Доступність посилання

30 Травень 2017, Київ 16:34
Київ – Одинадцятирічним хлопчиком пережив Голодомор Павло Рожко у селі Піски на Луганщині. Поховав спочатку старшого брата, а потім посивів, коли бачив, як мати ховала батька. Через сивину Рожка не хотіли брати у льотне училище, але він зумів вивчитися й ще встиг у 1945-му політати на бойові завдання й отримати поранення.

У свій 91-й рік Павло Рожко має чудову пам’ять, записує свої спогади, співає у хорі та їздить навчатися в університеті третього віку.

Голодомор називає страшним лихом, яке принесла радянська влада його щасливій і великій родині, його гордим і працьовитим односельцям, його малій батьківщині, де колись жили «вільні козаки, а тепер не говорять українською й підтримують комуністів на виборах».

Найщасливішим періодом свого життя називає дитинство – час до колективізації, коли його родина дружно працювала на власній землі.

Народився Павло Рожко 12 липня 1922 року в старому козацькому селі Піски Новопсковського району Луганської області.

Батько сам у матері приймав пологи. Мама мала проблеми зі здоров’ям, то батько її дуже жалів й відра води не дозволяв підняти
«Народився я, коли батьки працювали у полі. Батько сам у матері приймав пологи. Мама наша мала проблеми зі здоров’ям, то батько її дуже жалів й відра води не дозволяв підняти. Нас у сім’ї було семеро дітей: старші за мене були брати Ваня, Антон і сестра Шура, а молодші були Марія, Петро і Гриша. Батько мав 7 десятин землі, в ярмі у нас ходила корова і бик, коней не було. Мали ще ягнят. Батьки дбали, щоб ми були ситі та одягнуті», – згадує Рожко.


Село Піски жило за старими козацькими традиціями: панів там не було, а життям села керувала рада старійшин із найкращих господарів. За існуючими правилами, кожній новій родині треба було давати шмат землі, щоб вона сама могла себе годувати.

До колгоспів люди у нашому селі жили добре, голодних і нужденних не було
«Через село текла річка Айдар, там було багато риби й ми її ловили. Батько виточував із дерева човни, посуд, шив взуття, я вирізав дерев’яні ложки, і все це ми возили на ярмарок у Новопсков. До колгоспів люди у нашому селі жили добре, голодних і нужденних не було. Хто добре працював, той і більше мав», – стверджує Павло Рожко.

У 30-му році одноосібників вже не було й незабаром почався голод

Колективізація у Пісках почалася з 1927 року. Поприїжджали «козачки» й почали «створювати комбіди – комітети бідноти». Туди йшли ті, хто на землі працювати лінувався й собі не міг ради дати, але влади хотів.

Худобу всю в людей позабирали до колгоспу, сіна не заготували й уся та худобина подохла
«Худобу всю в людей позабирали до колгоспу, сіна не заготували й уся та худобина подохла. До бантин підв’язували корів та коней, бо на ногах від голоду не стояли. А вже як впаде худобина, то вже все», – переповідає жахіття колективізації Павло Рожко.

У 1930 році у селі вже не було одноосібників, усі мусили задарма працювати на полях. Батьки розривалися, бо ж треба не лише працювати, а й родину якось годувати.

Приїхали та забрали все, що залишилося. Старший брат не давав, так його побили й роздягнутим на морозі тримали. Навесні у травні помер
«Батько від колгоспу довго відбивався, але і його загнали. В 32-му році в нас було 14 мішків зерна, а потім сказали залишити зерно тільки для посіву, а решту здати. Батько 7 мішків відвіз, а 7 залишив на посів і на їжу. Не пройшло і трьох місяців, як до нас приїхали та забрали все, що залишилося. Старший брат не давав, бо батька не було удома, так його побили й роздягнутим на морозі тримали. Він ногу відморозив, взялася виразка. Навесні у травні помер. Квіти цвітуть, ми винесли його на вулицю… а він помирає… » – плаче й через 80 літ Павло Рожко.

Діти усі попухли від голоду, їли траву, кору, мідій із річки. Тоді, взимку 33-го року «помер і батько». «Він такий хороший був, так співав українських пісень і в той день перед смертю заспівав «Дивлюсь я на небо». І матері сказав, помираючи, дбай про дітей, бо старший Павло не подужає. Я від того всього посивів. Але батькові слова мене зачепили, то я сам ледве ноги тягав, але ходив скрізь, й за 60 кілометрів ходив, просив їсти й додому носив – меншим», – переказує страшну правду чоловік.

14.11.2013
Свідок Голодомору Павло Рожко

Народився 12 липня 1922 року в селі Піски Луганської області. Розповідає, як забрали все у його родини, як померли брат і батько, й про те, як намагався знайти харчі та врятувати інших своїх братів та сестер від голодної смерті. далі

За словами свідка Голодомору – Павла Рожка з Луганщини, у селі Піски померло багато людей від голоду. Частину відібраного зерна з села вивезли, а частину зсипали у церкву – «з-під дверей висипалося». Люди ж пухли з голоду й помирали. Людоїдства не було, бо у Пісках народ сильний був, але страшні історії про інші села розповідали. Померлих збирала по дворах спеціальна бригада й скидала до однієї великої могили. Павло Рожко, попри те, що став льотчиком, встиг у 1945-у році здійснити кілька бойових вильотів й отримати поранення, найбільшим своїм життєвим досягнення вважає те, що не дав померти від голодної смерті своїм рідним.

Читайте більше тут:
  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа».

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG