У 1988 році в ефірі української редакції Радіо Свобода звучав цикл передач «Про становище українських політичних в’язнів у СРСР». Його автори наголошували, що, попри нібито взятий радянською владою курс на демократизацію, реальність відрізняється від обіцянок, й у тюрмах, таборах і психлікарнях і далі перебувають десятки політичних в’язнів. Нижче – друга передача із циклу «Про становище українських політичних в’язнів у СРСР».
Список із прізвищ в’язнів сумління-українців можна продовжити. До нього можна додати ще кілька десятків осіб, імена яких відомі за кордоном. А скільки замовчаних прізвищ людей, про долю яких ніхто не згадує? Наприклад, Василь Мазурак, Микола Манус, Іван Мумичак, Євген Поліщук, Микола Потапчук, Михайло Юрків тощо. Недавно позацензуреними каналами за кордон потрапили повідомлення про вчителя Дмитра Мазура, а також про юриста Левка Лук’яненка. Нині Мазур – в ув’язненні, а Лук’яненко – на засланні. Їхні умови життя нестерпні.
Мазура затримали у 1980 році за обвинуваченням у так званій антирадянській агітації та пропаганді. Йому інкримінували нібито наклепницькі судження, що в СРСР немає свободи слова, що конституційні положення – лише правова формальність. Мазур, як ідеться в обвинувальному акті, поширював наклепницькі твердження про утиски та переслідування віруючих та інакодумців, осуджував вторгнення у 1968 році до Чехословаччини країн-учасників Варшавського пакту, а також окупацію Афганістану у 1979 році. Мазурові інкримінували його виступи проти політики злиття націй як засіб русифікації українців, проти нерівноправного становища української мови в суспільстві тощо.
Запитаємо: хто нині в СРСР, а надто в Україні мав би відвагу саме тепер, коли всі засоби масової інформації пишуть і говорять мовою Дмитра Мазура, закинути учителеві антирадянські висловлювання?
Перебуваючи в ув’язненні, Мазур захворів на відкриту форму туберкульозу легень. Його приятелі повідомляють: «У нього не припиняється кровохаркання, не спадає температура, він втрачає вагу, без сумніву він підлягає комісуванню за станом здоров’я. Якщо його не звільнять найближчим часом, він може стати ще однією жертвою…» Друзі Мазура не закінчили своєї думки. Звісно, натяк зрозумілий. Прикладів не бракує: Марченко, Стус, Литвин, Тихий, Пришляк…
Цькування Лук’яненка
Викликає велику стурбованість і доля членів-засновників Української Гельсінської групи, зокрема – юриста Левка Лук’яненка, з якого далі знущаються. Лук’яненко в ув’язненні з 1961 року, виключно з політичних причин. Ось деякі уривки з його скарги до прокурора Російської Федерації, датованої 11 вересня 1988 року, в якій він домагається поверненням конфіскованої квартири:
«30 січня 1988 року мене етапували у місце заслання і поселили до робітничого гуртожитку. У кімнаті, крім мене, були ще троє людей. Місцевий повноважений КГБ усіх їх викликав, розпитував про мою поведінку і давав розпорядження стежити за мною. 27 лютого 1988 року до мене приїхала дружина, я покинув гуртожиток і поселився спочатку у кімнаті знайомого. Від травня я почав відремонтувати своїми силами та засобами залишену квартиру…»
Левко Лук’яненко все відремонтував, провів до квартири електрику, воду, побілив кімнати. І туди він перейшов жити з дружиною. Це не сподобалося постійному наглядачеві, уповноваженому КДБ, який прагнув, за словами Лук’яненка, відправити його назад до гуртожитку «під безперервний нагляд».
Уповноваженому КДБ, як кажуть, пощастило, бо 8 вересня Лук’яненків виселили з квартири: мовляв, колишній політв’язень злочинно захопив її, ба більше – ця квартира перебуває у повному аварійному стані.
Левко Лук’яненко наводить цілу низку фактів, які спростовують свавільний привід працівника КДБ. Наприкінці свого листа до прокурора СРСР член-засновник Української Гельсінської спілки підкреслює: «Всі заходи, вжиті проти мене, свідчать про політичний характер переслідувань. Я справді є прихильником перебудови радянського суспільства у напрямку демократизації й гласності й про це відкрито пишу у листах до друзів та писав у кількох статтях для журналів. Це не подобається консервативним силам і вони позбавляють мене можливості брати участь у суспільному житті шляхом позбавлення мене квартири й виселення до робітничого гуртожитку під постійний нагляд і нестерпні побутові умови».
Висловлюємо подяку Музею шістдесятництва за сприяння у підготовці тексту.
Кримінальні злочинці чи політичні в’язні? Частина 1
(Перейти в розділ «60 років Радіо Свобода»)
