Доступність посилання

13 Грудень 2017, Київ 06:27

Митрополит, чия тиха молитва спиняла зло не гірше за набат


Віталій Портников
(Рубрика «Точка зору»)

Чорна орда «Беркуту» невблаганно насувалася на світло зимового Майдану, текла рікою вулицею Інститутською, просочувалася до Будинку профспілок ... Здавалося, ще кілька хвилин – і все скінчиться, темрява поглине площу, яка все ще світилася, і задавить останній порив до свободи... І в цю мить ми почули церковний набат. Це невтомно дзвонили дзвони церков Михайлівського Золотоверхого монастиря Української православної церкви Київського патріархату – і, ніби відгукуючись на їхній заклик, до площі з усіх ще не перекритих вулиць центру української столиці потягнулися перші, поки несміливі струмочки городян, які до світанку перетворилися на справжнє море і розігнали чорний морок біля меж Майдану.

У мить, коли почали бити в усі дзвони, я раптом почув біля себе тиху молитву. Озирнувся. Молилася людина, з якою я познайомився в ті дні, – священик Української православної церкви (Московського патріархату), він приходив сюди сам – але, як казав, з Божого благословення, – щоб підбадьорити прихожан, які мерзли на Майдані, приїхавши зі сходу і півдня країни, з Дніпропетровська, Одеси, Донецька, Сімферополя... Погляд священика був спрямований не в бік Майдану, а вгору, на золоті бані, що тьмяніли в пітьмі.

– Диво, – сказав він мені, – Диво Господнє.

І в цю мить, у найважливішу для майбутнього України мить, перед моїми очима з’явилися обличчя двох старців – патріарха Філарета і митрополита Володимира. З’явилися лише на мить – тоді було не до довгих роздумів. Але я знав, що пастирі не сплять. Я бачив перед собою ясний і суворий погляд патріарха, бачив його постать, що рішуче випросталась і застигла біля вікна. І бачив митрополита, який беззвучно плакав і всім серцем своїм прагнув до дзвонів такого чужого і такого свого монастиря і який знав, що дзвони його церкви мовчать...

Я згадав про цю сцену, дізнавшись про кончину митрополита. Можливо, протягом кількох століть трагічнішої та складнішої постаті в церковній історії ще не було: на долю простого українського хлопця, який став священиком і митрополитом Російської православної церкви, випала мука, незрівнянна зі стражданнями патріарха Никона. Я б навіть сказав – страждання патріарха Никона наздогнали митрополита Володимира і стали хрестом, що його він кілька десятиліть ніс на свою Голгофу.

Щоб побачити це, треба усвідомити: саме поняття «Русская» церква – така ж міфологема, як і «Русский мир». Звичайно, російська церква була – і до Никона. Але патріарх, заклопотаний інтеграцією Київської митрополії, перетворив російську церкву на українську, надав церковним книгам і всій традиції власної країни зміст візантійських, тобто київських. Російське православ'я не витримало цього надлому. Воно спалахнуло багаттям старообрядницького опору, криком Аввакума, несамовитістю боярині Морозової, скитами і вигнанням. Воно виродилося в гріх колабораціонізму і схиляння перед Цезарем, який скасував патріаршество і перетворив церкву на міністерство.

Віра – жива і не переслідувана владою – існувала в імперії тільки на українських і білоруських землях. А потім прийшли нові, червоні цезарі, які узаконили невіру – і хто знає, чи вдалося б церкві взагалі вижити, якби не велика війна, яка владно зажадала не тріскучої комісарської брехні, а Божої правди. Але коли церква повернулася, вона знову виявилася не російською, а українською: досить побачити статистику церковних громад і храмів воєнного та повоєнного часу, щоб зрозуміти, на яких територіях вона ще була жива.

Зв'язок українських пастирів з віруючими – і щира віра багатьох з них – перетворила їх на найсильнішу «партію» Російської церкви. І на першому в післявоєнній історії вільному церковному соборі в червні 1990 року в Російської церкви мав з'явитися український патріарх. Але не з'явився. Саме на тому соборі вперше сталося пряме зіткнення майбутнього патріарха Київського і майбутнього митрополита Київського. Митрополит Філарет був намісником, фактичним главою церкви в останні роки життя патріарха Пімена. І його впевненість у власному праві на патріаршество була безумовною. Митрополит Володимир вважав, що натиск митрополита Філарета і очевидний зв'язок намісника з київською кафедрою перетворює його самого на куди компроміснішу постать між «українською» і «російською» партіями. Вони обидва помилилися.

Голоси «української» партії розділилися між двома найпопулярнішими митрополитами, голоси «російської» партії, навпаки, об’єдналися, щоб не допустити «хохла». Я добре пам'ятаю той собор, далекий від християнського смирення, майже з'їзд КПРС у Свято-Даниловому монастирі. Я пам'ятаю розмови про машини і квартири, той зловісний шепіт, що клубочився кутками: «Краще б за німця, тільки не за «хохла». Так воно і сталося. До розпаду Радянського Союзу лишався ще рік, а перший крок до розколу РПЦ уже зробили.

Митрополити по-різному поставилися до своєї поразки. Філарет з притаманною йому несамовитістю зрозумів, що час симбіозу Київської та Московської церков закінчився, і взяв курс на створення нової місцевої церкви. Зізнаюся, протягом довгих років я вбачав у цій поспішності помилку досвідченого церковного політика й лише минулої зими зрозумів, що патріарх поводився не як політик, а як пастир і якимось дивним чином виховав у колись атеїстичній країні церкву для людей – а Господь, як відомо, живе тільки в такій церкві. Для церкви, у храмах якої є Бог, питання канонічності, що визначає цінність храму для тих, у чиїх душах вгніздилися невіра, уже не є принциповим. А митрополит Володимир погодився з роллю охоронця – будучи переконаним, що тільки союз з Українською церквою робить РПЦ церквою віри, яка вижила.

Приїхавши до Києва, настоятель виявив, що з митрополитом Філаретом з нової автономної церкви Московського патріархату пішло все живе. Він залишився разом з дезорієнтованими священиками, які не розуміли, як замінити справжню віру перевагами канонічності – і разом з нестримними кон'юнктурниками, які використовували церковну кафедру для збагачення і плазування перед можновладцями, перед всією старою новою елітою в малинових піджаках, з важкими хрестами на бичачих шиях. І тоді митрополит ухвалив тяжке, але єдино можливе рішення. Нехай поруч з ним патріарх Київський будує свою церкву, але він, митрополит Володимир, сам стане церквою, своєю молитвою підтримає розгублених і коритиме тих, хто забув про Бога. І митрополит поніс свій хрест – серед тих, хто прагнув і хто брехав, серед тих, хто співчував і хто не довіряв, серед тих, хто розчарувався і хто сподівався – під уважним поглядом свого відлученого соратника, патріарха Київського.

Найважчі випробування припали на останні роки. Новий патріарх Московський, якому українське священство фактично подарувало престол, сподіваючись на його гострий розум, реалістичність і розуміння всієї складності церковних завдань, виявився тим, кого поривала спрага світської слави, мрія про патріаршество не в Російській церкві, а в Російському світі і «Третьому Римі». Патріарх вирішив сам стати главою Української церкви, відтісняючи митрополита від його власного престолу – і хто знає, як би завершилося це божевільне протистояння, якби не тяжка хвороба українського настоятеля.

Новий президент України, ревний парафіянин Віктор Янукович і взагалі виявився бандитом. Янукович, який тривожив старців у Лаврі й на Афоні, вистоював служби, ставився до церкви як до крамниці із замолювання гріхів. І те, що для митрополита церква була Божим домом, стало для Януковича і його оточення приводом для цькування і знущання над старцем. Роки правління Януковича стали часом повільного вбивства митрополита.

А коли старець ослабнув і молитва його стихла, антихрист розправив крила, вселившись у душі українського і російського володарів. І чорним страхіттям став Кремль над колись єдиним православним світом. І задзвонив набат Золотоверхого монастиря, і запалав Майдан, і смердюче дихання огорнуло Крим, і зрадницькими грузькими стежками прокралися вбивці на Донбас. І впала на віки вічні симфонія, вистраждана патріархом Никоном. І загинула церква «російського світу», яку творив патріарх Кирил. І помер український митрополит.

Все-таки він мав рацію в духовному подвигу своєму і у вірі своїй. Світ цей – не на славу Антихриста, а на славу Божу. І нащадки скажуть: патріарх Філарет створив нам церкву на землі нашій, а митрополит Володимир створив церкву в душі своїй. І спинили зло на підступах до меж наших і сердець наших, тому що тиха молитва зупиняє зло не гірше за набат. Я знаю, що митрополит Володимир молився щоразу, коли патріарх Філарет бив у дзвони.

Віталій Портников – київський журналіст, оглядач Радио Свобода

(Оригінал публікації на сайті Крым.Реалии)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Віталій Портников

    Співпрацює з Радіо Свобода з 1991 року. Народився в 1967 році в Києві. Закінчив факультет журналістики МДУ. Працював парламентським кореспондентом «Молоді України», колумністом низки українських, російських, білоруських, польських, ізраїльських, латвійських газет та інтернет-видань. Також є засновником і ведучим телевізійної дискусійної програми «Політклуб», що виходить зараз в ефірі телеканалу «Еспресо». У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG