Львів – Життя і смерть йдуть у парі, у постійній боротьбі проходить життя на межі зі смертю. Але однієї миті таки смерть завершує земне життя, її аж ніяк не цікавить, чи хтось готовий до цієї зустрічі…
Їхала у Київ прощатись зі своїм гарним і щирим другом, талановитим чоловіком Петром Леликом. Світ немов перевернувся від вістки про його смерть... І день прощання був особливим.
У вагоні метро поруч мене стояла жінка і раптово впала. Чоловіки миттєво її підхопили. Кажу: вже зупинка, потрібно винести. Жінка швидко опритомніла, працівниця метро побігла по воду. Я запитала у молодої жінки, можливо, вона вагітна. У відповідь почула щасливе «так» і пояснення, що багато людей було у вагоні і тому стало зле.
«Тут все гаразд», – махнула чоловікам, щоб йшли. А жінці побажала щасливо доносити і народити дитя. Нова душа очікує прийти на цей світ…
За кілька хвилин була у Володимирському соборі, куди власне і йшла, щоб поставити свічки за душу людини, чиє земне життя закінчилось, – за мого друга і друга моєї родини Петра Лелика. Думки у голові навперебій змінювали одна одну. Чому так швидко, Господи, забрав талановиту, розумну людину, яка ще стільки могла зробити, стільки мала задумів і бажань? Чому саме його, а не когось немічного, хто вже просить смерті? Чому так раптово у розквіті сил? Свічки горіли по-особливому яскраво, а відповідей у мене не було, лише запитання від смутку і болю, власної безпорадності.
Відповіді почула під час відспівування Петра і у проповіді отця-монаха Видубицького монастиря. Справді, ми тимчасові гості на цій землі, не ми вирішуємо, кому і скільки відведено тут життя. Але як важко прощатись з близькою людиною, серце болить і нічого не можеш вдіяти.
Повертаючись із похорону, у метро зав’язалась розмова з монахинею (дивно, монахи рідко коли спілкуються у громадському транспорті, а я взагалі не маю звички заводити розмови у натовпі).
«Похорон змушує замислитись», – сказала сестра Христина на прощання. Так, замислитись, але чому думаємо про вічні цінності лише тоді, коли втрачаємо близьких людей…
Їхала у Київ прощатись зі своїм гарним і щирим другом, талановитим чоловіком Петром Леликом. Світ немов перевернувся від вістки про його смерть... І день прощання був особливим.
У вагоні метро поруч мене стояла жінка і раптово впала. Чоловіки миттєво її підхопили. Кажу: вже зупинка, потрібно винести. Жінка швидко опритомніла, працівниця метро побігла по воду. Я запитала у молодої жінки, можливо, вона вагітна. У відповідь почула щасливе «так» і пояснення, що багато людей було у вагоні і тому стало зле.
«Тут все гаразд», – махнула чоловікам, щоб йшли. А жінці побажала щасливо доносити і народити дитя. Нова душа очікує прийти на цей світ…
За кілька хвилин була у Володимирському соборі, куди власне і йшла, щоб поставити свічки за душу людини, чиє земне життя закінчилось, – за мого друга і друга моєї родини Петра Лелика. Думки у голові навперебій змінювали одна одну. Чому так швидко, Господи, забрав талановиту, розумну людину, яка ще стільки могла зробити, стільки мала задумів і бажань? Чому саме його, а не когось немічного, хто вже просить смерті? Чому так раптово у розквіті сил? Свічки горіли по-особливому яскраво, а відповідей у мене не було, лише запитання від смутку і болю, власної безпорадності.
Відповіді почула під час відспівування Петра і у проповіді отця-монаха Видубицького монастиря. Справді, ми тимчасові гості на цій землі, не ми вирішуємо, кому і скільки відведено тут життя. Але як важко прощатись з близькою людиною, серце болить і нічого не можеш вдіяти.
Повертаючись із похорону, у метро зав’язалась розмова з монахинею (дивно, монахи рідко коли спілкуються у громадському транспорті, а я взагалі не маю звички заводити розмови у натовпі).
«Похорон змушує замислитись», – сказала сестра Христина на прощання. Так, замислитись, але чому думаємо про вічні цінності лише тоді, коли втрачаємо близьких людей…
