нас, і що ЦЕ треба бодай раз у житті спробувати. А хто не допетрав витонченого смаку – той не гурман.

Я зараз навмисно практично мовчу про тонко-культурний чи інтелектуальний піар. Театр-бо починається самі знаєте з чого. Того «нагадувати» в першу чергу треба ті імена чи факти, що і так є на слуху. Не будете ж ви випадковому сусідові в літаку переповідати в коротких тезах епохальну роботу з ядерної фізики українського авторства. Поп-персоналії, народжені в Україні чи від українських батьків, роблять свою справу, я перевіряла.

Отже:

Дастін Хофман, Міла Йововіч, Ольга Куриленко, Міла Куніс, Сільвестр Сталоне, Стівен Спілберг, Євген Гудзь, Баґзі Сіґал (засновник сучасного ігрового Лас Вегасу), Чак Палагнюк (вічно Паланік в російському варіанті) та мій улюблений оскароносний Джек Паланз, що відмовився від російського звання «народний артіст», наголосивши, що не має нічого спільного з цією країною, і що він є саме українцем... Список імен можна продовжити іменами спортсменів, музикантів, письменників – хто особисто вам більше до душі. Бо, як люблять казати прихильники банальних мудростей, навіть від однієї запаленої свічки стане світліше у мороці. Тож справа просування бренду «Україна» – справа кожного з нас.

Було б лише не ліньки.

Ірена Карпа – письменниця

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Дивитись коментарі (32)

XS
SM
MD
LG