Київ – Не вщухає резонанс навколо нещодавнього повалення пам’ятника Леніну в Києві. Дехто однозначно схвалює такий «самосуд», а дехто зауважує, що перейматися за шматок граніту, щонайменше, дивно. Суперечки стосовно того, хто має стати на місці «вождя», тривають, а історики наголошують: воювати з пам’ятниками – невдячна справа. Адже із плином часу будь-який монумент змінює своє значення.
Пам’ятники живуть кількома життями і здатні змінювати свій погляд, переконаний київський історик та письменник Станіслав Цалик. Він каже, що у різні часи монумент може грати зовсім різні ролі. Як, наприклад, пам’ятник Богданові Хмельницькому на Софійській площі у Києві. У 1888 році його поставили як антипольський – російські імператори у такий спосіб боролися із західними впливами, розповідає Цалик. У 30-ті роки пам’ятник став «ворожим», бо Хмельницький начебто сприяв закріпаченню селян. А після Другої світової війни, в річницю Переяславської ради, всі раптом згадали, що саме цей гетьман символізує дружбу України з Росією, – і репутацію монумента відновили.
Станіслав Цалик вважає: воювати із пам’ятниками небезпечно. Коли монумент втрачає свою актуальність, його потрібно прибрати з міського середовища, але робити це треба цивілізовано. Адже місто, каже історик, живе за повторюваними сюжетами, і створюють їх, перш за все, люди, а не споруди.
«До 1917 року у Києві пам’ятники не знімали. Але більшовики запровадили цей брутальний сценарій. Тепер кажуть, що якщо вони так чинили, то і нам можна так робити. А саме зараз ми переживаємо історично важливий момент, коли є шанс вигадати новий сценарій вирішення таких проблем: умовно кажучи, європейський. Тому що якщо цього не зробимо, то нові покоління також будуть скидати пам’ятники», – зауважує Цалик.
На кого і як дивляться пам’ятники
Пам’ятники можуть взаємодіяти у міському просторі, набуваючи нового значення, вважає Станіслав Цалик. Так, певно, всі кияни знають про «дует» двох пам’ятників неподалік Золотих Воріт. У цьому місці пам’ятник «Їжачку в тумані» дивиться просто на пам’ятник прикордоннику – на вершника, таким чином повторюючи відому сцену із мультфільму Юрія Норштейна, коли герой анімації бачить коня.
Свого часу таке символічне поєднання пам’ятників було й біля вулиці Грушевського, пригадує Цалик. Ще від радянських часів там стояв монумент більшовику Григорію Петровському. А в часи незалежності навпроти з’явився пам’ятник В’ячеславові Чорноволу.
«Саме життя склало надзвичайно цікавий сюжет. Петровський – людина, яка в 1922 році підписала від України договір про входження до Радянського Союзу – і Чорновіл, який поклав життя на те, щоб цей союз зруйнувати, і який був одним із можливих президентів уже вільної України. Він упритул дивився на Петровського, а той ховав очі. Як на мене, це була геніальна метафора історії України у 20 столітті», – розповідає історик.
«Бандера потрапив у сусідство, з яким завжди боровся»
Богдан Шумилович зі львівського Центру міської історії Центрально-Східної Європи розповідає, що у цьому місті з пам’ятниками борються з іншої причини: їх забагато. Останнім часом їх почали ставити бізнесмени, щоб, скажімо, прорекламувати свій заклад. Саме так у Львові з’явилися пам’ятники Юрію Кульчицькому та Леопольду фон Захер-Мазоху. У місті навіть виник неформальних рух «Нас не питали», активісти якого намагаються захистити місто від навали монументів.
Що ж до ідеологічно суперечливих пам’ятників, то Степан Бандера у Львові, на щастя, стоїть осторонь від центру, каже Шумилович. Причому стоїть, як це не іронічно, у дуже «польському» місці – біля католицького костелу і дивиться на школу, у якій навчались найбільш радикальні польські діячі. «Тобто Бандера потрапив у сусідство, з яким завжди боровся», – жартує дослідник.
Леніна у Львові зняли ще за часів Радянського Союзу. «Тоді цей процес фільмували. А я потім поїхав у архів і знайшов запис того, як його ставили. І знаєте, сто тисяч людей його ставили, стільки ж – знімали. Ми навіть зробити такий собі відеоарт – поставили ці два відео разом, щоб люди могли подивитися і зрозуміти, що все змінне: і люди, і їхні уявлення, і символи, і їхні контексти», – каже Богдан Шумилович.
Символ як інструмент маніпуляції
Ми часто перетворюємо навіть випадкові предмети на символи, пояснює історик. Він розповідає, що під час Євромайдану в Києві новорічна ялинка як святковий атрибут настільки себе дискредитувала, що львівська міська рада навіть всерйоз консультувалася із фахівцями стосовно того, чи доречно буде її ставити у цьому місті. Однак ялинка, зрештою, з’явилась.
Соціальний психолог Олег Покальчук також каже, що людям властиво проектувати певні ідеї на матеріальний об’єкт. І цим (говорячи зокрема про Леніна) легко можна маніпулювати, зазначає він.
«Для «людей Майдану» повалення Леніна є тим матеріальним, що можна зафіксувати в історії, і тим, що мало б статися ще 22 роки тому. Для інших Ленін був бридким уособленням минулого. А ще одна категорія людей стала інструментами маніпуляцій. Бо якщо такі речі трапляються, то вони комусь вигідні. Ми бачили спроби нав’язати цей дискурс як іконоборчий, вандальський», – пояснює фахівець.
Разом з тим, емоційне ставлення до подій такого штибу швидко згасає, якщо його не підігрівати. Так, наприклад, навколо перенесення «Бронзового солдата» у Таллінні свого часу було багато галасу, але сьогодні про пам’ятник практично забули.
Пам’ятники живуть кількома життями і здатні змінювати свій погляд, переконаний київський історик та письменник Станіслав Цалик. Він каже, що у різні часи монумент може грати зовсім різні ролі. Як, наприклад, пам’ятник Богданові Хмельницькому на Софійській площі у Києві. У 1888 році його поставили як антипольський – російські імператори у такий спосіб боролися із західними впливами, розповідає Цалик. У 30-ті роки пам’ятник став «ворожим», бо Хмельницький начебто сприяв закріпаченню селян. А після Другої світової війни, в річницю Переяславської ради, всі раптом згадали, що саме цей гетьман символізує дружбу України з Росією, – і репутацію монумента відновили.
Станіслав Цалик вважає: воювати із пам’ятниками небезпечно. Коли монумент втрачає свою актуальність, його потрібно прибрати з міського середовища, але робити це треба цивілізовано. Адже місто, каже історик, живе за повторюваними сюжетами, і створюють їх, перш за все, люди, а не споруди.
До 1917 року у Києві пам’ятники не знімали. Але більшовики запровадили цей брутальний сценарій. Тепер кажуть, що якщо вони так чинили, то і нам можна так робитиСтаніслав Цалик
На кого і як дивляться пам’ятники
Пам’ятники можуть взаємодіяти у міському просторі, набуваючи нового значення, вважає Станіслав Цалик. Так, певно, всі кияни знають про «дует» двох пам’ятників неподалік Золотих Воріт. У цьому місці пам’ятник «Їжачку в тумані» дивиться просто на пам’ятник прикордоннику – на вершника, таким чином повторюючи відому сцену із мультфільму Юрія Норштейна, коли герой анімації бачить коня.
Свого часу таке символічне поєднання пам’ятників було й біля вулиці Грушевського, пригадує Цалик. Ще від радянських часів там стояв монумент більшовику Григорію Петровському. А в часи незалежності навпроти з’явився пам’ятник В’ячеславові Чорноволу.
«Саме життя склало надзвичайно цікавий сюжет. Петровський – людина, яка в 1922 році підписала від України договір про входження до Радянського Союзу – і Чорновіл, який поклав життя на те, щоб цей союз зруйнувати, і який був одним із можливих президентів уже вільної України. Він упритул дивився на Петровського, а той ховав очі. Як на мене, це була геніальна метафора історії України у 20 столітті», – розповідає історик.
«Бандера потрапив у сусідство, з яким завжди боровся»
Богдан Шумилович зі львівського Центру міської історії Центрально-Східної Європи розповідає, що у цьому місті з пам’ятниками борються з іншої причини: їх забагато. Останнім часом їх почали ставити бізнесмени, щоб, скажімо, прорекламувати свій заклад. Саме так у Львові з’явилися пам’ятники Юрію Кульчицькому та Леопольду фон Захер-Мазоху. У місті навіть виник неформальних рух «Нас не питали», активісти якого намагаються захистити місто від навали монументів.
Що ж до ідеологічно суперечливих пам’ятників, то Степан Бандера у Львові, на щастя, стоїть осторонь від центру, каже Шумилович. Причому стоїть, як це не іронічно, у дуже «польському» місці – біля католицького костелу і дивиться на школу, у якій навчались найбільш радикальні польські діячі. «Тобто Бандера потрапив у сусідство, з яким завжди боровся», – жартує дослідник.
Сто тисяч людей його ставили, стільки ж – знімали. Все змінне: і люди, і їхні уявлення, і символи, і їхні контекстиБогдан Шумилович
Символ як інструмент маніпуляції
Ми часто перетворюємо навіть випадкові предмети на символи, пояснює історик. Він розповідає, що під час Євромайдану в Києві новорічна ялинка як святковий атрибут настільки себе дискредитувала, що львівська міська рада навіть всерйоз консультувалася із фахівцями стосовно того, чи доречно буде її ставити у цьому місті. Однак ялинка, зрештою, з’явилась.
Соціальний психолог Олег Покальчук також каже, що людям властиво проектувати певні ідеї на матеріальний об’єкт. І цим (говорячи зокрема про Леніна) легко можна маніпулювати, зазначає він.
Для «людей Майдану» повалення Леніна є тим матеріальним, що можна зафіксувати в історії, і тим, що мало б статися ще 22 роки томуОлег Покальчук
Разом з тим, емоційне ставлення до подій такого штибу швидко згасає, якщо його не підігрівати. Так, наприклад, навколо перенесення «Бронзового солдата» у Таллінні свого часу було багато галасу, але сьогодні про пам’ятник практично забули.
