Біль Чорнобиля: 28 років по тому (з архіву Радіо Свобода, 1987 рік)

У квітні 1986 року Радіо Свобода було одним із перших засобів інформації, які повідомили про аварію на ЧАЕС. «Ворожий голос», заглушуваний у СРСР, заявив про трагедію раніше, ніж це зробили радянські ЗМІ. Щонайменше весь наступний рік тема Чорнобильської аварії звучала в ефірі радіо щотижня. Ми пропонуємо вам витяги зі спеціальної програми Радіо Свобода, підготовленої українською редакцією до річниці трагедії, 26 квітня 1987 року.

Залишилися біль і страх. Залишається і невідбутий суд над системою, на якій лежить найвищий гріх і безвідповідальна, злочинна гра з долею людини. Рік тому, 26 квітня, внаслідок аварії в системі охолоджування четвертого енергоблоку стався вибух на Чорнобильській атомній електростанції.

Масштаби катастрофи у Чорнобилі – уперше в історії мирного атому – досягли неймовірних меж. Загинули люди, евакуйовано десятки тисяч мешканців України у Білорусі із величезної, зараженої радіацією, зони. Смертоносне опромінення на десятки, а, може, й сторіччя, вбило життя у Прип’яті.

Виступаючи 14 травня на центральному телебаченні у зв’язку з Чорнобильською катастрофою (фактично майже через три тижні після того, як сталася трагедія), генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов заявив: «Протягом лічених годин евакуйовано мешканців селища біля станції, а потім, коли стало ясно, що існує потенційна небезпека для здоров’я людей, які живуть у прилеглій зоні, їх також забрали до безпечних районів. Уся ця складна праця вимагала граничної швидкості, організованості і чіткості. І все ж вжиті заходи не могли врятувати багатьох людей».

Селище, про яке згадує Горбачов, – це, звісно, 50-тисячне місто Прип’ять.

Евакуація розпочалася лише наступного дня

Генерал-майорові міліції Геннадієві Васильовичу Бердову доручили оцінити становище на Чорнобильській атомній електростанції. До міста Прип’яті Бердов прибув 26 квітня вранці. Генерал-майор не повірив своїм очам: над промисловою територією шугала заграва, а тут із суботніми лінощами, не кваплячись, прокидалося місто. Відкривалися магазини, наповнювалися перехожими вулиці, легко, по-літньому одягнені, з дітьми, зранку-ранесенько вона спішили на природу…

Після того, як Бердов ознайомився з ситуацією, він дійшов висновку: треба евакуювати Прип’ять. Місто розбили на сектори. 26 квітня ввечері, о 20-й годині, заступник голови Ради міністрів Української РСР Машко викликав першого заступника міністра транспорту УРСР Реву. Вирішено створити оперативний штаб. 27 квітня з Києва та інших місцевостей області 1216 автобусів і 300 вантажівок вирушили до Прип’яті.

Евакуацію міста розпочали 27 квітня після обіду. Із небезпечного району евакуйовано близько 140 тисяч мешканців. Серед них – 24 тисячі дітей. Рятівна акція триватиме кілька тижнів. Лише вночі 30 квітня закінчено будівництво на полі дезактиваторних пунктів.



Тривога почалася з київських шкіл

Від самого початку Чорнобильської катастрофи радянські засоби масової інформації заперечували вістки про якусь паніку, ба навіть про неспокій серед населення, надто в Києві. «У перший травневий день стартувала велогонка миру…» – інформувало Київське радіо. Радянська преса лише підкреслювала низький рівень радіоактивності у Києві, який буквально через кілька днів нібито дорівнював нулю. Водночас, нижче – свідчення очевидця, що потрапили за кордон шляхами самвидаву.

«Перші ознаки того, що в Україні трапилося щось жахливе, що її спіткало якесь лихо, можна було побачити у київських школах. Буквально за два дні до першотравневих свят зі шкіл зникли діти високопоставлених батьків. Кияни досить швидко дізналися, що ці впливові батьки літаками відправляють своїх дітей подалі від Києва, зокрема, до Москви і Ленінграда. А один визначний діяч привіз свою дитину в аеропорт у протигазі… Але першого травня мало хто з киян знав про різке підвищення радіоактивності у місті, перші повідомлення з’явилися десь через чотири дні після першотравневих свят. Тому люди, як завжди, вийшли на демонстрацію, як завжди, пройшли повз трибуну, несучи транспаранти, прапори, квіти».

«За сигналом згори (невідомо, з Києва чи з Москви) з партійними працівниками було проведено індивідуальні розмови. Їх запитували, де перебувають їхні діти. Якщо з’ясовувалося, що діти вивезені з Києва, партійним працівникам недвозначно заявляли: або повернути дітей до міста, або піти з високої посади. У всіх відомих нам випадках високопоставлені батьки негайно повернули своїх дітей до Києва. Ці особи прекрасно знали, яка небезпечна для дітей радіація, але кар’єра була для них, либонь, дорожча за здоров’я, за долю власних дітей».

«Невдовзі почалася нова кампанія: поразку радянської ядерної політики намагалися видати за моральну перемогу. Почали галасувати про новий тип героїзму радянських людей. Почали переконувати світ і самих себе, що радянська людина сильніша за атом».

«Настрої у Києві різні. Після страху і паніки багатьох охопило почуття безпорадності – мовляв, нічого не вдієш, як є, так воно вже й буде. Багато хто не тільки думає, а й каже, що це не перше лихо, яке звалилося на Україну в цьому сторіччі, і ніхто й ніщо не могли цьому запобігти. Люди переживають події в Чорнобилі як національну трагедію України».

«Чорнобиль виявив слабкі сторони не тільки радянської ядерної техніки, а й самої радянської системи, яка не може захистити людей від цієї техніки. І немає ознак того, що цю політику радянських властей після Чорнобиля піддано якимось змінам».

В Україні будують нове місто атомників

За місяць до вибуху четвертого реактора Чорнобильської АЕС – це лише звичайний збіг обставин – 350 представників вірменської інтелігенції, вкрай стурбовані спустошенням і загибеллю їхньої батьківщини внаслідок штучно накинутої індустріалізації надіслали генсекові ЦП КПРС Михайлу Горбачову рішучого, гнівного листа. «Припиніть, – писали вони, – злочин проти вірменського народу».

Невідомо, чи була якась відповідь із боку політбюро ЦК КПРС. Однак у липні, через два місяці після Чорнобильської катастрофи, група вірменських депутатів внесла пропозицію обговорити питання щодо чистоти атмосфери у республіці. І Верховна Рада Вірменської РСР обговорила це питання. Ба більше: у березні нинішнього року, через рік після написання відкритого листа до Михайла Горбачова, на пленумі ЦК КП Вірменії перший секретар партії Карен Демірчян повідомив про низку вже вжитих заходів для поліпшення екологічної ситуації в республіці. Заходи стосуються хімічної промисловості і ядерної енергетики.

А Україна? А в Чорнобилі як?

На березі Дніпра будують нове місто атомників – Славутич, для 20 тисяч жителів. Пряма автодорога, широка, асфальтована, сполучить Славутич із Черніговом. Звісно, про всяк випадок. Проектувальники згадали, що під час евакуації Прип’яті колонам війська та мирного евакуйованого населення не було де і як розминутися.

Стоїть у столиці України, Києві, будинок Верховної Ради УРСР. Усередині наче людно, гамірно. Надворі – безнадійно глухо. Рік тому, 26 квітня 1986 року, у Чорнобилі вибухнув четвертий енергоблок. Увага. Смертельна небезпека. Радіація.

Висловлюємо подяку Музею шістдесятництва за сприяння у підготовці тексту.