– Пане Габелко, Ви народились в Північному Казахстані, а коли приїхали в Україну, то стали свідком одного з найстрашніших лих – Голодомору 1932–33 років…
– Спершу я розповім, як опинився в Казахстані. Моїх батьків ще за царату вислали в Казахстан у 1905 році, бо батько розбудував своє господарство до рівня поміщика. Нас розкуркулили у 1926 році, а за два роки Сталін приїхав в Алма-Ату і оголосив, що є потреба допомоги державі харчами: хлібом і м’ясом. Киргизи (киргизами в ті часи іноді ще називали казахів – Ред.) його висміяли. Згодом прийшов наказ і нас вивезли у тайгу. Ми тоді за допомогою киргизів з міста Костаная зорганізували так, щоб нас викрали, і ми виїхали на Кубань. Побувши там десь рік, вернулись в Україну, в рідне село, де батько родився. Оскільки він буд покараний царями, йому дали привілей – він став лісником. Але ми приховали все своє минуле.
Коли почався голод, батько ловив рибу, і так рятував нас і родичів, і сусідів
Як я бачу голод? Пам’ятаю, як у школі нам в обідню перерву давали суп, сама вода, дві квасолини і маленький шматочок хліба. Проте я ще міг риби від батька отримати, а тут люди, наприклад, Бабенки – сьогодні ми прийшли зі школи, а на другий день я до них приходжу, а вони вже мертві. Було й таке, що зі школи йдемо, а тут сморід, у траві під тином гниє людина. Казали, що був канібалізм. Так. Одна Гапка пристала до одного шевця. Він інвалід, каліка. За нормальних часів було все в порядку. А тут вона з сином задушили його, порізала на куски, засолила його і так їли. Якось люди це донесли владі, міліції, і те все знайшли, але її не покарали.
А от хлібоздача відбувалась так: був один працівник із району, а решта людей з ним (5–6 людей) були з місцевих активістів, комсомольців. Ходити до людей вони не хотіли. А посилали школярів-піонерів. Дали картку, кажуть, піди віддай Дмитру Ткаченку, щоб він прийшов на допит. Провіряли, приходили зі шпицями, штрикали, чи там чого нема.
На хуторі, де були 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті – половина родини, а в деяких одна особа залишилась
– Проте випробування Ваші голодом не закінчилися. За декілька років Ви застали початок війни, будучи на Львівщині на службі. Одразу в перші дні Ви були поранені. Що можете згадати про той період?
– Нас привезли у місто Яворів, біля нього були якісь польські військові частини. То був 135-й артилерійський полк резерву головного командування. Здавалося б, нас застосують, хіба коли влада впаде, але виявилося не так. Ми перебували на шляху Любачів – Рава-Руська. Перед третьою годиною почали розриватись снаряди. Подумали, що то сусідній полк мав заняття, але не знав, що ми тут. Ми в дивізію звернулись, в центр, в Москву – нічого не знають. В 7-й годині ранку ми вже зайняли бойову позицію. Я був в ДД (дальнього діяння артилерії), і ми стріляли до 25 кілометрів.
Нам не сказали, що наш командир зайняв ті бункери, мусили їх розгромити фугасними снарядами. А там наші піхотинці були
Коли я переходив дорогу, то переді мною розірвався снаряд і мені там, де статеві органи, все вирвало, але нічого не пошкодило. Це було в перші дні війни і німці подумали, що це молодий офіцер, «може, ми його щось випитаємо». Вони взяли мене в польовий госпіталь. Як робили операцію, не пам’ятаю. Одного ранку я прокинувся, чую, інша мова. Ось так вони мене лікували, годували тиждень, а потім викликали в канцелярію на допит до офіцера. Я розказав, що знаю. А мене відіслали назад. Ще тиждень відгодовували. Тоді знов викликали, і я знову сказав те саме. Після того вони мене – в полон. Я тоді 35 кілограмів важив.
– По закінчені війни Ви дістали документи на ім’я Ілька Малетича. Згодом Ви використовуватимете це ім’я як псевдонім у своїх публіцистичних, художніх творах…
Віддали мене в радянський табір. І там я побачив те страхіття
– Ви займались видавництвом?
– Так, я видавав патріотичні книжки: Франка, Лесю Українку, тритомник Шевченка десятитисячним накладом. А тоді прийшов час, німецька влада отримала право держави, замінила гроші, і ті гроші, що я на цьому видавничому бізнесі мав, десятки тисяч марок, – все пропало. Мені лише залишили сто марок. І тут почалась акція вивозу в Америку, Канаду, Англію і Австралію, Аргентину, Бразилію… Я радився, але мій друг Карен, який працював зі мною у видавництві, раніше поїхав в Австралію, надіслав мені листа, що їдь сюди, тут гарна країна. І я поїхав, в Австралії живу й дотепер.