Володимир Воронов
Президент України Петро Порошенко минулого тижня на засіданні Ради національної безпеки і оборони категорично заборонив співпрацю з Росією у військовій сфері. Про це тоді повідомив перший віце-прем’єр України Віталій Ярема, який заявив, що «з цього дня ми припинили будь-яку співпрацю у сфері військово-промислового комплексу з Російською Федерацією». Хоча в тій версії промови Порошенка, яку опублікували на офіційному сайті президента України, про розрив військово-промислових зв’язків з Росією формально немає ні слова, навряд чи можна сумніватися в ухваленні такого рішення.
Я вже писав про серйозну залежність російського військово-промислового комплексу (ВПК) від українських підприємств. Зокрема, про залежність стану російського «ядерного щита» від українських підприємств. Український «слід» є в понад 50 відсотках МБР наземного базування, які, в свою чергу, є засобами доставки порядку 80 відсотків боєголовок.
Мова, насамперед, йде про розроблені в дніпропетровському конструкторському бюро «Південне» і випущені на дніпропетровському заводі «Південмаш» ракетні комплекси Р-36М УТТХ і Р-36М2 «Воєвода». Вони складають основу ударної потужності наземної частини російських стратегічних ядерних сил. Запчастини до цих МБР поставляє «Південмаш».
Українські фахівці, як підтвердив в інтерв’ю агентству УНІАН Сергій Згурець, директор консалтингової компанії Defence Express, також ведуть гарантійне обслуговування цих ракет.
Київський «Арсенал» є розробником систем прицілювання ракетного комплексу «Тополь-М» (ТР-2ПМ2), а харківський «Хартрон» – систем управління ракетного комплексу УР-100Н. Крім цього, російське вертольотобудування залежить від двигунів, вироблених запорізьким концерном «Мотор Січ». Виробництво аналога різних варіацій запорізького двигуна ТВ3-117 (і його сучасної модифікації ВК-2500) в Росії опанували. Однак досі не вдалося не тільки вийти на випуск потрібної кількості таких движків, а і, найголовніше, вирішити питання належної якості і задовільної тривалості ресурсу роботи цих аналогів.
Ще один комплекс проблем російського ВПК – залежність від українського суднобудування.
Больова точка навіть не стільки власне суднобудування, а судноремонтні потужності: незважаючи на захоплені в Криму підприємства, Чорноморському флоту вже в ближній перспективі без корабелень Миколаєва та Херсона доведеться нелегко. А ганяти кораблі для поточного ремонту на Балтику і тим паче на Північ, м’яко кажучи, невигідно.
Але найбільша проблема, знову-таки, рухова: у Росії просто немає аналогів газотурбінних двигунів (ГТД), які випускає миколаївський комплекс «Зоря» – «Машпроект». Вони справедливо вважаються продукцією світового класу. Без імпортних двигунів, миколаївських ГТД і німецьких дизелів програма переозброєння флоту є під дуже великим питанням. У російських військових моряків є дуже багато претензій до виробів вітчизняних фахівців у галузі двигунобудування.
Як заведено, оперативніше всіх на заяви з Києва зреагував віце-прем’єр російського уряду Дмитро Рогозін, який не забарився бадьоро відписати у своєму Twitter: «Пізно. 10.06 Мінпромторг вніс до ВПК план повного імпортозаміщення військової продукції України».
Із посиланням на Рогозіна агентство «РИА Новости» повідомило, що «російська промисловість протягом двох з половиною років зможе повністю відмовитися від виробленої в Україні продукції оборонного комплексу». Сам Рогозін в Twitter написав: «План є результатом скрупульозної роботи фахівців: де, що, за який час і які гроші виробити і хто конкретно відповідальний».
Втім, нічого нового в словах Рогозіна немає: все це він твердить від моменту анексії Криму. Востаннє віце-прем’єр Росії говорив на цю тему 30 травня в Кірові на нараді з керівниками оборонних підприємств Приволзького федерального округу. Там він розповів своїм підопічним: «...ми занадто багато занурили в український ОПК», і «ми не можемо собі дозволити залежати від країни, яка не знає, чого хоче: чи то нову Конституцію, чи то севрюги під маринадом, і нове керівництво, яке веде війну проти свого народу». Тому все, що необхідно військово-промисловому комплексу Росії, повинно вироблятися тільки на її території.
Рогозін тут же поспішив запевнити військових промисловців: «У нас поки немає будь-яких страхів, драм у зв’язку з імпортозаміщенням. На щось ми витратимо дні, на щось тижні, на щось місяці, на щось рік». При цьому він зауважив: «Цих років буде небагато. За нашими розрахунками, найскладніші позиції з імпортозаміщення з Україною – ми витратимо на ці завдання два з половиною, максимум три роки».
Рогозін на тій самій нараді уточнив, що мова в першу чергу йде «про складні газотурбінні агрегати, двигуни, про все те, що зажадає вироблення нової технічної документації». При цьому віце-прем’єр поспішив заявити, що Україна все одно робила все не на новому обладнанні, а на верстатах, «в кращому випадку 1990-х років».
Тому, мовляв, Росія і отримує зараз «унікальний шанс зробити стрибок», укомплектувавши свої підприємства новим обладнанням, «компактнішим, більш сучасним, більш ефективним». «Завдання полягає не просто в сліпій заміні того, що виробляється в Україні й інших країнах, – казав генералам ВПК Рогозін, – а в створенні випереджаючого військово-технічного доробку, нового обладнання, більш сучасного». Свій спіч Рогозін завершив на зовсім радісній ноті: «Я вважаю, що такий струс для російської оборонки дуже корисний».
Але наскільки корисним буде подібний струс, залежить не від бажань віце-прем’єра Рогозіна, а від реального стану військово-промислового організму: деякі виробництва настільки різкий «стрибок» скоріш уб’є, ніж виведе на досконаліший рівень.
До того ж уся ця риторика держчиновника не відповідає на головне питання: звідки у Росії раптом за ці горезвісні два-три роки візьметься новітнє обладнання? Хто його зробить? Хто його їм продасть?
Те, що у галузі верстатобудування справи Росії, м’яко кажучи, вкрай плачевні ще від радянських часів, не є секретом. Нині ж справи зовсім катастрофічні, про що цілком офіційно заявили на найвищому рівні.
Майже рік тому, 24 липня 2013 року, на нараді про заходи щодо розвитку вітчизняного верстатобудування в цілях модернізації військово-промислового комплексу голова уряду Дмитро Медведєв визнав, що питома вага російського верстатобудування у валовому внутрішньому продукті становить 0,03 відсотка, у той час як у Китаї, Японії та Німеччині ця цифра сягає 1 відсотка ВВП. Тобто різниця майже в 100 разів.
Вітчизняне верстатобудування буквально на межі колапсу: виробництво верстатів за останні два десятиліття впало майже в 24 рази – із 70 до 3 тисяч. Причому випускається здебільшого «металобрухт» – токарні, фрезерні, свердлильні і тому подібні спеціалізовані верстати архаїчної конструкції. Чи варто дивуватися, що російський ринок верстатів залежить від імпорту, за словами Медведєва, на 90 відсотків.
При цьому, незважаючи на імпорт, частка верстатів із числовим програмним управлінням становить у Росії лише близько 10 відсотків. За найделікатнішими оцінками, фізична зношеність парку верстатів досягла 80 відсотків. При цьому 99 відсотків верстатів застаріли морально.
Імпорт, між іншим, не панацея: основні постачальники верстатів Росії – Китай і Малайзія – не є лідерами світового верстатобудування. А на частку дійсно якісних, складних і високоточних верстатів з Німеччини і Японії припадає менше 7 відсотків імпорту верстатів. Більше того, став відомим скандальний випадок, коли кілька російських військових підприємств замовили партію в 300 металообробних верстатів у Північній Кореї.
У сухому залишку одне: незважаючи на затверджену в 2013 році Держпрограму розвитку верстатобудування до 2020 року (ухвалену задовго до українських подій і, зрозуміло, без урахування їх впливу на російський ВПК), у Росії просто немає реальної можливості для розгортання виробництва тієї продукції, яку раніше робив для російського ВПК український, на належному якісному рівні.
Звичайно, критики можуть сказати, що українське устаткування навряд чи кардинально краще російського – воно, мовляв, таке ж, радянське. Але мова ж не про те, гірше український станковий парк або кращий, а про організацію високотехнологічного виробництва з нуля – на порожньому місці, без станкового парку, без відповідних технологій. І, головне, без тих професійних кадрів, які десятиліттями спеціалізувалися на випуску тієї продукції, яку підприємства російського ВПК тільки-тільки ще збираються освоювати.
І принаймні, на таких підприємствах, як запорізька «Мотор Січ» і миколаївська «Зоря» – «Машпроект», намагаються йти в ногу з часом. На всьому пострадянському просторі випробувальний стенд для морських газотурбінних двигунів поки діє тільки в Миколаєві, тоді як у російському Рибінську його ще тільки будують. На «Мотор Січ», в свою чергу, тільки що ввели в експлуатацію випробувальний стенд п’ятого покоління власного виробництва. Нічого подібного за якістю на російських підприємствах поки немає.
Власне, розрив зв’язків у військово-промисловій сфері дав почався відразу після анексії Криму: низка українських підприємств, не чекаючи команди згори, припинили постачання комплектуючих російським виробникам озброєнь. Дивуватися цьому, м’яко кажучи, наївно. Одна країна захопила в іншої частину території, а заодно ще й організувала бойові дії на Донбасі.
Однак якісь ілюзії з цього приводу в Кремлі мали навіть наприкінці квітня. Так, 25 квітня на засіданні Комісії з військово-технічного співробітництва Росії з іноземними державами, Володимир Путін назвав Україну «нашим багаторічним і надійним партнером у сфері ВТС», щиро поскаржився, що «в умовах гострої кризи держави українська оборонна промисловість практично позбавлена державної підтримки», нагадав, що дві третини її підприємств-суміжників розташовані в Росії, зауваживши, «що можливий розрив коопераційних зв’язків може стати критичним для оборонно-промислового комплексу України, для людей, зайнятих у цій галузі, і для їхніх сімей».
Зате «збереження спільно створеного наукового та конструкторського потенціалу відповідає, між тим, інтересам як Росії, так і України». Незрозуміло, на що раніше розраховували в Кремлі, проте до реального розриву військових зв’язків і розгортання повноцінного «імпортозаміщення» там виявилися не готовими. Про що, зокрема, свідчила серія нарад про виконання держоборонзамовлення, екстрено проведених Володимиром Путіним у Сочі 14-16 травня цього року.
Обговорювалося, по суті, лише одне питання: як вирішити проблему імпортозаміщення у ВПК у зв’язку з українськими подіями. Путін просив уряд порахувати, скільки потрібно додаткових ресурсів на це і в які терміни можна реалізувати нові завдання. Після чого було сказано, що «зрештою, це процес правильний». «Ми повинні зробити все для того, щоб все, що використовується оборонно-промисловим комплексом, все, чого потребує оборонно-промисловий комплекс Росії, – все це вироблялося на нашій території. І щоб ми ні від кого не залежали ні за жодним з напрямків переоснащення армії і флоту на нову систему озброєнь», – сказав тоді Путін.
Однак, як зауважив військовий ескперт Сергій Згурець, хоча по низці напрямків Росії дійсно знадобиться два-три, а то й п’ять років, щоб створити нове виробництво», але «в деяких сферах це практично неможливо». «Зокрема, щодо морських та авіаційних двигунів, ракет і низки ключових елементів, що стосуються винищувачів нового покоління, які розроблює Російська Федерація», – наголосив експерт.
