Ви не чуєте одне одного – тренер «Театру для діалогу» про Майдан

Київ – Режисери міжнародного «Театру пригнічених» за три дні поставили вистави про Майдан у п’яти українських містах. Участь у них взяли непрофесійні актори, а під час самої вистави публіка могла втручатися та міняти перебіг дії. Ці акції відбулися під назвою «Театр для діалогу». Режисери кажуть: з’ясували, що саме його в Україні сьогодні дуже бракує.

На імпровізованій сцені посеред фойє Українського дому четверо людей розігрують коротку сценку про те, як влада гасить бунт і ошукує людей. В якийсь момент режисер зупиняє дію і звертається до публіки: «Хто хоче показати, як змінити ситуацію?» Один із глядачів виходить на сцену, і сценка стартує знову – тепер новий учасник намагається фізично стримати актора, що зображає владу. Режисер дякує і продовжує: «Можна застосувати силу. Ще варіанти?». Із залу виходить інша людина. Сценка починається ще раз.

Так виглядають вистави «Театру пригнічених» – напряму, який заснував бразильський режисер Августо Боал у 60-х роках минулого століття, коли у Бразилії та країнах Латинської Америки було встановлено диктатуру.

«Боал займався традиційним театром багато років. Але в якийсь момент усвідомив, що ця його форма потужна, прекрасна, має право на існування, але представляє ієрархічні стосунки в суспільстві. Адже актори грають, однак аудиторія лишається пасивною. Таким чином виникає певна маніпуляція з боку театральної еліти. Боал казав, що вказувати глядачам, що робити, суперечить його вірі у те, що люди сильні», – розповідає один із режисерів «Театру пригнічених» Ялмар Хорхе Жоффре-Айхорн. За освітою він – психолог, в Україні перебуває відтоді, як почалися протести. А після кривавого протистояння на Грушевського організував «Театр для діалогу», запросивши шістьох фахівців з різних країн, що раніше працювали в Чечні, Афганістані, Палестині та інших конфліктних зонах.

Є багато людей, що не знайшли свій голос у цьому протесті – тренер

Окрім Києва, тренери працювали також у Львові, Донецьку, Чернігові, Чернівцях. Три дні разом зі своїми групами вони створювали невеликі вистави про Майдан, намагаючись за допомогою театральних технік проаналізувати ситуацію, що склалася. Так, наприклад, у Львові в основу вистави лягла ідея ярмарку, де можна вибрати свою долю, розповідає тренер Еван Хастінгс.

«Ситуація у Львові дуже відрізняється від київської в плані напруженості. Але для людей все одно дуже важливо брати на себе відповідальність, не лишатися апатичними, щоб змінити щось або хоча б усвідомити цілі цієї революції (про які вони часто самі не можуть домовитися). У моїй групі ми працювали з музикою і поезією. Це була вистава про ярмарок, де люди купують, скажімо, демократію, але мають розплатитися якимись потенційними наслідками Майдану. Адже так завжди відбувається – за краще майбутнє ти маєш заплатити чимось із свого життя», – розповідає Хастінгс.

Взяти участь у «Театрі для діалогу» міг будь-хто. Приміром, киянка Ірина професійно театром не займається. Заявку на участь подала, тому що, як сама розповідає, хотіла розібратися у своєму ставленні до Майдану. «Я переживаю, але активної участі у протесті майже не беру, і через це почуваюся трохи винною. Мені хотілося зануритися у спільноту людей, що дуже вболівають за Майдан», – каже вона.

Є багато людей, що не знайшли свій голос у цьому протесті, однак також хочуть зробити внесок, тому долучилися до «Театру для діалогу», пояснює Ялмар Хорхе Жоффре-Айхорн. «Августо Боал давав слову «дія» два визначення: це може бути як акторська гра, так і власне участь у чомусь. Це відхід від пасивності, безсилля, розгубленості», – розповідає він.

«Свобода слова, де ніхто не зобов’язаний слухати»

Ще одну учасницю, київську режисерку Лєну Роман «Театр для діалогу» зацікавив саме з професійної точки зору. «Я знала, що прийдуть непрофесіонали, які до театру не мають жодного стосунку. Мені завжди цікаві люди, в яких немає професійних механізмів роботи з текстом, а лише бажання щось сказати», – розповідає вона.

Для фінальної вистави Лєна Роман написала монолог про життя після Майдану. Режисерка каже: часом здається, що в людей й досі немає сформованого уявлення того, за що вони борються. І додає: на Майдані діалог між людьми існує, однак про суспільство загалом цього сказати не можна. Щоб подолати це, потрібно перестати бути агресивним до того, хто думає інакше. «У нас у всіх багато слабостей, комплексів і блоків. Треба з розумінням до цього ставитися», – вважає Роман.

Тренери «Театру пригнічених» кажуть: вони не мають універсальних рецептів розв’язання конфліктних ситуацій та готових відповідей, вони лише допомагають їх знайти. Один із київських тренерів, бельгієць Олівьє Форже каже: найперше, чого хочуть люди в Україні – це порозуміння. «Причому не лише усередині самого протесту, а з багатьма людьми – з тим, кому байдуже, хто зберігає нейтралітет, хто налаштований проти Майдану. З людьми з інших частин країни: як з великих міст, так і з сіл. Мені здалося, що люди прагнуть побудувати мости між собою», – розповідає він.

Так само вважає Еван Хастінгс. На його семінарі одна з вправ, яка дуже вплинула на учасників, полягала у тому, що одна людина мусила навмисне перебивати іншу, коли та висловлювала свою позицію. «Люди жахливо сердилися і засмучувалися. І це саме те, що відбувається тут. Ви всі маєте свою думку, але не чуєте одне одного – свобода слова, де ніхто не зобов’язаний слухати», – розповідає він.

Суспільна дискусія в Україні ще не стала діалогом, поки що це монолог каже Хастінгс. І від вирішення цієї проблеми багато у чому залежить, яким буде український «день після Майдану».