Німецький канцлер Адольф Гітлер прийшов до влади з наміром знищити несправедливі європейські порядки, встановлені після падіння європейських імперій внаслідок Першої світової війни. Він оголосив про це від самого початку і від середини 1930-х років ішов від одного успіху до іншого. Президент Росії Володимир Путін назвав розвал Радянського Союзу «найбільшою катастрофою» ХХ століття, але мало хто міг собі уявити, що він всерйоз буде відновлювати радянську імперію, ще менше оглядачі могли передбачити, що він не зупиниться перед військовими методами. Нині, як вважає історик з Інституту вивчення тоталітарних режимів Давид Свобода, якщо Путін отримає перемогу в Криму, посилений путінський режим піде далі.
– Чи можна розглядати ситуацію в Криму повторенням аншлюсу Австрії чи нападу на Чехословаччину?
– Це більше схоже на аншлюс Австрії, бо приєднанню Судет Чехословаччини передувала все ж таки конференція тодішніх світових потуг. Це не був доконаний факт, на відміну від Австрії, де світ просто поставили перед фактом. Цим аншлюсом Гітлер порушив рішення держав-переможців Першої світової війни про недопустимість об’єднання Австрії та Німеччини. Тож, на мою думку, це аншлюс.
– Через півроку після аншлюсу Австрії на черзі була вже Чехословаччина, яка мала гарантії безпеки від Британії та Франції, але вони своїх обіцянок не дотрималися і дозволили Гітлеру приєднати Судети, а потім розділити Чехословаччину. Ще через рік почалася Друга світова війна. Спостерігаючи за подіями сьогодні, чи Ви можете сказати, що світ виніс уроки з тих подій?
– Історія, напевно, їх не навчила. Деякі експерти висловлюють надії, що це ще не є якась чітка програма, на відміну від Адольфа Гітлера, який виклав свою програму в книзі «Моя боротьба», яку не завжди серйозно сприймали. Ми ще до кінця не знаємо, чи Путін є готовий дійсно Крим повністю перетворити в російську територію, чи буде розігрувати сценарій якоїсь поліцейської операції.
Але і в цьому є історичні паралелі вже з радянського досвіду. Бо коли відбувалася анексія Балтійських країн перед Другої світовою війною, у 1940 році, також спочатку якийсь нелегітимний орган тих країн нібито проголосував за це рішення, а потім нібито народний референдум це рішення підтримав.
Повертаючись до запитання про Захід, мені здається, що на Заході відчувають, про що йдеться, відчувають ці паралелі з Мюнхенською конференцією, коли вони зрадили Чехословаччину, але вони зараз, як і тоді, відчувають подібну капітуляцію перед агресором. Тоді говорилося, що Гітлер, мабуть, хоче лише задовольнити свої «справедливі вимоги» і що ті країни в центрі Європи все одно були «штучними», і таке інше. Тому, коли йшлося про прикордонні території Чехословаччини, Судети, ніхто особливо не обурювався їхньою окупацією.
Нині, на мою думку, голоси, які б цілком приймали путінську версію подій з його «законними претензіями» на українські території, є скоріше, маргінальними, це якісь комуністичні чи, навпаки, крайньоправі діячі. Тепер мені здається, що більшість європейської спільноти однозначно усвідомлює, що йдеться про порушення міжнародного права, але готова змиритися зі станом речей, бо з цим ніби нічого не можна зробити.
– Чи можна було щось зробити тоді, чи Чехословаччина, про яку Черчіль казав, що мала краще військо, ніж Британія, могла чинити опір? Чи їй би допомогли у тому випадку, якби вона почала допомагати сама собі?
– Про це досі ведуться дебати науковців. Думаю, що ми б себе не змогли захистити, але ми могли б затримати Гітлера і завдати йому психологічної травми. Можливо, той офіцерський путч, який відбувся наприкінці війни, стався б раніше, якби німецьке керівництво не було окрилене один успіхом за іншим. Звичайно, важко твердити про історичні події. Але з історії знаємо, що успіх у Чехословаччині підняв його популярність до нових висот у нацистському керівництві та в суспільстві.
Сама Чехословаччина витримала б проти Гітлера не більше трьох тижнів. Події, що відбулися вже через рік, показали, що Захід до них не був готовий. Тому ми не можемо твердити, що якби за Чехословаччину заступилися західні держави, це б унеможливило інтервенцію. Але, можливо, було варто спробувати.
– Багато оглядачів переконані, що Захід не вступиться за Україну і тепер, перед лицем іншого агресора. Ви погоджуєтеся з такими оцінками?
– Коли йдеться про психологію російського президента Володимира Путіна, то нехай у Вас не складеться враження, що можливе якесь мирне вирішення кримської кризи. Навпаки, я переконаний, що Захід має запровадити насправді послідовні жорсткі санкції або завдати удару по російському флоту.
Захід не може допустити, щоб Путін подав ці події, як перемогу на домашній сцені. Бо ця перемога посилить Путіна та його режим. А посилений режим буде продовжуватись у подібних нападах.
– Чи можна розглядати ситуацію в Криму повторенням аншлюсу Австрії чи нападу на Чехословаччину?
– Це більше схоже на аншлюс Австрії, бо приєднанню Судет Чехословаччини передувала все ж таки конференція тодішніх світових потуг. Це не був доконаний факт, на відміну від Австрії, де світ просто поставили перед фактом. Цим аншлюсом Гітлер порушив рішення держав-переможців Першої світової війни про недопустимість об’єднання Австрії та Німеччини. Тож, на мою думку, це аншлюс.
– Через півроку після аншлюсу Австрії на черзі була вже Чехословаччина, яка мала гарантії безпеки від Британії та Франції, але вони своїх обіцянок не дотрималися і дозволили Гітлеру приєднати Судети, а потім розділити Чехословаччину. Ще через рік почалася Друга світова війна. Спостерігаючи за подіями сьогодні, чи Ви можете сказати, що світ виніс уроки з тих подій?
До кінця не знаємо, чи Путін є готовий Крим повністю перетворити в російську територію, чи буде розігрувати сценарій якоїсь поліцейської операції
Але і в цьому є історичні паралелі вже з радянського досвіду. Бо коли відбувалася анексія Балтійських країн перед Другої світовою війною, у 1940 році, також спочатку якийсь нелегітимний орган тих країн нібито проголосував за це рішення, а потім нібито народний референдум це рішення підтримав.
Повертаючись до запитання про Захід, мені здається, що на Заході відчувають, про що йдеться, відчувають ці паралелі з Мюнхенською конференцією, коли вони зрадили Чехословаччину, але вони зараз, як і тоді, відчувають подібну капітуляцію перед агресором. Тоді говорилося, що Гітлер, мабуть, хоче лише задовольнити свої «справедливі вимоги» і що ті країни в центрі Європи все одно були «штучними», і таке інше. Тому, коли йшлося про прикордонні території Чехословаччини, Судети, ніхто особливо не обурювався їхньою окупацією.
Нині, на мою думку, голоси, які б цілком приймали путінську версію подій з його «законними претензіями» на українські території, є скоріше, маргінальними, це якісь комуністичні чи, навпаки, крайньоправі діячі. Тепер мені здається, що більшість європейської спільноти однозначно усвідомлює, що йдеться про порушення міжнародного права, але готова змиритися зі станом речей, бо з цим ніби нічого не можна зробити.
– Чи можна було щось зробити тоді, чи Чехословаччина, про яку Черчіль казав, що мала краще військо, ніж Британія, могла чинити опір? Чи їй би допомогли у тому випадку, якби вона почала допомагати сама собі?
– Про це досі ведуться дебати науковців. Думаю, що ми б себе не змогли захистити, але ми могли б затримати Гітлера і завдати йому психологічної травми. Можливо, той офіцерський путч, який відбувся наприкінці війни, стався б раніше, якби німецьке керівництво не було окрилене один успіхом за іншим. Звичайно, важко твердити про історичні події. Але з історії знаємо, що успіх у Чехословаччині підняв його популярність до нових висот у нацистському керівництві та в суспільстві.
Сама Чехословаччина витримала б проти Гітлера не більше трьох тижнів. Події, що відбулися вже через рік, показали, що Захід до них не був готовий. Тому ми не можемо твердити, що якби за Чехословаччину заступилися західні держави, це б унеможливило інтервенцію. Але, можливо, було варто спробувати.
– Багато оглядачів переконані, що Захід не вступиться за Україну і тепер, перед лицем іншого агресора. Ви погоджуєтеся з такими оцінками?
Захід має запровадити послідовні жорсткі санкції, або завдати удару по російському флоту
Захід не може допустити, щоб Путін подав ці події, як перемогу на домашній сцені. Бо ця перемога посилить Путіна та його режим. А посилений режим буде продовжуватись у подібних нападах.
