Київ – Лауреатами національної премії імені Шевченка цього року стали письменник Леонід Горлач, художник Петро Печорний і режисер-постановник Дмитро Богомазов. Його відзначили за постановку «Гамлета» Шекспіра в Одеському театрі імені Василька, виставу «Гості прийдуть опівночі» Міллера у Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, спектакль «Щуролов» за Гріном у столичному театрі «Вільна сцена». В ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода Дмитро Богомазов зазначив, що робить ставку у своїй творчості на класику і намагається при цьому бути сучасним. А за присуджену премію він вдячний, хоча й не переоцінює її значення для себе.
– Для Вас, як митця, як для театрального режисера, будь-які премії (навіть найпрестижніші) є визначальними в оцінці Вашої творчості чи щось інше?
– Будь-який митець (і театральний, і будь-який) не змінюється від того, отримав він премію чи ні. Але, коли помічають, відзначають твою роботу, це дуже приємно. І чим є митець без глядача? Хоча загалом – яким я був, таким і буду далі.
– Пане Богомазов, у Вашому творчому доробку понад 20 вистав. І не лише в Україні, а й у Росії, Польщі, Франції…Чому все-таки основна частина Вашої творчості здійснюється в Україні, адже скептично налаштовані критики зазначають, що зараз в Україні не найбільш сприятливий час для розвитку мистецтва, зокрема, театрального?
– Це залежить від конкретного митця. Я просто ціную роботу в Україні, й коли я кудись їду, то чекаю на повернення додому.
– «Гамлет» Вільяма Шекспіра – напевно, найпопулярніша п’єса для будь-якого театрального постановника. Водночас це великий ризик. Чому все-таки Ви наважилися на таку постановку?
– Кожен режисер мріє поставити цю п’єсу, бо це великий виклик і для будь-якого митця, і для будь-якого театру, що береться за постановку такої п’єси. Для мене дуже важливим було те, що новий переклад «Гамлета» зробив Юрій Андрухович. І така постановка була дуже важливою для України, і для Одеси, зокрема (Дмитро Богомазов поставив «Гамлета» в Одеському академічному Українському музично-драматичному театрі імені Василька – ред). В Одесі українському театру не дуже легко живеться, але там дуже гарна трупа.
– Була повною зала під час вистави в Одесі? Одеський глядач оцінив таку постановку? Скажіть відверто…
– Так, є фанати цієї вистави, так! І в російськомовному місті це не так просто…
Спілкуюсь з людьми у місті, де мешкаю. Якщо я і їх чую і чую при цьому Шекспіра, це і є запорукою дотримання такого балансу.
– У тому-то й справа…Водночас Ви ставили (крім «Гамлета») «Отелло» Шекспіра, «Сон у літню ніч», «Фауст-фрагмент» по Ґете, «Едіп» Софокла, «Смерть Тарелкіна» Сухово-Кобиліна…Тобто, передусім натхненням для Вашої творчості є класика?
– Так, бо коли маєш справу з літературою, що збереглася у віках, бо там є об’єктивність. Адже театр існує в діалозі. У діалозі між режисером та акторами, між режисером та художником, між акторами й автором…Якщо маєш у співрозмовниках настільки серйозну людину, як Шекспір, людину, що витримала перевірку часом… Цей діалог відбувається на іншому рівні.
– А з іншого боку – спілкуючись із Шекспіром, Ґете, Софоклом, Піранделло, Саксаганським, Іваном Карпенком-Карим, як дотриматися балансу між минулим і сучасністю? Чимало режисерів і в Україні, і в Росії, наприклад, не бояться «братися за класику». Але як при цьому зробити постановку цікавою сучасному глядачеві й уникнути зневаги до класика?
– Я ж і кажу, що спілкуюсь не лише з автором, а й з акторами. Спілкуюсь з людьми у місті, де мешкаю. Якщо я і їх чую, і чую при цьому Шекспіра, це і є запорукою дотримання такого балансу. Ти маєш це чути, ти маєш бути відкритим.
– Для Вас, як митця, як для театрального режисера, будь-які премії (навіть найпрестижніші) є визначальними в оцінці Вашої творчості чи щось інше?
Будь-який митець не змінюється від того, отримав він премію чи ніДмитро Богомазов
– Будь-який митець (і театральний, і будь-який) не змінюється від того, отримав він премію чи ні. Але, коли помічають, відзначають твою роботу, це дуже приємно. І чим є митець без глядача? Хоча загалом – яким я був, таким і буду далі.
– Пане Богомазов, у Вашому творчому доробку понад 20 вистав. І не лише в Україні, а й у Росії, Польщі, Франції…Чому все-таки основна частина Вашої творчості здійснюється в Україні, адже скептично налаштовані критики зазначають, що зараз в Україні не найбільш сприятливий час для розвитку мистецтва, зокрема, театрального?
– Це залежить від конкретного митця. Я просто ціную роботу в Україні, й коли я кудись їду, то чекаю на повернення додому.
– «Гамлет» Вільяма Шекспіра – напевно, найпопулярніша п’єса для будь-якого театрального постановника. Водночас це великий ризик. Чому все-таки Ви наважилися на таку постановку?
– Кожен режисер мріє поставити цю п’єсу, бо це великий виклик і для будь-якого митця, і для будь-якого театру, що береться за постановку такої п’єси. Для мене дуже важливим було те, що новий переклад «Гамлета» зробив Юрій Андрухович. І така постановка була дуже важливою для України, і для Одеси, зокрема (Дмитро Богомазов поставив «Гамлета» в Одеському академічному Українському музично-драматичному театрі імені Василька – ред). В Одесі українському театру не дуже легко живеться, але там дуже гарна трупа.
– Була повною зала під час вистави в Одесі? Одеський глядач оцінив таку постановку? Скажіть відверто…
– Так, є фанати цієї вистави, так! І в російськомовному місті це не так просто…
Спілкуюсь з людьми у місті, де мешкаю. Якщо я і їх чую і чую при цьому Шекспіра, це і є запорукою дотримання такого балансу.
Спілкуюсь з людьми у місті, де мешкаю. Якщо я і їх чую, і чую при цьому Шекспіра, це і є запорукою дотримання такого балансуДмитро Богомазов
– У тому-то й справа…Водночас Ви ставили (крім «Гамлета») «Отелло» Шекспіра, «Сон у літню ніч», «Фауст-фрагмент» по Ґете, «Едіп» Софокла, «Смерть Тарелкіна» Сухово-Кобиліна…Тобто, передусім натхненням для Вашої творчості є класика?
– Так, бо коли маєш справу з літературою, що збереглася у віках, бо там є об’єктивність. Адже театр існує в діалозі. У діалозі між режисером та акторами, між режисером та художником, між акторами й автором…Якщо маєш у співрозмовниках настільки серйозну людину, як Шекспір, людину, що витримала перевірку часом… Цей діалог відбувається на іншому рівні.
– А з іншого боку – спілкуючись із Шекспіром, Ґете, Софоклом, Піранделло, Саксаганським, Іваном Карпенком-Карим, як дотриматися балансу між минулим і сучасністю? Чимало режисерів і в Україні, і в Росії, наприклад, не бояться «братися за класику». Але як при цьому зробити постановку цікавою сучасному глядачеві й уникнути зневаги до класика?
– Я ж і кажу, що спілкуюсь не лише з автором, а й з акторами. Спілкуюсь з людьми у місті, де мешкаю. Якщо я і їх чую, і чую при цьому Шекспіра, це і є запорукою дотримання такого балансу. Ти маєш це чути, ти маєш бути відкритим.