Спостерігаючи за тим, як маленька Естонія зуміла швидко подолати відстань, що відділяла її від решти Європи з часів радянської окупації, за появою нового «Балтійського тигра» з високими темпами економічного розвитку, за бурхливим розвитком інтернету в цій країні, мало хто в Україні проводив паралель між цими явищами та процесом «десовєтизації», який пройшов в Естонії на початку 1990-х років, відразу після відновлення незалежності Естонії. А чи він є насправді? Чи дійсно те, що країна не обрала для себе пріоритетом лише економічні реформи, визначило її майбутню траєкторію розвитку? Про це Радіо Свобода розпитувало в аналітика американського Інституту світової політики, колишнього професора Тартуського університету в Естонії Пола Ґобла.
– Чому, на Вашу думку, в Естонії не пішли шляхом суспільного компромісу, адже він, за українським сценарієм, обіцяв мир у суспільстві?
– Гадаю, що естонці були готові піти на певні жертви заради того, щоб їхня країна, яка щойно відновила свою незалежність, не втратила її знову. Тому в Естонії було набагато більше згуртованості навколо ідеї виживання Естонії як держави. Тому для естонців було настільки важливо долучитися до головних західних інституцій, таких як НАТО та Європейський Союз. Естонці були готові заради цього пожертвувати і певними соціальними гарантіями. В Україні такої соціальної згоди не було.
– Ідеологія нацизму була засуджена, і післявоєнна Німеччина пройшла процес «денацифікації». З «десовєтизацією» було набагато складніше. В Естонії, мабуть, не бракувало противників демонтажу старої системи, переважно з числа радянських переселенців, чи «совєтизованих естонців», які вказували на її позитиви: стабільність, рівність, соціальні гарантії… Як вдалося подолати їхній спротив?
– Важливо усвідомлювати, що німецький нацизм був переможений у війні. У 1945 році Німеччина була окупована військами союзників, і вони могли диктувати, що буде далі. Але з Радянським Союзом було інакше. Коли він розвалився, багато людей були переконані, що вони б не хотіли повернення цієї системи, але були і такі люди, яким подобалася система. Тому пострадянським республікам доводилося дуже складно лавірувати між прихильниками й супротивниками комунізму. Багато експертів, західних у тому числі, попереджало, що «полювання на відьом» і переслідування колишніх комуністів може посіяти розбрат у суспільстві, замість того, щоб дати можливість людям сконцентруватися на майбутньому. Тому подібного глибинного процесу позбавлення від попередньої ідеології, як у Німеччині, не відбулося. В Естонії він був глибший, ніж в інших місцях. Але і тут питання порозуміння між різними частинами суспільства є демократичним процесом.
– Мені здається, що ключовим елементом «десовєтизації» Естонії стало відновлення історичної пам’яті, і як про це гордо говорили естонські лідери, «переписування історії», адже те, що про історію Естонію було написано в радянських підручниках, було її викривленням. Чому звернення до історії було настільки важливим?
– Тут є кілька різних аспектів. По-перше, Естонія була незалежною країною перед Другою світовою війною, на відміну від України. Були живі естонці, які той час пам’ятали. Тому відновити його в пам’яті народу було легше, ніж створювати новий історичний наратив. Вони завжди пам’ятали, що вони естонці, а не великий радянський народ. І тому, що були живі ще ті естонці, а також з’явилося молоде покоління, яке прагнуло власної держави, вони могли об’єднати зусилля для національної революції 1991 року. Але проблема, яка стає помітною зараз, полягає у тому, що старше покоління відходить, а молодше перестає цікавитися політикою, залишаючи політичну арену для людей середнього віку, тобто для найбільш «совєтизованого» покоління естонців.
– Першим президентом Естонії після відновлення незалежності був Ленарт Мері, людина, яка народилася ще у довоєнній Естонії, отримала блискучу освіту за кордоном, але прожила більшість життя в радянських умовах, не приймаючи їх. Нині країною керує людина не просто із західною освітою, а колишній американський громадянин Тоомас Хенрік Ілвес, який свого часу був керівником Естонської редакції Радіо Свобода. Наскільки перебування на вищій державній посаді таких людей визначило напрямок розвитку країни?
– Так, не можна переоцінити важливість існування в політиці Естонії людей, які пам’ятали часи незалежної Естонії. Не лише Ленарт Мері відіграв тоді важливу роль, але й також і другий президент, Арнольд Рюйтель також виріс ще у передвоєнній Естонії. А ось те, що третім президентом країни став представник діаспори, Тоомас Хенрік Ілвес, мені здається, було певною мірою відкладенням вирішення проблеми щодо того, що робити тоді, коли відійде покоління людей, народжених у 1920-х роках. Бо певною мірою представники діаспори зберегли ту історичну пам’ять, яка була знищена у середньому поколінні.
Ми бачили подібну ситуацію в сусідніх балтійських республіках, які також обирали колишніх емігрантів на посаду голови держави, бо вони також відкладали цю проблему на майбутнє. Але, мабуть, прийде час, коли на чолі держави стане людина, яка виросла в Естонії в радянський час і потрапила під вплив радянських цінностей.
– Пане Ґобл, зв’язок між рішенням позбавитися радянської ідеології та пізнішим бурхливим економічним розвитком Естонії – уявний чи реальний?
– Естонія обрала для себе модель розвитку за рахунок закордонних інвестицій. Для того, щоб вони надійшли в країну, і економічне чудо, яке ми бачили, стало можливим, потрібно було створити відповідні умови. Це країна невеликих компаній, зацікавлена у розвитку інтелектуального капіталу, країна, де було засновано компанію Skype, яка прийняла інтернет із відкритими обіймами. Всі ці речі зробили Естонію дуже привабливою для міжнародного капіталу, і всі вони стали можливими тому, що Естонія так швидко і повністю відмовилася від радянської економічної моделі.
– Чому, на Вашу думку, в Естонії не пішли шляхом суспільного компромісу, адже він, за українським сценарієм, обіцяв мир у суспільстві?
– Гадаю, що естонці були готові піти на певні жертви заради того, щоб їхня країна, яка щойно відновила свою незалежність, не втратила її знову. Тому в Естонії було набагато більше згуртованості навколо ідеї виживання Естонії як держави. Тому для естонців було настільки важливо долучитися до головних західних інституцій, таких як НАТО та Європейський Союз. Естонці були готові заради цього пожертвувати і певними соціальними гарантіями. В Україні такої соціальної згоди не було.
– Ідеологія нацизму була засуджена, і післявоєнна Німеччина пройшла процес «денацифікації». З «десовєтизацією» було набагато складніше. В Естонії, мабуть, не бракувало противників демонтажу старої системи, переважно з числа радянських переселенців, чи «совєтизованих естонців», які вказували на її позитиви: стабільність, рівність, соціальні гарантії… Як вдалося подолати їхній спротив?
Пострадянським республікам доводилося дуже складно лавірувати між прихильниками і супротивниками комунізму
– Важливо усвідомлювати, що німецький нацизм був переможений у війні. У 1945 році Німеччина була окупована військами союзників, і вони могли диктувати, що буде далі. Але з Радянським Союзом було інакше. Коли він розвалився, багато людей були переконані, що вони б не хотіли повернення цієї системи, але були і такі люди, яким подобалася система. Тому пострадянським республікам доводилося дуже складно лавірувати між прихильниками й супротивниками комунізму. Багато експертів, західних у тому числі, попереджало, що «полювання на відьом» і переслідування колишніх комуністів може посіяти розбрат у суспільстві, замість того, щоб дати можливість людям сконцентруватися на майбутньому. Тому подібного глибинного процесу позбавлення від попередньої ідеології, як у Німеччині, не відбулося. В Естонії він був глибший, ніж в інших місцях. Але і тут питання порозуміння між різними частинами суспільства є демократичним процесом.
– Мені здається, що ключовим елементом «десовєтизації» Естонії стало відновлення історичної пам’яті, і як про це гордо говорили естонські лідери, «переписування історії», адже те, що про історію Естонію було написано в радянських підручниках, було її викривленням. Чому звернення до історії було настільки важливим?
Вони завжди пам’ятали, що вони естонці, а не великий радянський народ
– Тут є кілька різних аспектів. По-перше, Естонія була незалежною країною перед Другою світовою війною, на відміну від України. Були живі естонці, які той час пам’ятали. Тому відновити його в пам’яті народу було легше, ніж створювати новий історичний наратив. Вони завжди пам’ятали, що вони естонці, а не великий радянський народ. І тому, що були живі ще ті естонці, а також з’явилося молоде покоління, яке прагнуло власної держави, вони могли об’єднати зусилля для національної революції 1991 року. Але проблема, яка стає помітною зараз, полягає у тому, що старше покоління відходить, а молодше перестає цікавитися політикою, залишаючи політичну арену для людей середнього віку, тобто для найбільш «совєтизованого» покоління естонців.
– Першим президентом Естонії після відновлення незалежності був Ленарт Мері, людина, яка народилася ще у довоєнній Естонії, отримала блискучу освіту за кордоном, але прожила більшість життя в радянських умовах, не приймаючи їх. Нині країною керує людина не просто із західною освітою, а колишній американський громадянин Тоомас Хенрік Ілвес, який свого часу був керівником Естонської редакції Радіо Свобода. Наскільки перебування на вищій державній посаді таких людей визначило напрямок розвитку країни?
– Так, не можна переоцінити важливість існування в політиці Естонії людей, які пам’ятали часи незалежної Естонії. Не лише Ленарт Мері відіграв тоді важливу роль, але й також і другий президент, Арнольд Рюйтель також виріс ще у передвоєнній Естонії. А ось те, що третім президентом країни став представник діаспори, Тоомас Хенрік Ілвес, мені здається, було певною мірою відкладенням вирішення проблеми щодо того, що робити тоді, коли відійде покоління людей, народжених у 1920-х роках. Бо певною мірою представники діаспори зберегли ту історичну пам’ять, яка була знищена у середньому поколінні.
Ми бачили подібну ситуацію в сусідніх балтійських республіках, які також обирали колишніх емігрантів на посаду голови держави, бо вони також відкладали цю проблему на майбутнє. Але, мабуть, прийде час, коли на чолі держави стане людина, яка виросла в Естонії в радянський час і потрапила під вплив радянських цінностей.
– Пане Ґобл, зв’язок між рішенням позбавитися радянської ідеології та пізнішим бурхливим економічним розвитком Естонії – уявний чи реальний?
Естонія обрала для себе модель розвитку за рахунок закордонних інвестицій
– Естонія обрала для себе модель розвитку за рахунок закордонних інвестицій. Для того, щоб вони надійшли в країну, і економічне чудо, яке ми бачили, стало можливим, потрібно було створити відповідні умови. Це країна невеликих компаній, зацікавлена у розвитку інтелектуального капіталу, країна, де було засновано компанію Skype, яка прийняла інтернет із відкритими обіймами. Всі ці речі зробили Естонію дуже привабливою для міжнародного капіталу, і всі вони стали можливими тому, що Естонія так швидко і повністю відмовилася від радянської економічної моделі.
