Радянський концтабір порівняно з німецьким був пеклом – Федір Габелко

Київ – «Я пережив голод, полон, концтабір німецький, був у таборі смерті «Мозах» у місті Буйовиці, англійці видали совітам. І з усіх таборів робив втечі», – розповідає про себе 95-річний український громадсько-культурний діяч, літератор, актор і художник Федір Габелко. В Україну з Австралії, куди змушений був емігрувати, він приїхав, щоб вперше і, мабуть, востаннє, з огляду на його вік, побачити могилу Тараса Шевченка у Каневі та пам’ятник йому в Києві. Завітав Федір Габелко і до Радіо Свобода, щоб поділитись спогадами про голод та війну.

– Пане Габелко, Ви народились в Північному Казахстані, а коли приїхали в Україну, то стали свідком одного з найстрашніших лих – Голодомору 1932–33 років…

– Спершу я розповім, як опинився в Казахстані. Моїх батьків ще за царату вислали в Казахстан у 1905 році, бо батько розбудував своє господарство до рівня поміщика. Нас розкуркулили у 1926 році, а за два роки Сталін приїхав в Алма-Ату і оголосив, що є потреба допомоги державі харчами: хлібом і м’ясом. Киргизи (киргизами в ті часи іноді ще називали казахів – Ред.) його висміяли. Згодом прийшов наказ і нас вивезли у тайгу. Ми тоді за допомогою киргизів з міста Костаная зорганізували так, щоб нас викрали, і ми виїхали на Кубань. Побувши там десь рік, вернулись в Україну, в рідне село, де батько родився. Оскільки він буд покараний царями, йому дали привілей – він став лісником. Але ми приховали все своє минуле.



Коли почався голод, єдине, що нас врятувало, це там, де сходиться дві річки Сула і Удай, хоч і це були місця для державної риболовлі, батько ловив рибу і так рятував нас і родичів, і сусідів.

Як я бачу голод? Пам’ятаю, як у школі нам в обідню перерву давали суп, сама вода, дві квасолини і маленький шматочок хліба. Проте я ще міг риби від батька отримати, а тут люди, наприклад, Бабенки – сьогодні ми прийшли зі школи, а на другий день я до них приходжу, а вони вже мертві. Було й таке, що зі школи йдемо, а тут сморід, у траві під тином гниє людина. Казали, що був канібалізм. Так. Одна Гапка пристала до одного шевця. Він інвалід, каліка. За нормальних часів було все в порядку. А тут вона з сином задушили його, порізала на куски, засолила його і так їли. Якось люди це донесли владі, міліції, і те все знайшли, але її не покарали.

А от хлібоздача відбувалась так: був один працівник із району, а решта людей з ним (5–6 людей) були з місцевих активістів, комсомольців. Ходити до людей вони не хотіли. А посилали школярів-піонерів. Дали картку, кажуть, піди віддай Дмитру Ткаченку, щоб він прийшов на допит. Провіряли, приходили зі шпицями, штрикали, чи там чого нема.

На тому хуторі, де були 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті – половина родини, а в деяких одна особа залишилась. Ось так я пережив цей голод.

– Проте випробування Ваші голодом не закінчилися. За декілька років Ви застали початок війни, будучи на Львівщині на службі. Одразу в перші дні Ви були поранені. Що можете згадати про той період?

– Нас привезли у місто Яворів, біля нього були якісь польські військові частини. То був 135-й артилерійський полк резерву головного командування. Здавалося б, нас застосують, хіба коли влада впаде, але виявилося не так. Ми перебували на шляху Любачів – Рава-Руська. Перед третьою годиною почали розриватись снаряди. Подумали, що то сусідній полк мав заняття, але не знав, що ми тут. Ми в дивізію звернулись, в центр, в Москву – нічого не знають. В 7-й годині ранку ми вже зайняли бойову позицію. Я був в ДД (дальнього діяння артилерії), і ми стріляли до 25 кілометрів.

І от в перші дні ми прийняли бій, і німці прорвали фронт, нас відтиснули. Але вночі командування піхотними військами вирішило зробити контратаку і німці втекли в бункери. Наші солдати прийшли і дивуються. Вони ж покидали свої рюкзаки, а там: цукерки, мило, пляшечка вина… На наступний ранок нам не сказали, що наш командир зайняв ті бункери, і в четвертій годині ранку мусили їх розгромити фугасними снарядами. А там наші піхотинці були. Потім ми ще прийняли один бій і відступили до Рави-Руської. Там ми теж один бій прийняли, через одну річечку, а далі мобілізувались і повернули на Красне. Оскільки там ми були в оточенні, то ми зброю лишили і по лісах розбіглися.



Коли я переходив дорогу, то переді мною розірвався снаряд і мені там, де статеві органи, все вирвало, але нічого не пошкодило. Це було в перші дні війни і німці подумали, що це молодий офіцер, «може, ми його щось випитаємо». Вони взяли мене в польовий госпіталь. Як робили операцію, не пам’ятаю. Одного ранку я прокинувся, чую, інша мова. Ось так вони мене лікували, годували тиждень, а потім викликали в канцелярію на допит до офіцера. Я розказав, що знаю. А мене відіслали назад. Ще тиждень відгодовували. Тоді знов викликали, і я знову сказав те саме. Після того вони мене – в полон. Я тоді 35 кілограмів важив.

– По закінчені війни Ви дістали документи на ім’я Ілька Малетича. Згодом Ви використовуватимете це ім’я як псевдонім у своїх публіцистичних, художніх творах…

– Коли закінчилась війна, я поїхав за сестрою у Ганновер, але совіти їх вже звідти забрали. І от я йшов вулицею, а тут три поліцейські: німецький, окупаційної влади англійський і окупаційної влади радянський. Вони почали перевіряти мої документи, і радянський став наполягати: «Це наша людина. Він бреше». І вони віддали мене, силою віддали у Будвайс у Чехії в радянський табір, де також тисячі людей були, звідки їх відправляли в Радянський Союз. І там я побачив те страхіття. Якщо порівняти німецький концтабір і те, що я за два дні в радянському побачив, то є пекло. І я вирішив ще й звідти втекти. Я вночі, там, де вода підходить під траву і можна вирвати і дірка буде, вирвав, попід низ проліз і втік. Після того я знову був у Німеччині, де почалось моє таборове життя, де я потрапив у редакцію. При тому, що ні журналістики не вчив, ні української мови не знав. Згодом праця на лінотипі мені дуже знадобилась в еміграції, де я тисячі книжок надрукував.



– Ви займались видавництвом?

– Так, я видавав патріотичні книжки: Франка, Лесю Українку, тритомник Шевченка десятитисячним накладом. А тоді прийшов час, німецька влада отримала право держави, замінила гроші, і ті гроші, що я на цьому видавничому бізнесі мав, десятки тисяч марок, – все пропало. Мені лише залишили сто марок. І тут почалась акція вивозу в Америку, Канаду, Англію і Австралію, Аргентину, Бразилію… Я радився, але мій друг Карен, який працював зі мною у видавництві, раніше поїхав в Австралію, надіслав мені листа, що їдь сюди, тут гарна країна. І я поїхав, в Австралії живу й дотепер.