Київ – Гурт Zapaska, електроакустичний дует із Кам'янця-Подільського, за три роки свого існування здобув прихильників не тільки в Україні, а й у Польщі, Чехії, Словаччині та Білорусі. За минулий рік Zapaska відіграли понад 80 концертів і більшість з них – за кордоном. Сьогодні гурт презентує у Києві нові пісні в рамках весняного туру. Попереду ще кілька виступів в Україні, а далі Zapaska знову вирушає на захід, де планує записати дебютний альбом. Учасник гурту Павло Нечитайло, який раніше також грав у «Пропалій грамоті», розповів Радіо Свобода про нові пісні, українську андеграундну музику та про те, що для творення музики годиться будь-що – навіть дитячі іграшки.
– Ми з лютого катаємо частину нового альбому по різних країнах і деяка його частина не витримала випробування туром. Але у нас з’явилися нові інструменти. Наприклад, віддаючи данину поп-музиці 80-х, з якою у нас багато спільного, ми зараз використовуємо один із найкращих аналогових дитячих синтезаторів 87-го року випуску, а я все більше перекваліфіковуюся в гітариста. Тому, у порівнянні з попередніми роботами, у нас буде більше прозорого звучання. Окрім цього, ми будемо звертатися до спадщини розстріляного відродження – використовувати ранні тексти поетів, яким потім довелось оспівувати колгоспні лани, тракторці і перших начальників української Комуністичної партії. Це вірші Тичини, Сосюри, Рильського.
– Як би ви самі охарактеризували стиль, в якому граєте?
– Ми хотіли би називатися поп-музикою. Але якщо використовувати цей термін, то саме у ньому криється пастка. Якщо ти граєш популярну музику, то чому на твої концерти в клуби не приходять тисячі людей, а кількість твоїх шанувальників вимірюється десятками? З іншого боку, у нас прості мелодії, хай навіть і трохи нестандартні для традиційної української поп-музики. Але в наш постмодерний період важко пришивати якийсь гурт до певного стилю.
– Ви багато експериментуєте зі звуком. Який ваш найдивніший інструмент?
– Поки що в десятці незвичайних інструментів на першому місці чарівний динамік із м’якої іграшки. Мені здається, що в ньому захований голос Шона Коннері. А оскільки за два роки гастролей ми жодного разу не поміняли в ньому батарейки, то ми вважаємо, що колись він виконував спеціальну місію в якійсь із розвідок світу.
– Чому ідея записати альбом з’явилась лише зараз?
– Ми дуже прискіпливо ставимось до матеріалу, і коли приходили на студію десь із двадцятьма піснями, то більше половини доводилось відсіювати. Зараз в нас залишилося 10-12 треків які можна без сорому показати слухачу, і не тільки українському. Ми також сподіваємося, що у альбомі можна буде почути наших колег з різних музичних гуртів. Яких саме, поки що – секрет, але думаємо, що це будуть спроби дуетів та творчих експериментів. А зводити матеріал спробуємо не в Україні.
– Де саме тоді?
– Ми хочемо подивитися, як це зроблять у Відні або Берліні. Хочеться спробувати, як наш український матеріал зазвучить в руках неукраїнського саунд-продюсера.
– Чи справді українським некомерційним музикантам легше працювати за кордоном?
– Не зовсім. У будь-якому випадку музикант має працювати на своїй землі, хоча іноді це буває збитковим процесом. Але це певна місія, і якщо не розорювати, метафорично виражаючись, цей ґрунт, то тут нічого ніколи не проросте. Можна було би без проблем виїжджати на постійну роботу за кордон, як це свого часу зробили «Воплі Відоплясова». Але будемо відвертими: на заході ми цікаві не як інтернаціональний продукт, а тим, як ми робимо музику саме тут, в Україні.
– Ви – активний учасник українського музичного процесу ще з кінця 90-х. За цей час як змінилась українська неформатна музика?
– Я дуже трепетно ставлюсь до кінця 90-х років, коли в Україні було багато експериментів і достатня кількість гуртів гітарного штибу. Ті з них, що дожили до нашого часу – саме якісна гітарна альтернатива, часто змінюють своє звучання і не завжди у кращий бік. А загалом, мені здається, що процеси, які відбуваються в сучасній українській музиці, випереджають навіть процеси в сучасній українській літературі. Наша музика нагадує броунівський рух: усе відбувається швидко і хаотично.
– Ми з лютого катаємо частину нового альбому по різних країнах і деяка його частина не витримала випробування туром. Але у нас з’явилися нові інструменти. Наприклад, віддаючи данину поп-музиці 80-х, з якою у нас багато спільного, ми зараз використовуємо один із найкращих аналогових дитячих синтезаторів 87-го року випуску, а я все більше перекваліфіковуюся в гітариста. Тому, у порівнянні з попередніми роботами, у нас буде більше прозорого звучання. Окрім цього, ми будемо звертатися до спадщини розстріляного відродження – використовувати ранні тексти поетів, яким потім довелось оспівувати колгоспні лани, тракторці і перших начальників української Комуністичної партії. Це вірші Тичини, Сосюри, Рильського.
– Як би ви самі охарактеризували стиль, в якому граєте?
– Ми хотіли би називатися поп-музикою. Але якщо використовувати цей термін, то саме у ньому криється пастка. Якщо ти граєш популярну музику, то чому на твої концерти в клуби не приходять тисячі людей, а кількість твоїх шанувальників вимірюється десятками? З іншого боку, у нас прості мелодії, хай навіть і трохи нестандартні для традиційної української поп-музики. Але в наш постмодерний період важко пришивати якийсь гурт до певного стилю.
– Ви багато експериментуєте зі звуком. Який ваш найдивніший інструмент?
– Поки що в десятці незвичайних інструментів на першому місці чарівний динамік із м’якої іграшки. Мені здається, що в ньому захований голос Шона Коннері. А оскільки за два роки гастролей ми жодного разу не поміняли в ньому батарейки, то ми вважаємо, що колись він виконував спеціальну місію в якійсь із розвідок світу.
– Чому ідея записати альбом з’явилась лише зараз?
– Ми дуже прискіпливо ставимось до матеріалу, і коли приходили на студію десь із двадцятьма піснями, то більше половини доводилось відсіювати. Зараз в нас залишилося 10-12 треків які можна без сорому показати слухачу, і не тільки українському. Ми також сподіваємося, що у альбомі можна буде почути наших колег з різних музичних гуртів. Яких саме, поки що – секрет, але думаємо, що це будуть спроби дуетів та творчих експериментів. А зводити матеріал спробуємо не в Україні.
– Де саме тоді?
– Ми хочемо подивитися, як це зроблять у Відні або Берліні. Хочеться спробувати, як наш український матеріал зазвучить в руках неукраїнського саунд-продюсера.
– Чи справді українським некомерційним музикантам легше працювати за кордоном?
– Не зовсім. У будь-якому випадку музикант має працювати на своїй землі, хоча іноді це буває збитковим процесом. Але це певна місія, і якщо не розорювати, метафорично виражаючись, цей ґрунт, то тут нічого ніколи не проросте. Можна було би без проблем виїжджати на постійну роботу за кордон, як це свого часу зробили «Воплі Відоплясова». Але будемо відвертими: на заході ми цікаві не як інтернаціональний продукт, а тим, як ми робимо музику саме тут, в Україні.
– Ви – активний учасник українського музичного процесу ще з кінця 90-х. За цей час як змінилась українська неформатна музика?
– Я дуже трепетно ставлюсь до кінця 90-х років, коли в Україні було багато експериментів і достатня кількість гуртів гітарного штибу. Ті з них, що дожили до нашого часу – саме якісна гітарна альтернатива, часто змінюють своє звучання і не завжди у кращий бік. А загалом, мені здається, що процеси, які відбуваються в сучасній українській музиці, випереджають навіть процеси в сучасній українській літературі. Наша музика нагадує броунівський рух: усе відбувається швидко і хаотично.
