(Рубрика «Точка зору»)
Є щось дуже промовисте в тому, що напередодні чергового Дня Конституції ветерани української політики прощалися з другим головою парламенту незалежної України Іваном Плющом. Для тих, хто вже народився і все життя прожив в цій самій незалежній Україні Плющ – постать історична. Хоча насправді нічого «архівного» в ньому не було. Коли вже в часи Віктора Януковича пішов у відставку з посади голови Верховної Ради незмінний Володимир Литвин, саме Плюща називали найбільш ймовірним претендентом на спікерство.
Те, що Янукович обрав не його, а ветерана донецького клану Володимира Рибака, означало насправді не логічне закінчення кар’єри Івана Степановича, а крах тієї моделі пострадянської України, над створенням якої він невтомно працював. Янукович не хотів цією моделлю скористатися. Ментальний злодій довіряв тільки своїм і тим, хто його боявся й від нього залежав (останнім – менше). Модель облради, в яку перетворила Українську державу генерація Плюща, йому не була зрозуміла. Проте була зрозуміла модель зони.
Ті, хто згадував про дотепність й цікаву вимову Івана Степановича, не помічали головного – він був жорстким й кмітливим пострадянським політиком, який вмів боротися за своє місце під сонцем влади. Ми нерідко говоримо про Леоніда Кравчука як про засновника самої ідеї «суверен-комунізму». Але Леонід Макарович з його обережністю й інстинктом маневрування був не дуже типовим для цього середовища. А Іван Степанович – навпаки. Й саме тому йому швидко набридла роль поруч із першою особою, між першим президентом і спікером виник конфлікт, що переріс у конфлікт президента і парламентарів. І цим, звичайно ж, скористалися сили, яким Кравчук здавався занадто самостійним. Так почалася Україна Кучми, у якій до радянського додалося олігархічне.
Здавалося б, політична кар’єра Плюща мала б закінчитися вже тоді, проте він нікуди не зникав аж до хвороби, іноді з’являвся на високих посадах... Він був потрібним тому, що точно знав сутність держави, яку сам і почав будувати – отієї перейменованої в незалежну Україну УРСР. Й, напевне, дуже здивувався б, якщо б йому сказали, що це перейменування призведе до деградації, що потрібні докорінні зміни, а не нова вивіска, красиво розмальована у національні кольори.
Здається, Степан Хмара цими днями відзначив на одному з круглих столів, що депутатам-демократам у 90-і роки було не так вже й важко знаходити спільну мову з депутатами-комуністами, бо ті вже ніякими комуністами не були, а були звичайними господарниками. От Іван Степанович і був таким господарником, який точно знав, як все працює у його королівстві й вірив, що якщо просто позбутися «надбудови» у вигляді Москви, так все запрацює ще краще. Потім до цих господарників додалися бізнесмени. Потім до господарників і олігархів – звичайні бандити, які врешті-решт перемогли і одних, і інших, бо готові були порушувати всі правила гри й охоче служили тій самій Москві, від якої ми втекли за допомогою генерації Івана Плюща. І все закінчилося: оці бандити й дожерли перейменовану УРСР й готувалися віддати її «назад» Кремлю, але не вийшло – народ не дозволив.
В результаті з Плющем прощалися вже в зовсім іншій країні, ніж та, в якій пройшла вся його політична діяльність. Країні, громадянам якої стало очевидно, що державу будують не господарники, не бізнесмени, а самі люди. Країні, в якій колишні президенти змушені повертатися з політичної пенсії, щоб спробувати врятувати те, що вони не добудували. Країні, яка змушена кров’ю сплачувати за те, що її колишня еліта не усвідомила усієї важливості виклику початку 90-х.
Добре пам’ятаю, як важко було робити у 1991 році той перший крок і завжди буду вдячний за нього Івану Степановичу, як і іншим учасникам процесу суверенізації. Але виявилося, що то був дуже маленький крок до справжнього.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
