– Ваше найбільше досягнення?
– Композиторська творчість.
– Поразка?
– Намагаюсь уникати.
– Чого б ніколи не пробачили близьким, друзям?
– Що мене ображають невинно.
– Головний життєвий принцип Мирослава Скорика?
– Намагаюся триматися певних правил.
– Які це правила?
– Які написані в Біблії.
– Чи можна буде колись на афішах прочитати: Мирослав Скорик, нижче – рок-опера або мюзикл?
– Чому ні? Може бути таке.
– Якщо я скажу: «Не топчіть конвалій», що Ви продовжите?
– Твіст.
– Чого Ви ніколи не писали і не могли б написати?
– Так сталося, що я не написав жодної симфонії, але не переконаний, що ще не напишу.
– Чим український композитор у Вашому віці відрізняється від середньостатистичного пенсіонера?
– Моя професія така, що я можу й не залежати дуже від пенсійних проблем.
– Від чого залежить розпорядок дня композитора, художнього керівника Національної опери Мирослава Скорика?
– Нерегулярністю відзначається, я б сказав.
– Як формується Ваш робочий день?
– Кожен день – інакше. Все було. Я вже звик до цього.
– Що потрібно для того, щоб написати оперу чи балет? Специфічний настрій? Бо ми згадали «Не топчіть конвалій» – це перший український твіст, Ваш твір, і так само опера «Мойсей» – Ваш твір. Це ж не може бути завдання?
Композитор, професіонал повинен вміти все писати. А вже якесь натхнення – воно з’являється або не з’являється
– Сьогодні є натхнення на що?
– Якщо буде якесь завдання або бажання, а так я не можу сказати.
– Бажання є писати щось?
– Бажання є, але я не люблю наперед нічого говорити. Адже, як я Вам уже сказав, що я не написав жодної симфонії, тому що я колись пообіцяв написати симфонію і сказав: «це буде симфонія», навіть з’явилася стаття. І з тих пір симфонії не стало жодної. Тому я забобонний.
– Тобто я дарма запитала стосовно мюзиклу чи рок-опери?
– Чому? Якщо буде гарна ідея, гарне замовлення. Я часто працюю на замовлення. Усі композитори так працювали.
– Наскільки сучасний слухач, глядач готовий до того, щоб сприймати великі твори, адже зараз все таке швидкоплинне? Наскільки люди готові у цьому швидкому світі сприймати п’яти-шестигодинні твори? Наприклад, «Перстень нібелунгів» Вагнера навіть в «Ла-Скала» не завжди має аншлаг.
– Не знаю. Я бачу, що сприймають. І в деяких театрах, наприклад, на Вагнера, то також не можна дістати квитків. Наприклад, в Байройті – білети на рік наперед продаються. Так що це не обов’язково так є, хоча, безперечно, зараз в цілому світі більшою популярністю користується розважальна музика, причому її рівень падає, мені здається. Так що це прикро, але разом з тим я думаю, що це є хвилеве явище, тому що вже такі зигзаги були, а потім приходить відродження.
– Тобто на класичну музику чекає момент відродження і піднесення, з Вашої точки зору?
– Бачите, наприклад, був авангард, який прагнув іти в такій більш манері досить експресивній, і він якось не знайшов такого широкого шляху до слухача. І тепер знов повернулося до того, що зараз найпопулярніші композитори – це Бах, Бетховен, Чайковський, Шопен. Все ніби повертається. Я думаю, потім знов дійде до Дебюссі, Верді, може, і до нас дійде.
– Але разом з тим навіть у таких відомих композиторів, яких можна перерахувати в Україні по пальцях – Ви, Сильвестров та Станкович, мабуть, з найвідоміших – все одно є колажування, цитування класиків.
– Безперечно, є. Це була одна з таких мод, яка і зараз часом з’являється, хоча це необов’язково. Я думаю, що важливіше композитору знайти свій стиль. Я навіть колись, коли дуже був модний колаж, сказав, що якщо ми захопимося колажем, тоді композиторам наступних поколінь не буде взагалі що колажувати.
– Чому? Тоді вже можна буде колажувати Вас.
– Так. Але якщо я буду колажувати попередніх композиторів, то що їм лишиться тоді?
– Але, з іншого боку, це можливість нового прочитання. Наприклад, якщо Сильвестров колажує з Моцартом, Ви – з Пуччіні. «Повернення Батерфляй» можна назвати колажуванням з Пуччіні?
– Ні, це не колаж. Колаж в мене є в певних творах, які я написав, нібито постмодерн. Була в мене така «Партіта № 5 для фортепіано» – там є дійсно колаж, всякі натяки на різних композиторів. І навіть Сильвестров послухав цей твір, то він взяв одну тему звідти і написав іншу музику, власне, на мою тему. Бачите, можуть бути і такі варіанти.
– Це так само цікаво. Я згадала Пуччіні і «Повернення Батерфляй». Хай це не колаж, але цей твір був написаний неспроста, і, я так розумію, не на замовлення, а станом душі і Ваших родинних зв’язків. Так?
Поважаю діяльність, артистичну і життєву, Соломії Крушельницької. Вона сказала батькам відправити мене в музичну школу, коли мені було 7 років
– Яка була Вашою двоюрідною бабусею.
– Так. І вона в мене відмітила абсолютний слух і сказала батькам відправити мене в музичну школу, коли мені було 7 років. Так що я в боргу перед нею, тим більше, що вона допомагала сім’ї дуже часто. Вона – чудова людина. Я хотів зробити щось цікаве, зробити історію її життя в балеті, але на музику тих опер, які вона співала. Але також я вводив і свої теми. Це досить модно зараз так робити, починаючи із Щедріна, тепер – балети. Наприклад, балет «Анна Кареніна» на музику Чайковського, яку він ніколи не написав. Це з різних його симфоній взята музика.
– Якщо можна згадувати стосовно колажування, і «Кармен» Бізе- Щедріна…
– «Онєгін» в балеті.
– Якщо говорити про сучасні стилі музикування, якими вони є? Це нова формула? Композитор приходить до спілкування зі своїм слухачем через нову простоту чи, навпаки, музика сучасна – більш складна?
Зараз є тенденція повернення до класичних норм. Все ж таки композитору найважливіше, щоб його музика знаходила певний відгомін його душі
– А як зробити так, щоб музика знайшла цей відгук?
Ніколи не можна передбачити, як твій твір буде сприйматися публікою
– А якщо взяти Вашу «Мелодію» – чи не виникає бажання пристрелити, як казав один мій знайомий, того чергового скрипаля, який грає «Мелодію», бо написали і опери, і балети, хіба симфоній не писали, але «Мелодія» – це Ваша візитна картка, чи я помиляюся?
– Так сталося. Я до того не маю прямої участі.
– А як так сталося? Чому, на Вашу думку, «Мелодія» так припала людям?
– Це – явище, яке не можна пояснити якось раціонально. Це буває по-різному. І я також абсолютно не сподівався, що ця музика з кінофільму, що вона дістане такого розповсюдження. Але так пишуть (то про Верді говорили), якщо твій твір грають вуличні музиканти, то ти чогось досяг у житті.
– «Карпатська рапсодія». Ми говорили про Вашу двоюрідну бабусю Соломію Крушельницьку, яка допомогла у Вашому становленні. Чи зіграв якусь роль у Вашому житті Сергій Параджанов?
– Безперечно. Він запросив мене на працю. Причому він мене запросив не по якихось знайомствах, а прийшов на Львівське радіо і попросив поставити твори львівських композиторів. Послухав один мій твір і сказав, що «этот композитор будет писать музыку к моему гениальному фильму».
– Фільм виявився геніальним насправді.
– Ми ж тоді не знали.
– А як відбувалося знайомство з Параджановим?
Він (Параджанов) запросив мене. Досить своєрідна людина. Ми не відразу знайшли спільну мову
– Ви вже кілька років працюєте в Національній опері. Наскільки просто там працювати і наскільки тяжко?
– Просто працювати в будь-якій опері не буває. Там завжди є якісь підводні камені, якісь бажання артистів, конфлікти інтересів.
– Оці підводні камені і конфлікти інтересів – вони гучні так само в Большому театрі Росії і в Національній опері України, якщо говорити про останній конфлікт?
– Який саме?
– Стосовно Дениса Матвієнка.
Він (Денис Матвієнко) – прекрасний танцівник, але він не балетмейстер, і він фактично нічого не поставив
– Так само був колись конфлікт, коли прийшли Ви і звільняли Володимира Кожухаря. Це вже згасло?
– Конфлікт? Який конфлікт? Він працює в опері й диригує. Захотіло керівництво взяти ще одного диригента, тому трошки він… Але це було вже не при мені фактично. Зміни при мені, але я вже не брав фактично ніякої участі, хоча так буває, але це не вилилося в якийсь дуже великий скандал.
– Як цього позбутися, чи це нереально?
– Ні. Це нереально. Це було у всіх операх.
– Тобто і 300 років тому, і тепер? І буде ще через 300?
– Безперечно. То залежить від якихось обставин, часом буває так, що трішки гасне, а часом знов розпалюється.
– А як Ви вважаєте, чи не бракує Національній опері колоритного національного репертуару?
– Деякі йдуть. Безперечно, це вже відомі нам «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Лісова пісня» Скорульського. Станкович кілька балетів написав.
– Ви говорите про «Ніч перед Різдвом», «Вікінги»?
– Так. Але хотілося б більше, щоб українські композитори брали участь. Але це не так легко, тому що кожна постановка – це ризики, і вона вимагає спонсорів. І так всі ці опери і балети Станковича, одна моя опера, мій балет – вони всі мали спонсорів. Держава також допомагала, Міністерство культури. Але без спонсорів не можна було поставити, тому є також дуже сильна фінансова проблема.
– Якось Ви в одному інтерв’ю говорили про те, що українське музичне мистецтво перебуває в своєрідному гетто. Спонсори – спонсорами. А що може врятувати музику?
Українська серйозна музика має досить високий рівень. Вона потрапляє в інші країни, дістає дуже схвальну оцінку
– А як тоді пробиватися молодим?
– Ще тяжче.
– Ви викладач і багато викладаєте. Як Ви оцінюєте Болонську систему освіти? Чи можна застосовувати ці методи в музичних вишах?
– Я вважаю, що вона не годиться для музичної освіти, тому що я повинен сказати, що радянська система музичної освіти, фактично, була ідеальною. Тому що, щоб зробити правдивого музиканта – вчилися у школі або в музичному училищі, або в десятилітці, потім консерваторія, потім аспірантура – за 18 років можна до чогось довчитися. От на Заході якраз в більшості немає такого. Є різні системи. Є японська система.
– А чим цікава японська система?
– Вона специфічна, але я б не сказав, що вона дуже ефективна. Музиканти з Китаю, з Японії, з Кореї працьовиті настільки, що вони є досконалі. Але спочатку, коли вони виступали на якихось конкурсах або концертах, то було помітно, що в них «немає душі». Як наші викладачі почали їздити туди, то вони їм «передали» душу, то тепер їх дуже важко перемогти на якихось міжнародних конкурсах, вони посідають перші місця завжди.
– Тобто конкуренція з душею?
– Так.
– Згадуючи оперу «Мойсей», кажуть, що Ви як Мойсей української музики. А куди Ви ведете своїх слухачів?
Намагаюся, щоб моя музика сприймалася публікою, щоб вона її любила чи не любила, але то вже не від мене залежить
– Наскільки сучасному композиторові треба думати про стиль?
– Стиль – це людина, це не мої думки. Стиль – це вираз тих емоцій, які ти маєш, і якщо в тебе є емоції відповідні, то з’являється стиль. І також праця.