30 серпня сповнюється 50 років, відколи між столицями США й СРСР запрацювала «гаряча лінія» зв’язку. Народжена в розпалі Холодної війни, вона існує й досі – хоча її доводиться використовувати вельми рідко.
Спеціальній лінії зв’язку між двома першими ядерними державами – США і колишнім СРСР, а тепер Росією – вже 50 років, але її досі оповивають міфи. І найперший із них – ніби це просто телефонний зв’язок, і керівники країн можуть самі підняти у своєму кабінеті слухавку червоного телефонного апарата і подзвонити колезі по той бік океану, щоб поговорити з ним.
Цей образок – кіношний. Так зображали роботу «гарячої лінії» передусім в американських фільмах – як-от у кінофільмі «Доктор Стрейнджлав» 1964 року, коли президент США сам телефонує голові радянського уряду, і головна проблема – чи добре чути: «Ало, Дмитре? Щось я погано чую. Не можеш там у себе трохи музику прикрутити? От тепер значно краще…»
«Червоного телефона» насправді немає
Дійсність же цілком інша. Принаймні, у США обладнання «гарячої лінії» стоїть не в кабінеті президента, і не в Білому домі, і навіть не у Вашингтоні – воно в будівлі Пентагону, Міністерства оборони США, що розташована поза межами американської столиці.
І, коли ця лінія вперше запрацювала 30 серпня 1963 року, вона була телеграфна: на одному кінці повідомлення кодували і друкували на телетайпі, на іншому роздруковували, розкодовували й зачитували кому треба. Сигнал ішов трансокеанським підводним кабелем довжиною в 16 тисяч кілометрів і на цьому шляху ще багато разів додатково шифрувався, щоб убезпечити його від перехоплення.
Така увага до кодування була для того, щоб сторони могли бути певні в таємності свого спілкування. А ще, як виглядає, така система давала державним керівникам можливість краще досягати порозуміння без прямого зв’язку між собою, а отже, й без небезпеки, що в когось у кризовий момент зірветься язик. Це якраз було особливо важливо в ті часи, коли лінію створювали – через кілька місяців після кубинської ракетної кризи жовтня 1962 року, коли США й СРСР опинилися на межі ядерної війни.
Доцільність лінії не ставлять під сумнів і нині
За півстоліття існування лінією користувалися рідко. Перше повідомлення про це надійшло в 1967-му, під час Шестиденної війни між Ізраїлем і трьома арабськими державами. Лінія тоді допомогла розрядити напруженість між Москвою і Вашингтоном через пересування їхніх флотів під час кризи. Обидві країни також вдавалися до «гарячої лінії», наприклад, під час індійсько-пакистанської війни 1971 року, арабсько-ізраїльської 1973-го чи під час вторгнення СРСР до Афганістану 1979 року.
Із часом технічна сторона «гарячої лінії» багато разів змінювалася. З розвитком інформаційних технологій і супутникового зв’язку старі телетайпи й кабелі замінилися на комп’ютери. Швидкість передачі повідомлень скоротилася з хвилин на секунди. Аж у 1980-х роках нарешті з’явилася і можливість голосового зв’язку. Нині до цього додалися й сучасні способи комунікації – такі, як електронна пошта.
Але ці технічні зміни не вплинули на призначення лінії. Питання про те, чи потрібна вона зараз, здається, й не виникає. Обидві сторони підтримують цю «гарячу лінію» напоготові. Зокрема, як повідомляють, Барак Обама телефонував Володимирові Путіну вже в березні цього року, щоб привітати співпрацю Росії в міжнародних зусиллях задля приборкання ядерної програми Ірану.
«Гарячих ліній» у світі багато
Американсько-радянська, а тепер американсько-російська «гаряча лінія» – мабуть, найвідоміша з усіх, але далеко не єдина. Схожий зв’язок тримають і інші країни, що мають напружені відносини – деякі з них мають між собою й не одну таку лінію.
Одна з «найгарячіших» останнім часом – між Північною і Південною Кореєю. У березні Пхеньян на весь світ гучно «повісив слухавку» зі свого боку, висловлюючи невдоволення новими санкціями проти нього після чергових ядерного і ракетного випробувань. Та вже через пару місяців роботу лінії вже без голосних заяв спокійно відновили.
Як кажуть оглядачі, кризи приходять і відходять, а «гарячі лінії» залишаються.
Матеріал підготували Charles Recknagel і Сергій Драчук
Спеціальній лінії зв’язку між двома першими ядерними державами – США і колишнім СРСР, а тепер Росією – вже 50 років, але її досі оповивають міфи. І найперший із них – ніби це просто телефонний зв’язок, і керівники країн можуть самі підняти у своєму кабінеті слухавку червоного телефонного апарата і подзвонити колезі по той бік океану, щоб поговорити з ним.
Цей образок – кіношний. Так зображали роботу «гарячої лінії» передусім в американських фільмах – як-от у кінофільмі «Доктор Стрейнджлав» 1964 року, коли президент США сам телефонує голові радянського уряду, і головна проблема – чи добре чути: «Ало, Дмитре? Щось я погано чую. Не можеш там у себе трохи музику прикрутити? От тепер значно краще…»
«Червоного телефона» насправді немає
Дійсність же цілком інша. Принаймні, у США обладнання «гарячої лінії» стоїть не в кабінеті президента, і не в Білому домі, і навіть не у Вашингтоні – воно в будівлі Пентагону, Міністерства оборони США, що розташована поза межами американської столиці.
І, коли ця лінія вперше запрацювала 30 серпня 1963 року, вона була телеграфна: на одному кінці повідомлення кодували і друкували на телетайпі, на іншому роздруковували, розкодовували й зачитували кому треба. Сигнал ішов трансокеанським підводним кабелем довжиною в 16 тисяч кілометрів і на цьому шляху ще багато разів додатково шифрувався, щоб убезпечити його від перехоплення.
Така увага до кодування була для того, щоб сторони могли бути певні в таємності свого спілкування. А ще, як виглядає, така система давала державним керівникам можливість краще досягати порозуміння без прямого зв’язку між собою, а отже, й без небезпеки, що в когось у кризовий момент зірветься язик. Це якраз було особливо важливо в ті часи, коли лінію створювали – через кілька місяців після кубинської ракетної кризи жовтня 1962 року, коли США й СРСР опинилися на межі ядерної війни.
Доцільність лінії не ставлять під сумнів і нині
За півстоліття існування лінією користувалися рідко. Перше повідомлення про це надійшло в 1967-му, під час Шестиденної війни між Ізраїлем і трьома арабськими державами. Лінія тоді допомогла розрядити напруженість між Москвою і Вашингтоном через пересування їхніх флотів під час кризи. Обидві країни також вдавалися до «гарячої лінії», наприклад, під час індійсько-пакистанської війни 1971 року, арабсько-ізраїльської 1973-го чи під час вторгнення СРСР до Афганістану 1979 року.
Із часом технічна сторона «гарячої лінії» багато разів змінювалася. З розвитком інформаційних технологій і супутникового зв’язку старі телетайпи й кабелі замінилися на комп’ютери. Швидкість передачі повідомлень скоротилася з хвилин на секунди. Аж у 1980-х роках нарешті з’явилася і можливість голосового зв’язку. Нині до цього додалися й сучасні способи комунікації – такі, як електронна пошта.
Але ці технічні зміни не вплинули на призначення лінії. Питання про те, чи потрібна вона зараз, здається, й не виникає. Обидві сторони підтримують цю «гарячу лінію» напоготові. Зокрема, як повідомляють, Барак Обама телефонував Володимирові Путіну вже в березні цього року, щоб привітати співпрацю Росії в міжнародних зусиллях задля приборкання ядерної програми Ірану.
«Гарячих ліній» у світі багато
Американсько-радянська, а тепер американсько-російська «гаряча лінія» – мабуть, найвідоміша з усіх, але далеко не єдина. Схожий зв’язок тримають і інші країни, що мають напружені відносини – деякі з них мають між собою й не одну таку лінію.
Одна з «найгарячіших» останнім часом – між Північною і Південною Кореєю. У березні Пхеньян на весь світ гучно «повісив слухавку» зі свого боку, висловлюючи невдоволення новими санкціями проти нього після чергових ядерного і ракетного випробувань. Та вже через пару місяців роботу лінії вже без голосних заяв спокійно відновили.
Як кажуть оглядачі, кризи приходять і відходять, а «гарячі лінії» залишаються.
Матеріал підготували Charles Recknagel і Сергій Драчук
