Київ має відкрити можливість для розвитку регіонів, збільшивши їхню сферу відповідальності, бо зараз це – не лише питання економічного процвітання, але і безпеки країни, вважає експерт у сфері врядування і розробки державної та місцевої політики соціально-економічного розвитку в Україні та Європі, консультант Європейського банку реконструкції та розвитку Ольга Мрінська. На початку нашої розмови я запитала її про те, наскільки виправданими є скарги регіональних політиків та громадян на те, що Київ їх не чує, і що має почути Київ?
– Київ має почути від регіонів їхнє бачення: яким чином вони хочуть використати свої ресурси, свій інтелект, свої можливості для того, щоби підвищити рівень життя населення для того, щоб створити конкурентні умови для бізнесу. На даний момент Київ диктує регіонам, як вони мають робити це. Насправді з Києва не все видно і тому я вважаю, що регіони мають, як це зараз відбувається в ці кризові часи, наполегливо говорити Києву про те, що двосторонній канал важливий.
– Чим українська регіональна політика відрізняється від тієї, яка прийнята в Європейському союзі?
– Наша регіональна політика, має тільки назву і документи. Тобто, насправді в Україні у цій сфері, як і в інших, законність і стратегія наближається до нуля. Тому головна проблема нашої регіональної політики – відсутність коштів, відсутність стратегічного бачення, відсутність кадрів, які б могли дійсно бачити, яким чином реалізовувати цю політику. Тому насправді на рівні документів і слоганів у нас воно є, а на рівні практики і впровадження – воно відсутнє. Тому, насправді, нам потрібно дивитися на імплементацію, на те, як це робиться в Європі.
– Які головні принципи європейської регіональної політики має прийняти Київ?
– По-перше, це принцип субсидіарності. Це принцип, коли послуга має надаватися, і гроші мають генеруватися і витрачатися на рівні більш наближеному, так би мовити, до споживача, до громади. Якщо це доцільно робити на рівні села або міста, це має робитися там, якщо це доцільніше робити на рівні регіонів.
Наприклад: великі аеропорти, великі наукові центри, яких в Україні має бути буквально три чи п’ять, то це, звичайно, має сенс робити на рівні регіону. Якщо це політика глобальна, національна, вона має вирішуватися у Києві. Тобто – це головний принцип.
Другий принцип – це стратегічне планування. Тобто ми маємо бачити не на один рік вперед, не на два, а на п’ять, на десять. Ми маємо ставити собі чіткі пріоритети – benchmark як це називається в англійській мові і йти до цієї цілі, плануючи свій бюджет, плануючи свої людські ресурси і плануючи, яким чином ми використовуємо інструменти різних політик, галузевих в тому числі.
– Ви писали про те, що від благополуччя українських регіонів залежить не лише економічний розвиток держави, але і безпека держави. Зараз це стало особливо зрозуміло в цій ситуації. Як має бути спрямована ця регіональна політика на те, щоби втримати цілісність української держави.
– По-перше, регіональна політика має реабілітувати свою назву. Бо, на жаль, за останні декілька років по причині її неправильного використання певними політичними силами, поняття регіони, регіональна політика повністю втратили свою суть.
Тому перша справа – ми маємо довести, що політика регіонів – це не просто нав’язування центру регіонам, що вони мають робити.
По-перше, це співпраця регіонів, субрегіонів (мається на увазі міст, регіонів і областей) із центральним урядом щодо створення умов для конкурентного розвитку регіонів, для того, щоб зростали соціальні стандарти населення. Це – основний пріоритет.
– Для Європейського союзу в різноманітності є багатство, є можливості для розвитку. Чому вони не переносяться на український ґрунт? Чому для України різноманітність відчувається як різниця, як поділ?
– Мені здається, що головна проблема – це відсутність горизонтальних мереж, горизонтальних зв’язків. Тобто є безліч прикладів: починаючи від потягів і літаків, коли ти не можеш доїхати із крайнього Сходу на крайній Захід без пересадки в Києві, і закінчуючи якимось галузевими прикладами.
Тобто у нас відсутній зв’язок між Харковом і Вінницею, між Львовом і Сумами. Він також відсутній в обміні інтелектуальними думками, якимось моделями. Бо є безліч прикладів вже в Україні, коли окремі міста, окремі області або райони дуже успішні в реалізації певних політик.
Енергетична енергоефективність або соціальні стандарти, або інфраструктурні проекти і, на жаль, про це мало хто знає. Тому що у нас відсутня ця горизонтальна площина обміну інформації. Якщо регіональна політика дійсно стане цим клеєм, скліючою основою за допомоги якої регіони зможуть обмінюватися інформацією, можуть розказати один одному, чого вони досягли. Мені здається взаєморозуміння зросте і відповідно відторгнення інакодумства або іншого бачення речей – воно не буде таким сильним, і нам вдасться побудувати спільну мову між собою.
– Експерти у Києві говорять про те, що люди які виступають за федералізацію України, за її федеральний устрій, насправді обстоюють її феодалізацію, тобто перетворення на удільні, феодальні володіння місцевих олігархів. Як залучити цих олігархів до співпраці? Чи здолати їхній опір?
– Залучити олігархів – це досить складне питання, мені так здається. Тобто тут є питання і морквинки, і батога. Мені здається головний вихід, який, на жаль, не є короткостроковим – це побудова сильного середнього класу і менша залежність від олігархів.
Але найбільше питання в тому, що я повністю погоджуюсь з негативною оцінкою федералізації як моделі управління в Україні. Ані наша історія, ані наші територіальні особливості розвитку, ані наші національні особливості не є ґрунтом для створення федерації.
Більш того, ці люди які сьогодні закликають до федералізації, бачать це не як посилення незалежності регіонів, а як автоматичне приєднання їх до іншої країни. Це є абсолютно вивертання, знову ж таки, поняття федералізація, яке має бути повністю відкинуте.
– Як Ви оцінюєте перші кроки влади щодо регіональної політики?
– Перші кроки, які я бачу, є позитивними і надихають. Я думаю, що люди, які стоять за кермом цієї політики, є професіоналами. Пан Гройсман є людиною, яка протягом багатьох років мала досвід управлінням досить великим містом, Вінницею. Він є ефективний networker, в нього є багато зв’язків, ціла мережа мерів, губернаторів з подібними поглядами. Тому, я думаю, що розуміння проблем є, і поступ є.
Єдине, що я б порадила, – це краща PR-кампанія навколо тих месиджів, які робляться паном Яценюком чи паном Турчиновим щодо ліквідації обласних державних адміністрацій, ліквідації державних представництв, тому що це – неправильна інтерпретація реформи. Тому що мова йде про те, щоб посилити роль обласних, районних і міських рад, їх виконкомів. А паралельно нам потрібно створювати дуже невеликі, але дуже високопрофесійні представницькі органи влади в регіонах для того, щоб ми могли робити нагляд за виконанням соціальних стандартів, за освітньою сферою, медициною, і в тому числі за стандартами у сфері охорони безпеки і правопорядку, які є дуже на часі сьогодні. Тому мені здається, що формулювання мають бути коректними для преси і для загалу, щоб не було плутанини.
– Київ має почути від регіонів їхнє бачення: яким чином вони хочуть використати свої ресурси, свій інтелект, свої можливості для того, щоби підвищити рівень життя населення для того, щоб створити конкурентні умови для бізнесу. На даний момент Київ диктує регіонам, як вони мають робити це. Насправді з Києва не все видно і тому я вважаю, що регіони мають, як це зараз відбувається в ці кризові часи, наполегливо говорити Києву про те, що двосторонній канал важливий.
– Чим українська регіональна політика відрізняється від тієї, яка прийнята в Європейському союзі?
– Наша регіональна політика, має тільки назву і документи. Тобто, насправді в Україні у цій сфері, як і в інших, законність і стратегія наближається до нуля. Тому головна проблема нашої регіональної політики – відсутність коштів, відсутність стратегічного бачення, відсутність кадрів, які б могли дійсно бачити, яким чином реалізовувати цю політику. Тому насправді на рівні документів і слоганів у нас воно є, а на рівні практики і впровадження – воно відсутнє. Тому, насправді, нам потрібно дивитися на імплементацію, на те, як це робиться в Європі.
– Які головні принципи європейської регіональної політики має прийняти Київ?
– По-перше, це принцип субсидіарності. Це принцип, коли послуга має надаватися, і гроші мають генеруватися і витрачатися на рівні більш наближеному, так би мовити, до споживача, до громади. Якщо це доцільно робити на рівні села або міста, це має робитися там, якщо це доцільніше робити на рівні регіонів.
Наприклад: великі аеропорти, великі наукові центри, яких в Україні має бути буквально три чи п’ять, то це, звичайно, має сенс робити на рівні регіону. Якщо це політика глобальна, національна, вона має вирішуватися у Києві. Тобто – це головний принцип.
Другий принцип – це стратегічне планування. Тобто ми маємо бачити не на один рік вперед, не на два, а на п’ять, на десять. Ми маємо ставити собі чіткі пріоритети – benchmark як це називається в англійській мові і йти до цієї цілі, плануючи свій бюджет, плануючи свої людські ресурси і плануючи, яким чином ми використовуємо інструменти різних політик, галузевих в тому числі.
– Ви писали про те, що від благополуччя українських регіонів залежить не лише економічний розвиток держави, але і безпека держави. Зараз це стало особливо зрозуміло в цій ситуації. Як має бути спрямована ця регіональна політика на те, щоби втримати цілісність української держави.
– По-перше, регіональна політика має реабілітувати свою назву. Бо, на жаль, за останні декілька років по причині її неправильного використання певними політичними силами, поняття регіони, регіональна політика повністю втратили свою суть.
Тому перша справа – ми маємо довести, що політика регіонів – це не просто нав’язування центру регіонам, що вони мають робити.
По-перше, це співпраця регіонів, субрегіонів (мається на увазі міст, регіонів і областей) із центральним урядом щодо створення умов для конкурентного розвитку регіонів, для того, щоб зростали соціальні стандарти населення. Це – основний пріоритет.
– Для Європейського союзу в різноманітності є багатство, є можливості для розвитку. Чому вони не переносяться на український ґрунт? Чому для України різноманітність відчувається як різниця, як поділ?
Головна проблема – це відсутність горизонтальних мереж, горизонтальних зв’язків
– Мені здається, що головна проблема – це відсутність горизонтальних мереж, горизонтальних зв’язків. Тобто є безліч прикладів: починаючи від потягів і літаків, коли ти не можеш доїхати із крайнього Сходу на крайній Захід без пересадки в Києві, і закінчуючи якимось галузевими прикладами.
Тобто у нас відсутній зв’язок між Харковом і Вінницею, між Львовом і Сумами. Він також відсутній в обміні інтелектуальними думками, якимось моделями. Бо є безліч прикладів вже в Україні, коли окремі міста, окремі області або райони дуже успішні в реалізації певних політик.
Енергетична енергоефективність або соціальні стандарти, або інфраструктурні проекти і, на жаль, про це мало хто знає. Тому що у нас відсутня ця горизонтальна площина обміну інформації. Якщо регіональна політика дійсно стане цим клеєм, скліючою основою за допомоги якої регіони зможуть обмінюватися інформацією, можуть розказати один одному, чого вони досягли. Мені здається взаєморозуміння зросте і відповідно відторгнення інакодумства або іншого бачення речей – воно не буде таким сильним, і нам вдасться побудувати спільну мову між собою.
– Експерти у Києві говорять про те, що люди які виступають за федералізацію України, за її федеральний устрій, насправді обстоюють її феодалізацію, тобто перетворення на удільні, феодальні володіння місцевих олігархів. Як залучити цих олігархів до співпраці? Чи здолати їхній опір?
Залучити олігархів – це досить складне питання. Тут є питання і морквинки, і батога
– Залучити олігархів – це досить складне питання, мені так здається. Тобто тут є питання і морквинки, і батога. Мені здається головний вихід, який, на жаль, не є короткостроковим – це побудова сильного середнього класу і менша залежність від олігархів.
Але найбільше питання в тому, що я повністю погоджуюсь з негативною оцінкою федералізації як моделі управління в Україні. Ані наша історія, ані наші територіальні особливості розвитку, ані наші національні особливості не є ґрунтом для створення федерації.
Люди які закликають до федералізації, бачать це не як посилення незалежності регіонів, а як приєднання їх до іншої країни
Більш того, ці люди які сьогодні закликають до федералізації, бачать це не як посилення незалежності регіонів, а як автоматичне приєднання їх до іншої країни. Це є абсолютно вивертання, знову ж таки, поняття федералізація, яке має бути повністю відкинуте.
– Як Ви оцінюєте перші кроки влади щодо регіональної політики?
– Перші кроки, які я бачу, є позитивними і надихають. Я думаю, що люди, які стоять за кермом цієї політики, є професіоналами. Пан Гройсман є людиною, яка протягом багатьох років мала досвід управлінням досить великим містом, Вінницею. Він є ефективний networker, в нього є багато зв’язків, ціла мережа мерів, губернаторів з подібними поглядами. Тому, я думаю, що розуміння проблем є, і поступ є.
Єдине, що я б порадила, – це краща PR-кампанія навколо тих месиджів, які робляться паном Яценюком чи паном Турчиновим щодо ліквідації обласних державних адміністрацій, ліквідації державних представництв, тому що це – неправильна інтерпретація реформи. Тому що мова йде про те, щоб посилити роль обласних, районних і міських рад, їх виконкомів. А паралельно нам потрібно створювати дуже невеликі, але дуже високопрофесійні представницькі органи влади в регіонах для того, щоб ми могли робити нагляд за виконанням соціальних стандартів, за освітньою сферою, медициною, і в тому числі за стандартами у сфері охорони безпеки і правопорядку, які є дуже на часі сьогодні. Тому мені здається, що формулювання мають бути коректними для преси і для загалу, щоб не було плутанини.
