Наталія Геворкян
Дивовижний ефект першого з початку української кризи виходу Володимира Путіна на публіку полягає в тому, що ніхто не розслабився і не видихнув з полегшенням.
І це правильно. Тому що коли президент Росії говорить, що варіант приєднання Криму до Росії не розглядається, і тільки громадяни Криму можуть, а вже якщо вони вирішать, на широкому референдумі, як же інакше, але до цього умовний спосіб у політиці не використовується, – коли він все це говорить, це зовсім не означає, що через два дні Верховна Рада Криму не ухвалить рішення увійти до складу Росії, не чекаючи результатів референдуму, хоч і перенесеного на два тижні раніше. І наплювавши на Конституцію країни, частиною якої Крим все ще є.
Одне з двох: або президент Росії не знав, що події розвиватимуться саме так, тобто втратив контроль над ним же змодельованої ситуацією в Криму. Або саме такий розвиток подій і планувався, варіант приєднання Криму до Росії в Кремлі було вирішено, і президент про це знав, коли давав прес-конференцію.
Я дивилася прес-конференцію – а її треба дивитися, а не читати, бо інтонації, вираз обличчя і поза російського президента доповнюють слова – і згадувала, як він відповів на моє запитання 14 років тому:
– А введення військ Варшавського Договору в 56-му в Угорщину і в 68-му в Чехословаччину теж були великомасштабною помилкою?
– Ви забули, що і в Німеччині в 53-му ми застосували силу. Це були великі помилки, на мій погляд. І та русофобія, яку ми маємо сьогодні у Східній Європі, це якраз плоди тих помилок.
Звичайно, людина може кардинально змінити свої погляди за 14 років або просто забути, що він тоді говорив. За 14 років можуть так зрости ціни на енергоносії, що керівник країни, що володіє їх запасами в тому обсязі, в якому вони є в Росії, може відчути себе володарем світу або як мінімум прилеглих іноземних територій. І йому навіть може здатися, що цей простір і не переставав йому належати. І, нарешті, він може почати думати, що якщо він повторить той радянський досвід, то чомусь це обійдеться без негативних наслідків.
Йому може здатися, що якщо він як головнокомандувач, а також його міністр оборони відмовляються від власних солдатів, які за невідомим наказом когось бродять зі зброєю по території суверенної держави, то він лукаво когось дражнить.
Йому явно здається, що він дотепний у відповіді на питання про дотримання меморандуму 1994 року або договору 1997 року, за якими Росія в тому числі є гарантом суверенітету і безпеки України. Що там сталося в Україні? Правильно, революція. А якщо це революція, що це означає? Правильно, на цій території виникає нова держава. А з цією державою і щодо цієї держави ми ніяких зобов’язуючих документів не підписували, заявляє Путін. Жодного натяку на гумор. Він цілком серйозний.
Клас! Але тоді на якій підставі Росія вимагає дотримання газового договору з Україною? Він же підписувався з іншою країною. Більш того, і російських моряків із Севастополя доведеться прибрати, тому що договір по базі теж підписували з іншою країною.
Ні, ніхто не розслабляється. Роздвоєність президента в його відповідях надто вражає, міжнародні аналітики раптом чомусь перестали лінуватися і детально проаналізували, скажімо так, нестиковки. І про небезпеку етнічним росіянам (щойно опубліковане загальноукраїнське опитування громадської думки показало, що електоральний ресурс націоналіста Тягнибока навіть на хвилі революції залишається на рівні 2,5%, а лідера «Правого сектора» – 1,6%). І про небезпеку для баз – на відміну від російського президента, нова українська влада не відмовилася від жодного міжнародної угоди, які підписувала Україна, і зобов’язалася їх дотримуватися, в тому числі і стосовно російських баз. І про те, що люди тисячами тікають з України до Росії. Не біжать, спростовує прикордонна служба України, кількість мігрантів не збільшилася.
Аргументи на користь того, що ситуація в Криму вимагала поставити світ на вуха і влаштувати переполох із нічийними солдатиками, розсипаються. Але російське керівництво це явно не дуже хвилює, тому що за роки правління Володимира Путіна склалася дивно комфортна для нього практика: те, що думається президенту, стає істиною з перспективою стати реальністю. Крим – явно не межа мрій Володимира Путіна. Нагадаю, як він відповів на питання про Східну Україну: «Люди, які в східній частині (України) живуть, вони розуміють, що вони опинилися за порогом ухвалення рішення». Шоу може продовжитися і після «операції Крим». Мені, правда, здається, що Болівар не витримає і Криму, якщо російський ринок буде падати з такою періодичністю, з якою він падає в останні дні, безпосередньо реагуючи на інформацію з театру кримських дій. Але ж Володимир Путін думає, що страждає Індія, і зовсім не Росія.
Безумовним результатом імпульсивної поведінки Росії щодо України стала зміна ставлення на Заході особисто до Володимира Путіна. Йому перестали довіряти. Він перейшов якусь межу, після якої це ставлення глибинно не буде колишнім, хоча і європейські, і американські політики чудово вміють робити міну, якщо їм це потрібно. Те, що відбувається зараз у Криму, по суті означає кинуту рукавичку. І не тільки Україні. Як би не виступали всі фракції російської Думи на захист територіальної цілісності України, ніхто вже не вірить. І немає підстав припускати, що світ зробить вигляд, що цього не помітив. Україна вустами Яценюка вже заявила, що Крим був і залишиться частиною України.
Якщо Кремль домагався того, щоб повернути собі почесний титул «імперії зла», то він майже досяг успіху. Майже, тому що Росія не така страшна, вже не настільки загадкова, не така велика, не така сильна і значно більше включена й залежна від зовнішнього середовища, ніж була тоді, коли народився цей термін.
Крим – хороший електоральний ресурс для Путіна, як і Олімпіада. На хвилі цих двох подій його рейтинг в країні злетів до максимуму за останні два роки – 67,8 % Але вибори все ж у 2018-му. Що будемо робити 4 роки? Годувати Крим? Рухатися далі на схід України? Воювати з усім світом? Відлякувати останніх союзників, у яких теж є російськомовне населення? Який план Путіна? Чи входить у цей план введення «обмеженого контингенту» в Україну? Давайте вже прямо: він хоче війни?
Багатьом росіянам, які вважають за краще себе переконувати, що росіянам у Криму та Східної України загрожує небезпека, хотілося б війни. На жаль, це так. Тому що, коли вони хочуть Крим у складі Росії, вони повинні віддавати собі звіт, що вони хочуть шматок території, що належить іншій країні за всіма міжнародними нормами і законами, і за Конституцією цієї країни. Порушення цих норм і законів і є війною за чужу територію. Тобто Росія автоматично стає агресором. Українці до цього моменту вели себе більш ніж стримано. Україна не повторила помилки Саакашвілі. Вона завмерла і не відповіла на виклик. Її провокували, її солдатів і моряків принижували, по її території ходять невпізнані військові. Україна до останнього дотримувалася чеської тактики пасивного опору, зберігаючи гідність, як той командир українського корвета «Тернопіль» капітан 3-го рангу Максим Ємельяненко, який на вимогу командувача Чорноморським флотом Росії віце-адмірала Олександра Вітко здатися російським військам відповів: «Росіяни не здаються!». Український командир, росіянин із українським прізвищем, відмовився зраджувати присясі, яку давав українському народу. Але терпіння не може бути безмежним.
Власне, в цій комічної історії і міститься весь трагізм ситуації: якщо Росія наважиться воювати з Україною, то всі російські яструби, а також милі старенькі і молоді люди, які мріють про «наш» Крим, Донецьк чи Харків, повинні добре розуміти, що в цій безглуздій війні стріляти один в одного будуть двоє близьких, пов’язаних спільною історією і спільною страшної війною і спільною дорогою перемогою країни. І конкретно з двох сторін татари в татар, євреї в євреїв і росіяни в росіян. І підсумок цього божевілля буде незрівнянно більш катастрофічним для наших двох країн, ніж результат тих перерахованих втручань, які Путін на початку свого правління вважав помилками. Тому що тут усі свої, зовсім свої, рідні.
Наталія Геворкян – журналіст
(Оригінал статті опублікований на сайті Російської редакції Радіо Свобода)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
(Рубрика «Точка зору»)
Дивовижний ефект першого з початку української кризи виходу Володимира Путіна на публіку полягає в тому, що ніхто не розслабився і не видихнув з полегшенням.
І це правильно. Тому що коли президент Росії говорить, що варіант приєднання Криму до Росії не розглядається, і тільки громадяни Криму можуть, а вже якщо вони вирішать, на широкому референдумі, як же інакше, але до цього умовний спосіб у політиці не використовується, – коли він все це говорить, це зовсім не означає, що через два дні Верховна Рада Криму не ухвалить рішення увійти до складу Росії, не чекаючи результатів референдуму, хоч і перенесеного на два тижні раніше. І наплювавши на Конституцію країни, частиною якої Крим все ще є.
Одне з двох: або президент Росії не знав, що події розвиватимуться саме так, тобто втратив контроль над ним же змодельованої ситуацією в Криму. Або саме такий розвиток подій і планувався, варіант приєднання Криму до Росії в Кремлі було вирішено, і президент про це знав, коли давав прес-конференцію.
Я дивилася прес-конференцію – а її треба дивитися, а не читати, бо інтонації, вираз обличчя і поза російського президента доповнюють слова – і згадувала, як він відповів на моє запитання 14 років тому:
– А введення військ Варшавського Договору в 56-му в Угорщину і в 68-му в Чехословаччину теж були великомасштабною помилкою?
– Ви забули, що і в Німеччині в 53-му ми застосували силу. Це були великі помилки, на мій погляд. І та русофобія, яку ми маємо сьогодні у Східній Європі, це якраз плоди тих помилок.
Звичайно, людина може кардинально змінити свої погляди за 14 років або просто забути, що він тоді говорив. За 14 років можуть так зрости ціни на енергоносії, що керівник країни, що володіє їх запасами в тому обсязі, в якому вони є в Росії, може відчути себе володарем світу або як мінімум прилеглих іноземних територій. І йому навіть може здатися, що цей простір і не переставав йому належати. І, нарешті, він може почати думати, що якщо він повторить той радянський досвід, то чомусь це обійдеться без негативних наслідків.
Йому може здатися, що якщо він як головнокомандувач, а також його міністр оборони відмовляються від власних солдатів, які за невідомим наказом когось бродять зі зброєю по території суверенної держави, то він лукаво когось дражнить.
Йому явно здається, що він дотепний у відповіді на питання про дотримання меморандуму 1994 року або договору 1997 року, за якими Росія в тому числі є гарантом суверенітету і безпеки України. Що там сталося в Україні? Правильно, революція. А якщо це революція, що це означає? Правильно, на цій території виникає нова держава. А з цією державою і щодо цієї держави ми ніяких зобов’язуючих документів не підписували, заявляє Путін. Жодного натяку на гумор. Він цілком серйозний.
Клас! Але тоді на якій підставі Росія вимагає дотримання газового договору з Україною? Він же підписувався з іншою країною. Більш того, і російських моряків із Севастополя доведеться прибрати, тому що договір по базі теж підписували з іншою країною.
Ні, ніхто не розслабляється. Роздвоєність президента в його відповідях надто вражає, міжнародні аналітики раптом чомусь перестали лінуватися і детально проаналізували, скажімо так, нестиковки. І про небезпеку етнічним росіянам (щойно опубліковане загальноукраїнське опитування громадської думки показало, що електоральний ресурс націоналіста Тягнибока навіть на хвилі революції залишається на рівні 2,5%, а лідера «Правого сектора» – 1,6%). І про небезпеку для баз – на відміну від російського президента, нова українська влада не відмовилася від жодного міжнародної угоди, які підписувала Україна, і зобов’язалася їх дотримуватися, в тому числі і стосовно російських баз. І про те, що люди тисячами тікають з України до Росії. Не біжать, спростовує прикордонна служба України, кількість мігрантів не збільшилася.
Аргументи на користь того, що ситуація в Криму вимагала поставити світ на вуха і влаштувати переполох із нічийними солдатиками, розсипаються. Але російське керівництво це явно не дуже хвилює, тому що за роки правління Володимира Путіна склалася дивно комфортна для нього практика: те, що думається президенту, стає істиною з перспективою стати реальністю. Крим – явно не межа мрій Володимира Путіна. Нагадаю, як він відповів на питання про Східну Україну: «Люди, які в східній частині (України) живуть, вони розуміють, що вони опинилися за порогом ухвалення рішення». Шоу може продовжитися і після «операції Крим». Мені, правда, здається, що Болівар не витримає і Криму, якщо російський ринок буде падати з такою періодичністю, з якою він падає в останні дні, безпосередньо реагуючи на інформацію з театру кримських дій. Але ж Володимир Путін думає, що страждає Індія, і зовсім не Росія.
Безумовним результатом імпульсивної поведінки Росії щодо України стала зміна ставлення на Заході особисто до Володимира Путіна. Йому перестали довіряти. Він перейшов якусь межу, після якої це ставлення глибинно не буде колишнім, хоча і європейські, і американські політики чудово вміють робити міну, якщо їм це потрібно. Те, що відбувається зараз у Криму, по суті означає кинуту рукавичку. І не тільки Україні. Як би не виступали всі фракції російської Думи на захист територіальної цілісності України, ніхто вже не вірить. І немає підстав припускати, що світ зробить вигляд, що цього не помітив. Україна вустами Яценюка вже заявила, що Крим був і залишиться частиною України.
Якщо Кремль домагався того, щоб повернути собі почесний титул «імперії зла», то він майже досяг успіху. Майже, тому що Росія не така страшна, вже не настільки загадкова, не така велика, не така сильна і значно більше включена й залежна від зовнішнього середовища, ніж була тоді, коли народився цей термін.
Крим – хороший електоральний ресурс для Путіна, як і Олімпіада. На хвилі цих двох подій його рейтинг в країні злетів до максимуму за останні два роки – 67,8 % Але вибори все ж у 2018-му. Що будемо робити 4 роки? Годувати Крим? Рухатися далі на схід України? Воювати з усім світом? Відлякувати останніх союзників, у яких теж є російськомовне населення? Який план Путіна? Чи входить у цей план введення «обмеженого контингенту» в Україну? Давайте вже прямо: він хоче війни?
Багатьом росіянам, які вважають за краще себе переконувати, що росіянам у Криму та Східної України загрожує небезпека, хотілося б війни. На жаль, це так. Тому що, коли вони хочуть Крим у складі Росії, вони повинні віддавати собі звіт, що вони хочуть шматок території, що належить іншій країні за всіма міжнародними нормами і законами, і за Конституцією цієї країни. Порушення цих норм і законів і є війною за чужу територію. Тобто Росія автоматично стає агресором. Українці до цього моменту вели себе більш ніж стримано. Україна не повторила помилки Саакашвілі. Вона завмерла і не відповіла на виклик. Її провокували, її солдатів і моряків принижували, по її території ходять невпізнані військові. Україна до останнього дотримувалася чеської тактики пасивного опору, зберігаючи гідність, як той командир українського корвета «Тернопіль» капітан 3-го рангу Максим Ємельяненко, який на вимогу командувача Чорноморським флотом Росії віце-адмірала Олександра Вітко здатися російським військам відповів: «Росіяни не здаються!». Український командир, росіянин із українським прізвищем, відмовився зраджувати присясі, яку давав українському народу. Але терпіння не може бути безмежним.
Власне, в цій комічної історії і міститься весь трагізм ситуації: якщо Росія наважиться воювати з Україною, то всі російські яструби, а також милі старенькі і молоді люди, які мріють про «наш» Крим, Донецьк чи Харків, повинні добре розуміти, що в цій безглуздій війні стріляти один в одного будуть двоє близьких, пов’язаних спільною історією і спільною страшної війною і спільною дорогою перемогою країни. І конкретно з двох сторін татари в татар, євреї в євреїв і росіяни в росіян. І підсумок цього божевілля буде незрівнянно більш катастрофічним для наших двох країн, ніж результат тих перерахованих втручань, які Путін на початку свого правління вважав помилками. Тому що тут усі свої, зовсім свої, рідні.
Наталія Геворкян – журналіст
(Оригінал статті опублікований на сайті Російської редакції Радіо Свобода)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
