(Рубрика «Точка зору»)
Віталій Нахманович
Тричі за останній місяць на прихожан київської синагоги на Подолі були здійснені напади. Два не вдалися, а один – із травмами для студента єшиви. Почерк і обставини не залишають сумнівів в авторстві. Спонтанний сплеск агресії «антисемітів із Майдану» виключається. Для «спонтанного сплеску» є синагога в центрі Києва. Свідомо ж планувати таку акцію сьогодні на Майдані може тільки пацієнт психлікарні. Це означає своїми руками поховати всі надії на допомогу із Заходу. А от для протилежного боку... По-перше, нахабство і відчуття повної безкарності. Затриманий самими прихожанами «спостерігач» старанно замальовував у блокноті «маршрути руху» єшиботників, абсолютно спокійно пішов до міліції, де і пропав. По-друге, сама міліція так нікого і не знайшла і, судячи з усього, не шукала. Знайома для сьогоднішнього Києва картина – найнята шпана під прикриттям «правоохоронців» спалює машини, б’є вітрини, нападає на перехожих і розчиняється в темряві ночі... Розрахунок простий. Або євреї вирішать, що стали жертвою «бендерівців» і зажадають від уряду та світової спільноти припинити «неподобства» на Майдані, або зрозуміють, що стали об’єктом залякування влади, і... тим більше вимагатимуть «закрити» Майдан, щоб не вийшло ще гірше...Ми прийшли на цю землю давно. Єврейські громади у Криму існують понад дві тисячі років. Вперше Київ згаданий у листі, написаному на івриті. Але сучасна наша історія на українських землях почалася лише 500 років тому. Це була різна історія: велика і незначна, щаслива і страшна. «Золотий вік» і хасидизм, сіонізм і Гаскала, погроми і Голокост, комунізм і «боротьба з космополітами» – все це пережили ми тут. І так виходило, що ми весь час жили поруч із українцями, але дуже рідко разом із ними. Тому що ця земля належала кому завгодно, крім них самих. Литва і Польща, Туреччина і Росія, Австрія і Угорщина, Румунія та Чехословаччина, СРСР і Третій рейх – імперії і республіки, монархії і тиранії, всі вони були єдині в одному – народ цієї землі повинен був залишатися безмовним і покірним. І ми, спонукувані природним почуттям самозбереження, завжди намагалися бути на боці сильних, на боці влади, а значить – не на боці українців. Але це також означало, що при всякій їхній спробі нарешті скинути чужоземне ярмо ми ставали одними з перших об’єктів стихійної ненависті або цілеспрямованої пропаганди. І знову ми зверталися за захистом до влади, і знову потрапляли в теж саме замкнене коло. Може бути, що якби хоч одна спроба українців досягти незалежності виявилася вдалою, наші відносини склалися б по-іншому.
Двадцять з гаком років тому це начебто сталося. На руїнах останньої імперії Європи виникли або відродилися незалежні держави, в числі яких була і Україна. Усі ці роки молода країна із труднощами шукала свій шлях і своє місце в сім’ї вільних народів. Прибалтам пощастило – їх відразу ж прийняли в європейську родину. Молдаванам і грузинам нав’язали братовбивчі війни, які розкололи їхні країни. Українці демонстрували чудеса спокою і витримки, безкровно дозволяючи нові і нові політичні кризи. Але сьогодні настав час істини. Сили імперського реваншу зовні і всередині України відверто зробили ставку на найодіознішого політика прорадянського табору, що поєднує в собі дрібне кримінальне минуле, неосвіченість і провінційний світогляд. Менше ніж за три роки свого правління він встиг нажити величезні багатства і безліч ворогів, поховавши при цьому економіку країни і її надії на європейську інтеграцію.
Два місяці тому громадяни України, які ковтнули за попередні 20 років повітря свободи, вийшли на площу з єдиною вимогою: зупинити сповзання країни до диктатури і повернути людям надію на світле майбутнє. Відтоді вони стоять на київському Майдані і безлічі Майданів у всіх містах своєї країни. Серед них не лише українці, а й росіяни, вірмени, білоруси, кримські татари. І євреї. Проти них були кинуто міліцейський спецназ і внутрішні війська, найняті гопники і залякані бюджетники. Всі ті, в кому ще сидить радянська байдужість до долі своєї країни і боязнь за шматок черствого хліба, який кидає їм із панського плеча всесильний чиновник.
Сьогодні наше з вами слово дуже багато значить для цих людей і для всього світу. Кров’ю і попелом Голокосту ми отримали це право – говорити і бути почутими. Сьогодні, на жаль, дуже багато з нас знову намагаються знайти в цій ситуації свою вигоду або залишитися осторонь. Так було не один раз в історії. Але сьогодні настав час згадати, що своє право на безсмертя наш народ отримав три з половиною тисячі років тому, зобов’язавшись не тільки виконувати заповіді Всевишнього, а й нести знання про Нього усім народам. Сьогодні 45 мільйонів людей в країні, рясно политій і нашою кров’ю, прагнуть лише Справедливості та Милосердя. Двох речей, на яких Господь заснував цей світ. Чи маємо ми право відмовити їм у цьому?
Віталій Нахманович – історик
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
