Доступність посилання

ТОП новини
27 Травень 2018, Київ 04:59

Фото Ірини Довгань, прив’язаної до «стовпа ганьби» у Донецьку, вмить розлетілося світом. Першою його опублікувала газета «Нью-Йорк Таймс». Після цього знімки жінки, над якою знущалися місцеві жителі, потрапили не до одного видання. Нещодавно заручницю бойовиків угруповання «ДНР», що визнане в Україні терористичним, визволили з полону. Туди вона потрапила за те, що допомагала українській армії. Подробиці свого ув’язнення й знущань вона розповіла Радіо Свобода. З Іриною Довгань розмовляв Олексій Мацука.

− Ми повернулися до міста. І там вже все було забито сепаратистами або «ополченцями». Я не можу називати їх сепаратистами. Це були «ополченці». Вони були вже у місті. Їх була величезна кількість. Однією рукою я кермувала, іншою − розмахувала білим шматком тканини, який дала жінка у Верхньоторецькому. Коли ми віддавали ці «дубки», а волонтери їх отримували, я зробила фотографії.

− Фотографії чого?

− Ось цих «дубків».

− Тобто камуфляжної форми?

− Так. Там фігурувала досить велика сума грошей. І я хотіла зробити звіт і перед Тетяною Ричковою, куди я віддала цей камуфляж, і перед людьми, які здавали мені гроші. Це і стало причиною, чому я опинилася там і чому мене так жорстоко катували.

− Вони Вас побачили?

− Ні, я провезла цей планшет і повернулася додому. Ще з тиждень ховалася у підвалі, бо місто сильно обстрілювали. Планшет із фотографіями, листуванням із Тетяною Ричковою, із грошовими звітами дуже «палив» мені руки. Я намагалася його закопати. А потім приїхав один чоловік із величезною кількістю своїх речей, який вивозив усе це з міста. І він сказав, що ніяких проблем, він проїде. І я, сховавши цей планшет, замотавши його у речі доньки, передала той планшет. На жаль, у нього на блокпосту відняли машину. І ця людина просиділа там довше, аніж я. Його звільнили через три або чотири доби після того, як звільнили мене журналісти. Наступного дня знайшли цей планшет, у нього вибили, чий він. Знайшли мене, вибили всі паролі. Я сказала поступово все − пін-коди, паролі…

Як сепаратисти знущалися над Іриною Довгань

Як сепаратисти знущалися над Іриною Довгань
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:01:46 0:00

− Мене завели до кімнати. Їх було близько десяти. Потім приходили нові, може, до людей п’ятнадцяти. Був там і сумнозвісний Заур. Фотографії аеропорту Донецького, коли приїхали осетини, його ж фотографії знайшли у мене в планшеті. Це був дуже серйозний пресинг. Він мене і бив, і стріляв біля вуха. Це його ідея була, щоб я кричала «Зіґ хайль!». Він цього вимагав. Але коли я вже закрила руками голову і просила змилуватися… Я кричала, що не буду кричати «Зіґ хайль». Це ж взагалі ненормально для адекватної людини.

− А як вони себе поводили? Їм це подобалося?

− Ну звичайно. І там постійно був пресинг сексуальний. Я не можу повторювати ці слова. Ось ми тебе зараз тут… Це ж я кажу своїми словами… А те, як вони це говорили − це інакше: «Як ти хочеш − туди або туди, скільки ти любиш одночасно?». Розумієте, я тоді вже не була героїнею − я закрилася руками, повзала підлогою і кричала, і верещала, кричала: «будь ласка, не треба, я мама, я бабуся, у мене один рік онуці». Я волала диким криком, Ви розумієте? Це захисна реакція. Який героїзм у цей момент? Тут він стріляє, тут він у голову цілить пістолетом, тут він біля вуха стріляє. Я контужена, приголомшена. Тут вони мені цей «Зіґ хайль» у вуха кричать. Вони мене штовхають…

«Стовп ганьби» Ірини Довгань: знущання та побиття

«Стовп ганьби» Ірини Довгань: знущання та побиття
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:03:43 0:00

− Там я побачила неймовірну кількість людей «кавказької національності». Їх там була просто неймовірна кількість. Я боялася відкрити очі, бо проїжджали якісь машини з безглуздими написами «Алах Акбар».

– Вони просто їхали вулицею?

− Так, вони зупинялися, робили, що хотіли, вони розмовляли своєю мовою, я не розуміла, що вони кажуть, вони підходили, смикали мене за волосся, били мене по вухах. Потім хтось під’їхав на цій машині «Алах Акбар» і вийшов, сказав, щоб всі розійшлися, і крикнув: я зараз їй прострелю колінну чашечку. І він присів за кілька метрів від мене і довго цілився. Я знову кричала, верещала.

− А місцеві жителі десь були?

− Ну звичайно. Теж били. Чоловіки місцеві не били. Був один чоловік літній, який сказав: «я б тобі в горлянку свинець розплавлений із задоволенням залив». Але на цьому закінчилося, і в основному били жінки. Була одна дуже садистська жінка, яка била мене по голові. Це була яскрава блондинка, молода. І вдарила вона мене якось так професійно. Ось це був дуже сильний біль. І в голові у мене якось дуже гуло, свистіло, і я не бачила нічого якийсь час, тому що я осліпла наче від цього удару. Потім все відновилося, я знову почала щось бачити. Потім просто мене били ногами. Була оскаженіла жінка, вона підскочила до мене з машини. Чоловік її залишився сидіти за кермом. Вона підбігла до багажника, кидала звідти в мене помідорами. Підбігла до мене з двома помідорами і вдавила мені їх в очі. По-садистському. Зараз це вже смішно. А тоді − цей томатний сік потік на по обличчю. Я потім всю ніч витягала з волосся кісточки від помідорів цих. Складала це все в купку і викидала в туалеті. Потім була бабуся літня під 70 років, яка проходила повз, спираючись на паличку. І вона мене дуже довго била, дуже боляче цією паличкою − по голові, по спині, по плечу. У мене ось ще лишилося синці від її ударів.

− І що говорила?

− «Фашистка, вбивця». І я кричала їй, що я нікого не вбивала, я нічого поганого не робила. Найстрашніше було, що молоді люди фотографувалися на моєму фоні.

Фото, яке врятувало життя Ірини Довгань

Фото, яке врятувало життя Ірини Довгань
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:01:27 0:00

− Я так розумію, якби не ця фотографія чи не цей мотель… Це велике щастя, яке зі мною сталося. Давайте говорити реально. Те, що мене туди вивезли спонтанно…

− А як журналісти там опинилися, Ви знаєте?

− Я бачила вже через томатний сік, після того, як мені ці помідори на обличчі розмазали, зовсім інші обличчя − спочатку з’явився Маурісіо, я знаю, як його звуть, це той самий з «Нью-Йорк Таймс», який опублікував фотографію. І я заглядала, як могла, йому в обличчя і думала: може, він за мене заступиться, або що? Але він без усіляких емоцій сфотографував і зник − це буквально були секунди. Потім із іншого боку я побачила іншого журналіста, який теж мене сфотографував. Він довше ходив довкола мене, з різних боків. Я так зрозуміла, що це журналіст із російського телебачення «Дощ». Я теж сподівалася, може, він якось заступиться? Але ні. Мене потім відвезли. І ось власне завдяки їм − я жива і вільна. Завдяки цим кадрам, цим журналістам. Я дуже дякувала, бачила особисто цього Маурісіо. І я йому не знаю скільки разів потиснула руку.

  • 16x9 Image

    Олексій Мацука

    Олексій Мацука – український журналіст, ведучий Радіо Свобода з 2014 року. У квітні 2014 року увійшов до списку «100 героїв інформації», вперше опублікованого організацією «Репортери без кордонів». У жовтні 2014 року Олексію Мацуці присуджено міжнародну премію International Press Freedom Award організацією «Канадські журналісти за свободу висловлювань» (англійською: Canadian Journalists for Free Expression).

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG