Дермань! Знаєте Ви, що таке Дермань?… Ні, Ви не знаєте, що таке Дермань. Це дуже простора і дуже барвиста казка. Вже здалека розгортається вона цілими милями вправо і вліво. Вже здалеку цілими натовпами пруться зо всіх сторін краєвиди, і горе Вам, чоловіче, коли Ви не митець, не поет або, принаймні, звичайний фотоаматор. Зупиніться, знімайте капелюх і старанно вітайте цю царицю волинських сіл
Непосвячені подорожні нерідко оминають село Дермань, заховане в пишних садах і гаях посеред Мізоцького кряжу на Рівненщині. Зелений туризм як бізнес сюди не дійшов, дороги – традиційні для відділених від магістралей українських сіл. Туристам буває невтямки, що оминають вони праматір українського книгодрукування, повстанську колиску Волині.
Чи не з часів Батия вкоренилися у цих краях тужливі пісенні балади. Хоча перша згадка про Дермань датована 8 грудня 1322 року, коли князь Любарт Гедимінович подарував серед інших маєтностей Луцькій соборній церкві заснований князем Костянтином Острозьким у 1589 році монастир, та люди тут селилися ще до нашої ери. Донині посеред Дерманя є куток під назвою Райгородок. Нині тут нічого, окрім поля й кущів. А в день ординської навали, котра сунула з Києва на захід у далекому 1241 році, тут вирувало життя невеликого містечка. Городяни протистояли орді, але монголо-татари знищили місто вщент і заборонили селитися на тому ж місці. «Від тих часі там залишився курган – ніби-то там лежать вбиті жителями Райгородка монголи», – розповідає директор місцевого історичного музею Федір Єфімчук.
Райгород помер – народилася Дермань – від «дерма» - хащі або ж цілина. Бо люди розробили поряд цілинні землі і побудувалися там. Сучасний Дермань за розмірами обганяє чимало районних центрів, каже Федір Єфімчук. У двох Дерманях – першому й другому – приблизно дві з половиною тисячі орної землі, але, мабуть, вдвічі більше – тисяч чотири гектарів – це яри, горби, ліщинники, чагарники, невеликі ліски, болота… 12 кілометрів з кінця в кінець, від вулиці Комарівка на Першому Дермані до вулиці Застав’я на Другому – це територія Дерманя. Село розташоване амфітеатром, навколо монастиря і приміщення школи.
Розквіт просвітництва тут припадає на початок 17 століття
Саме розвиток шкільництва й духовного осередку спричинили розквіт середньовічного Дерманя. Зачинателем дерманського відродження став князь Василій Красний, котрий у першій половині 15 століття звелів тут збудувати Свято-Троїцький монастир, розповідає директор Дерманської гімназії Оксана Шепельчук.
«Розквіт просвітництва тут припадає на початок 17 століття. У 1602 році була заснована перша школа, пов’язана з князем Василем-Костянтином Острозьким, пізніше – з перебуванням Мелетія Смотрицького та Івана Федорова, який був вигнанцем із Росії, і поселився й працював певний час у Дермані, а вже пізніше переїхав в Остріг, де видав славнозвісну Острозьку Біблію», – каже вона.
У 1602-му тут відкрилася друга після львівської друкарня в Україні. Наступного року її взяв під своє крило просвітник Дем’ян Наливайко, а вже в 1612-му настоятелем Дерманського монастиря став Мелетій Смотрицький. Саме тут з під його пера з’явилася на світ перша Граматика слов’янська.
І Дем’ян Наливайко, і Мелетій Смотрицький поховані тут, на території монастиря. Проте їхні могили туристові віднайти не вдасться. Смотрицький, який свого часу перейшов до Унії, та активний діяч Острозького культурного осередку, брат козацького ватажка Северина Наливайка – Дем’ян Наливайко – не у великій пошані у Московського патріархату, стверджують місцеві мешканці.
Уродженець Дерманя Василь Кирилюк зазначає, що вже в часи української незалежності в монастирі були знищені могили просвітників, які він пам’ятає з дитинства – адже не раз дитиною сидів на краєчку надмогильної плити Дем’яна Наливайка й читав напис старослов’янською: «Тут похований автор Граматики слов’янської» – на могилі Смотрицького. «Ось із цього боку підкопали плити й опустили його могилу (Наливайка). Вважаю, що, можливо, так і Мелетія Смотрицького. Бо в церкві там копали – немає. Я вважаю, що він тут», – зауважує Василь Кирилюк.
Лише нещодавно на вході до монастиря була відновлена пам’ятна дошка Мелетію Смотрицькому.
У стінах Свято-Троїцького монастиря похований дідусь рівненського співака Ярослава Кульчинського, котрий упродовж майже 20-и років був настоятелем храму. Згодом його парафію прийняв під своє крило вже батько Ярослава – отець Сергій. Уродженець Дерманя, заслужений артист України Ярослав Кульчинський обожнює свій Дермань і бажає повернути йому давню славу.
«Читаю Самчука й дивлюсь на ці луги, де він народився, це урочище Лебедщину, де на Лебеді йде дорога ця… І коли читаю його «Куди тече та річка» – то я себе уявляю, як маленьким іду по тій річці», – зауважує він.
Ярослав Кульчинський каже: у Дермані завжди жили незвичайні люди, серед яких – і письменник Микола Хомичевський – Борис Тен, і Улас Самчук. Нині на будинкові Бориса Тена – меморіальна дошка. Хлопчаком Ярослав ходив до його сестер по книги.
«Я такої бібліотеки більше в житті не зустрічав – підібрана так цікаво: романтизм український, класика. Лепкого у восьмому чи дев’ятому класі всього вже прочитав… Вихідці з Дерманя були неординарними. Вони мали прекрасний імідж у Європі – навчалися в Швейцарії, Німеччині. Я вже не кажу про боротьбу, яку вели в Дермані кращі сини України, не кажу вже за своїх тіток і дядьків, вони віддали за це життя», – каже він.
Дермань, що ще в довоєнні часи мала потужний осередок ОУН, став осередком повстанської боротьби. Тут, у каменоломнях Турецької гори, була розміщена повстанська криївка, тут загинув генерал-хорунжий УПА Леонід Ступницький. Духовне серце Волині нищили всі окупаційні влади. Якщо говорити лише про родину Кульчинських – отець Євген разом з сином Федором у 1939-му потрапив до Берези Картузької, син Юрій по війні був засланий до далекої Воркути, доньки Тіна та Ірина та син Леонід загинули від рук енкаведистів, упівець Микола – у бою. Та страшнішим від фізичного знищення для дерманців стало очорнення повстанців.
Жага до волі й брехня із кріпацтвом у колгоспах
У 46-му році Дермань переназвали на Устенське й поділили на дві частини. У 57-му в одній із закинутих устенських криниць були віднайдені останки 16-х людей. Запрацювала пропагандистська машина, до якої були підключені маститі радянські письменники та журналісти. У злочині звинуватили УПА. Вислів «Дерманська трагедія» облетів усю центральну пресу. Згодом, уже в часи Незалежності, дехто з них відверто каявся – адже зрозумів, що став жертвою чекістської «пропаганди жахіть». Цьому сприяли подвійні агенти та провокатори, стверджує Федір Єфімчук.
Зокрема, у Дермані у 44-45 році підвизався відомий пізніше керівник МВД, за Горбачова, Федорчук.
«Коли показували, що він презентований на міністра внутрішніх справ СССР, то дерманець Архип Озірський впізнав його, що він тут був у 45-46 році у «мазепинці», він був тут одним з так званих організаторів УПА. Що могли такі люди зробити для визвольного руху? – Вони могли його тільки знищити. З Мізоча закидали псевдогрупи ОУН».
Нариси про справжню боротьбу дерманців за українську незалежність під назвою «Від «Дерманської республіки» до «Дерманської трагедії» видали друком рівненські історики Андрій Жив’юк та Ігор Марчук. У книзі йдеться про те, що наступ радянської влади на Дермань мав на меті не лише поборення підпілля, а й руйнацію системи традиційних цінностей, властивих дерманцям. Частково це вдалося. Жителька Дермані Надія Конюшик так розповідає про своє життя.
«Ми отримували по 5 копійок, тяжко було. Обробляли по 4 майже гектари буряків – нам писали по два з половиною. Ми мирились, робили. Але потім було добре. Худобою розжилися, і тут – на тобі: розібрали все з ферми, невідомо куди роздали»,– розповідає селянка.
Чи розгориться Дерманський світильник
Дерманського цвіту – по усьому світу. Олександр Іллюшин нині мешкає за 150 кілометрів від канадського будинку-музею свого земляка Уласа Самчука. І хоча канадський добробут не порівняти з українським, а проте щороку манить рідний край, який за останні 20 років дещо змінився, і не завжди – на краще, констатує він.
Повернути дерманцям славу духовно-культурного центру взялися рівненські письменники. Разом з тернопільськими, волинськими, хмельницькими літераторами вони щороку організовують тут літературно-мистецьке свято «Дерманський світильник», на якому оголошують лауреатів Премії світочів. Цього року премію отримав за прозову книгу «Пиво з абрикосів» молодий рівненський письменник Олександр Євтушок.
«Те, що вручення відбулося в Дермані, надихає до нової творчості. Отримувати премію саме тут – це ніби віддати дань своїм предкам. Ми привозимо сюди книги – а це найголовніше, – зазначає молодий письменник.
Улас Самчук
Непосвячені подорожні нерідко оминають село Дермань, заховане в пишних садах і гаях посеред Мізоцького кряжу на Рівненщині. Зелений туризм як бізнес сюди не дійшов, дороги – традиційні для відділених від магістралей українських сіл. Туристам буває невтямки, що оминають вони праматір українського книгодрукування, повстанську колиску Волині.
Чи не з часів Батия вкоренилися у цих краях тужливі пісенні балади. Хоча перша згадка про Дермань датована 8 грудня 1322 року, коли князь Любарт Гедимінович подарував серед інших маєтностей Луцькій соборній церкві заснований князем Костянтином Острозьким у 1589 році монастир, та люди тут селилися ще до нашої ери. Донині посеред Дерманя є куток під назвою Райгородок. Нині тут нічого, окрім поля й кущів. А в день ординської навали, котра сунула з Києва на захід у далекому 1241 році, тут вирувало життя невеликого містечка. Городяни протистояли орді, але монголо-татари знищили місто вщент і заборонили селитися на тому ж місці. «Від тих часі там залишився курган – ніби-то там лежать вбиті жителями Райгородка монголи», – розповідає директор місцевого історичного музею Федір Єфімчук.
Райгород помер – народилася Дермань – від «дерма» - хащі або ж цілина. Бо люди розробили поряд цілинні землі і побудувалися там. Сучасний Дермань за розмірами обганяє чимало районних центрів, каже Федір Єфімчук. У двох Дерманях – першому й другому – приблизно дві з половиною тисячі орної землі, але, мабуть, вдвічі більше – тисяч чотири гектарів – це яри, горби, ліщинники, чагарники, невеликі ліски, болота… 12 кілометрів з кінця в кінець, від вулиці Комарівка на Першому Дермані до вулиці Застав’я на Другому – це територія Дерманя. Село розташоване амфітеатром, навколо монастиря і приміщення школи.
Розквіт просвітництва тут припадає на початок 17 століття
Саме розвиток шкільництва й духовного осередку спричинили розквіт середньовічного Дерманя. Зачинателем дерманського відродження став князь Василій Красний, котрий у першій половині 15 століття звелів тут збудувати Свято-Троїцький монастир, розповідає директор Дерманської гімназії Оксана Шепельчук.
«Розквіт просвітництва тут припадає на початок 17 століття. У 1602 році була заснована перша школа, пов’язана з князем Василем-Костянтином Острозьким, пізніше – з перебуванням Мелетія Смотрицького та Івана Федорова, який був вигнанцем із Росії, і поселився й працював певний час у Дермані, а вже пізніше переїхав в Остріг, де видав славнозвісну Острозьку Біблію», – каже вона.
У 1602-му тут відкрилася друга після львівської друкарня в Україні. Наступного року її взяв під своє крило просвітник Дем’ян Наливайко, а вже в 1612-му настоятелем Дерманського монастиря став Мелетій Смотрицький. Саме тут з під його пера з’явилася на світ перша Граматика слов’янська.
І Дем’ян Наливайко, і Мелетій Смотрицький поховані тут, на території монастиря. Проте їхні могили туристові віднайти не вдасться. Смотрицький, який свого часу перейшов до Унії, та активний діяч Острозького культурного осередку, брат козацького ватажка Северина Наливайка – Дем’ян Наливайко – не у великій пошані у Московського патріархату, стверджують місцеві мешканці.
Уродженець Дерманя Василь Кирилюк зазначає, що вже в часи української незалежності в монастирі були знищені могили просвітників, які він пам’ятає з дитинства – адже не раз дитиною сидів на краєчку надмогильної плити Дем’яна Наливайка й читав напис старослов’янською: «Тут похований автор Граматики слов’янської» – на могилі Смотрицького. «Ось із цього боку підкопали плити й опустили його могилу (Наливайка). Вважаю, що, можливо, так і Мелетія Смотрицького. Бо в церкві там копали – немає. Я вважаю, що він тут», – зауважує Василь Кирилюк.
Лише нещодавно на вході до монастиря була відновлена пам’ятна дошка Мелетію Смотрицькому.
У стінах Свято-Троїцького монастиря похований дідусь рівненського співака Ярослава Кульчинського, котрий упродовж майже 20-и років був настоятелем храму. Згодом його парафію прийняв під своє крило вже батько Ярослава – отець Сергій. Уродженець Дерманя, заслужений артист України Ярослав Кульчинський обожнює свій Дермань і бажає повернути йому давню славу.
«Читаю Самчука й дивлюсь на ці луги, де він народився, це урочище Лебедщину, де на Лебеді йде дорога ця… І коли читаю його «Куди тече та річка» – то я себе уявляю, як маленьким іду по тій річці», – зауважує він.
Ярослав Кульчинський каже: у Дермані завжди жили незвичайні люди, серед яких – і письменник Микола Хомичевський – Борис Тен, і Улас Самчук. Нині на будинкові Бориса Тена – меморіальна дошка. Хлопчаком Ярослав ходив до його сестер по книги.
Я такої бібліотеки більше в житті не зустрічав – підібрана так цікаво: романтизм український, класикаЯрослав Кульчинський
Дермань, що ще в довоєнні часи мала потужний осередок ОУН, став осередком повстанської боротьби. Тут, у каменоломнях Турецької гори, була розміщена повстанська криївка, тут загинув генерал-хорунжий УПА Леонід Ступницький. Духовне серце Волині нищили всі окупаційні влади. Якщо говорити лише про родину Кульчинських – отець Євген разом з сином Федором у 1939-му потрапив до Берези Картузької, син Юрій по війні був засланий до далекої Воркути, доньки Тіна та Ірина та син Леонід загинули від рук енкаведистів, упівець Микола – у бою. Та страшнішим від фізичного знищення для дерманців стало очорнення повстанців.
Жага до волі й брехня із кріпацтвом у колгоспах
У 46-му році Дермань переназвали на Устенське й поділили на дві частини. У 57-му в одній із закинутих устенських криниць були віднайдені останки 16-х людей. Запрацювала пропагандистська машина, до якої були підключені маститі радянські письменники та журналісти. У злочині звинуватили УПА. Вислів «Дерманська трагедія» облетів усю центральну пресу. Згодом, уже в часи Незалежності, дехто з них відверто каявся – адже зрозумів, що став жертвою чекістської «пропаганди жахіть». Цьому сприяли подвійні агенти та провокатори, стверджує Федір Єфімчук.
Зокрема, у Дермані у 44-45 році підвизався відомий пізніше керівник МВД, за Горбачова, Федорчук.
«Коли показували, що він презентований на міністра внутрішніх справ СССР, то дерманець Архип Озірський впізнав його, що він тут був у 45-46 році у «мазепинці», він був тут одним з так званих організаторів УПА. Що могли такі люди зробити для визвольного руху? – Вони могли його тільки знищити. З Мізоча закидали псевдогрупи ОУН».
Нариси про справжню боротьбу дерманців за українську незалежність під назвою «Від «Дерманської республіки» до «Дерманської трагедії» видали друком рівненські історики Андрій Жив’юк та Ігор Марчук. У книзі йдеться про те, що наступ радянської влади на Дермань мав на меті не лише поборення підпілля, а й руйнацію системи традиційних цінностей, властивих дерманцям. Частково це вдалося. Жителька Дермані Надія Конюшик так розповідає про своє життя.
Ми отримували по 5 копійок, тяжко було. Обробляли по 4 майже гектари буряків – нам писали по два з половиноюНадія Конюшик
Чи розгориться Дерманський світильник
Дерманського цвіту – по усьому світу. Олександр Іллюшин нині мешкає за 150 кілометрів від канадського будинку-музею свого земляка Уласа Самчука. І хоча канадський добробут не порівняти з українським, а проте щороку манить рідний край, який за останні 20 років дещо змінився, і не завжди – на краще, констатує він.
Повернути дерманцям славу духовно-культурного центру взялися рівненські письменники. Разом з тернопільськими, волинськими, хмельницькими літераторами вони щороку організовують тут літературно-мистецьке свято «Дерманський світильник», на якому оголошують лауреатів Премії світочів. Цього року премію отримав за прозову книгу «Пиво з абрикосів» молодий рівненський письменник Олександр Євтушок.
«Те, що вручення відбулося в Дермані, надихає до нової творчості. Отримувати премію саме тут – це ніби віддати дань своїм предкам. Ми привозимо сюди книги – а це найголовніше, – зазначає молодий письменник.
