Доступність посилання

21 Вересень 2017, Київ 12:29

Розмова друзів дитинства: «майданівця» та «беркутівця»


Майдан Незалежності, 20 лютого 2014 року

Вони виросли в одному селі, разом гралися та ходили до одного класу. Один пішов служити в «Беркут», а інший працював будівельником. На Майдані вони зустрілися по різні боки барикад. Коли «майданівця» поранили на Інституській 20 лютого, «беркутівець» прийшов до нього в лікарню. Вони погодилися поговорити на камеру Радіо Свобода на вулиці Грушевського у Києві.

IСТОРІЯ «БЕРКУТІВЦЯ»:

Колишній «беркутівець». 22 роки. Ображений. Каже, що пишався тим, що в елітному спецпідрозділі, який «хабарі не бере, а державу захищає». Не знає тепер, що робити. Не вірить у те, що в «цій країні можна чогось самотужки досягти, все тільки «за гроші» або через знайомих». Каже, що «у кого влада, у того й сила». На його думку, на Майдані «народу не було, бо народ удома сидить, а не по мітингах бігає».

– Ви часто згадуєте те, що тут було?

– Декілька разів на день. Особливо ці звуки, як по трубі стукають. І вночі буває сниться.

– Які дні були найважчі?

– Та усі, практично. Таким холодом вистояти непросто було дуже.

– А як Ви думаєте, чому стояли ті і не розходилися – по інший бік?

– Ну там більша частина за гроші стояла людей.

– Ви досі так вважаєте?

– Так, я спілкувався з людьми, які стояли там за гроші, після усіх цих подій. Навіть були це мої знайомі. Щоправда, я особисто не бачив їх на Майдані.

– А по скільки, вони казали, їм платили?

– В залежності від статури і від виду спорту, яким займався. Були й такі, що машини купили на нашій крові.

– А Ваш товариш дитинства теж за гроші стояв?

– Ні, йому ні. Та й достатньо було тих, хто без грошей. Там було три категорії людей, на мою думку: за гроші, безпритульні і ті, що йдуть напролом. Шибайголови. Як мій товариш. Там народу не було, народ – він удома сидить, а не по майданах бігає.

Безпритульні в центрі сиділи – переночувати, поїсти. Практично від початку по літо вони тут залишалися.

А Ви з початку Майдану бачили цих безпритульних?

– Точно не бачив, але знаю. Було кілька днів перемир’я. Я переодягався і йшов у місто. Просто спілкувався. І бачив це все, як вони живуть, чим дихають. Мені не подобалась атмосфера на тому майдані. Сидить бомж п’яний, на моїх очах знімає шкарпетки, кидає у вогонь і одягає нові. Це був січень. Я не одного бачив, я багато бачив там таких.

– П’яний на Майдані у січні? А чи вживав «Беркут» спиртні напої?

– Так, вживав. Могло бути і в обід, і перед тим, як ставав на службу.

– Скільки спиртного могли випити Ваші товариші, поки стояли тут?

– Багато. Вживали, щоб зігрітися.

– Що Ви можете розказати про ту ніч, коли ось тут на цій колонаді стадіону «беркутівці» жорстоко на очах в усіх били двох хлопців, і, ймовірно, скинули вниз?

– Я знаю, що то були івано-франківські. Я сам був шокований їхньою жорстокістю. Вони тут такі жести кидали своїм землякам. Там же на передовій усі з Західної України, і вони між собою з’ясовували стосунки. Не знаю, звідки ті хлопці були потерпілі? і не знаю їхньої подальшої долі, але там стояла івано-франківська рота.

– Чи зрозуміли Ви, чому так багато людей 30 листопада приїхали до Києва і пройшлися багатотисячним маршем?

– Вони б так не приїхали, якби їм не наданий був транспорт. Там одиниці за свої кошти поприїжджали. Автобуси за невідомі кошти… Я впевнений в цьому.

– А який наказ Ви отримали 30 листопада?

– Зачистити, щоб не було жодної людини з цивільних. Зранку вже йшла підготовка і ми знали, що буде зачистка. Кількість людей не цікавила. Головне, щоб їх там не було взагалі.

– Але ж було кілька сотень тисяч 30 листопада?

– Вдень я не сперечаюсь. Було багато людей, багато провокацій з їхньої сторони. Кидали каміння. Все це почалося ще в 20-х числах. Я приїхав 21-го, 22-го заступив і вже летіло каміння в нас. Приїхали ми в другій ночі і о 4-й вже заступили. На Майдані. Ми не ховалися. Стояли по колу – з ВВ, «Барсом» – позаду з боку «Глобуса». Оточені були «вевешниками», а ми просто стояли і все. Внутрішніх військ було по тисячі з кожного боку. А наші стояли київські та львівські.

– Чи бачили Ви, хто тоді, як Ви кажете, кидав каміння?

– 22-го числа планували ялинку ставити. Кидали невідомі люди, хлопці спортивної статури. Бійки були, каміння летіло навіть «коктейлі». Вдень. А потім ввечері ще. Покидають і зникають. Каміння – граніт якийсь видовбаний. Десь 25-го числа полетіла бруківка. Теж там на Майдані. Кожен по два камінці ніс, кидав, тікав. Провокатори. Вони близько не підходили. А ми стояли всі дні до 30-го числа.

– Щодо «зачистки». Чи оговорювалось, як саме вона має відбутися?

– Планували, як завжди. Буквою «Г» чи буквою «П» зайти й відтіснити їх стіною. Вийшло не так, бо там вже не було тих провокаторів, спеціально для цього підготовлених. Залишились там прості люди – студенти, студентки й так далі.

– А які інструкції діють в таких випадках?

– Якщо загрожує щось працівнику міліції чи його колезі – то він має реагувати у відповідь.

– Ви 30-го числа бачили загрозу життю Вам чи Вашим колегам?

– Ні, не було такого.

– А чому ж це вилилося в таке жорстоке побиття цих хлопців та дівчат?

– Ну, їх попереджали, говорили, щоб йшли. Вони не послухались. От і посунули їх.

– Є якісь речі, за які Вам хочеться вибачитись?

– Є такі речі. Різне було. Бачив, як на коліна ставили, били. Так, звичайно, не можна. Усі ми люди. Чому? Не знаю. Просто він у формі, за ним влада – так він рахував. Це, звичайно, неправильно.

– Одна з думок, чому «Беркут» себе поводив так, полягає у тому, що Вас, нібито тренували на ув’язнених. Чи це правда?

– Ні. Це не правда. До всіх ми ставимося однаково. Якщо ти порушник, які до тебе можуть бути поблажки. А по друге, якщо ти стоїш, в тебе кидають каміння, палять – психіка не витримує.

– А як Ви тренувались?

– Я місяць побув в «учебці» і відразу відправили сюди.

– Тобто, тих, хто розганяв мітинг 30 листопада, вчили доганяти, бити спочатку по ногах, потім по нирках, а потім по голові?

– Ну, знаєте, як в народі кажуть – треба бити там, де не лишається синців. Так міліція завжди робила і робить до сих пір. Щоб слідів не лишалося.

– Кажуть, «Беркут» не дуже добре ставиться до міліції у синій формі?

– Ну, так. Бо міліція шукає порушника дрібного, щоб його обібрати. А я йшов у «Беркут», щоб захищати країну.

– А що Ваші хлопці говорили між собою, коли зрозуміли, що народ не розійдеться, поки не будуть покарані ті, хто студентів жорстоко побив?

– Прийдуть – ще вийдемо. Всіх поб’ємо, а «задню» не дамо. Я не чув, щоб хтось говорив, що це такі самі люди, як ми.

– Ви ж знали, що Ваш друг дитинства був на Майдані?

– Знав. Він приїхав на Майдан, очима мене шукав. А я не знав тоді, що він є. Певно, якби знав – теж би його очима шукав і хотів би теж дати резиновою палицею трошки. І він хотів мене покарати по-своєму. Вивести в люди, зняти шолом.

– Тепер Ви як думаєте, такі спецпідрозділи потрібні?

– Так, наша країна беззахисна. Спецпідрозділ приїжджає вже тоді, коли треба діяти. Після нього вже нічого не лишається. Після «Беркута» вже тільки розвалини і все. Ми потрібні, щоб зачищати, видаляти проблему.

– Хто стріляв?

Є така спецрота четверта. Вони задіюються у крайніх випадках. Ми тоді вже відступали (не «на камеру» пояснив, що на світанку 20 лютого їм сказали: «Ви ніхто. І звати вас – «ніяк». Робіть, що хочете» і ми почали відходити від стели). Але про снайперів я не знаю.

– Коли побачили, що почали убивати – страшно не стало?

– Та ні. Просто боялися, що люди теж зараз візьмуться за зброю, а ми стоїмо без нічого. У мене в самого в щиті дірка. З Майдану стріляли. Були провокатори, які кидались невідомо чим, а потім тікали.

– Як Ви ставитеся до того, що багато Ваших колишній товаришів по «Беркуту» пішли воювати у зону бойових дій?

– Там вони продовжують свою службу, захищають Україну. Тут вони в центрі Києва захищали «лице» нашої країни. Потрібно, щоб тут завжди був порядок. А зараз вони продовжують і захищають кордон.

– А знаєте, що вони там це роблять разом із майданівцями?

– Ні, цього не може бути. Вони окремо. Я у цьому впевнений. «Правий сектор» окремо, а вони окремо.

Вчора та людина мене підпалювала, а сьогодні я буду стояти пліч-о-пліч?! Немає довіри. Лише товаришу своєму довіряю, бо знаю його.

ІСТОРІЯ «МАЙДАНІВЦЯ»:

– Ігоре, чи є у Вас ненависть до людей, які вас поранили?

– Так, звичайно. Хочеться, щоб їх покарали. Я навіть не за себе – я живий і це добре. А ось тих хлопців, яких убили, закатували… За це має хтось відповідати. Це злочин проти народу.

– Чи можна встановити, на Вашу думку, хто конкретно стріляв, хто катував, хто віддавав накази?

– Думаю, так. Якби було бажання. Зрозуміло, що накази віддавав наш Віктор Федорович – негідник, а вже потім – його приспішники. Ну, наскільки я знаю не обійшлося й без Кремля. Думаю, Путін теж сюди приклав руку. А вже наша спецрота «Беркута», яка б мала нас захищати… А вийшло навпаки.

– Розкажіть свою історію: звідки Ви і як потрапили на Майдан?

– Я з Ямпільського району Вінницької області. Під час Майдану працював у Львові. Прийшов додому з роботи, дивлюся телебачення, а на Майдані вже є вбиті хлопці. Зрозумів, що треба щось робити. Тому поїхав, щоб записатися у Самооборону.

Приїхав до Києва 20 лютого о 5-й ранку. Ми навіть коли їхали, то вже були налаштовані, щоб покінчити з цим усім, попри все. Висадили нас 44 людини з автобуса. На той момент було ніби перемир’я. Барикади як такої вже не було, бійців Самооборони теж мало. Вони такі виснажені вже були після подій 18-го й 19-го числа. А потім все почалося.

Зі сцени сказали, що формуються резервні сотні. Я стояв у резервній сотні і коли побачив, що почали носити поранених – пішов уперед. Протигаз у мене був ще зі Львова, каску взяв і забрав у хлопця, який був тяжко контужений, металевого щита – трофейного. Став у ряди з хлопцями, які затуляли своїми щитами дірки у барикаді. Потім почув заклик: «Уперед» і ми пішли вперед.

Під мостом на вулиці Інститутській зупинилися – почали відновлювати барикаду. Коли зверху з’їхав водомет, ми були перед барикадою. Збило з ніг напором води. Я почав відступати і побачив, що йде хлопець – без щита, без каски і несе одного «коктейля». Я прикрив його собою й щитом, щоб підібратися до водомета. Ми таки його підпалили й він від’їхав назад.

Я повернувся за барикаду, трохи віддихався. Потім я став у ряд із десятком хлопців. Зверху по нас били. Гранати дуже часто рвалися. Було чути вже вистріли з вогнепальної зброї. Коли граната розірвалася зовсім близько – в голові запаморочилося – я опустив щит і тут куля…

Спочатку нічого не зрозумів, думав, осколок гранати… Куля потрапила в район стегна й пройшла навиліт через таз. Як встановили потім лікарі, куля була з гвинтівки СВД калібром 7,62 міліметра. Вона розбила кістку й перебила сідничний нерв.

– В якому стані Ви тепер?

– Замінили мені суглоб у Чехії у військовому шпиталі. Половину ноги не відчуваю, зараз ходжу за допомогою милиць.

– Що лікарі кажуть?

– У жовтні планується ще одна операція у нашому Київському інституті нейрохірургії. Є у нас такий професор Ігор Третяк, який зголосився допомогти. Дуже дякую йому за це.

– Чи знали Ви, що Ваш друг дитинства служить у «Беркуті»?

– Звичайно, знав. Не розумів, як так можна. Ми з ним дуже сварилися через це у соціальних мережах.

– А тепер?

– Ну, знаєте, війна війною. Але ж ми виросли разом. Він прийшов до мене в лікарню, коли мене поранили. Зігнув голову, але прийшов.

Що ж до мене, то я от думаю, все тепер по-іншому у моєму житті. Маю проблему зі здоров’ям, але сподіваюся, що все владнається. Хочу бути вчителем історії. Маю кохану – це медсестра з тієї лікарні, куди мене пораненого на Майдані доставили, тоді зголосилися взяти. Міг би померти, а живий. Але якби все повернути, я б вчинив би так само.

РОЗМОВА З ОБОМА ХЛОПЦЯМИ: «МАЙДАНІВЦЕМ» І «БЕРКУТІВЦЕМ». (Сидять поруч на сходах під колонадою стадіону імені Лобановського)

(Б) – Я думав, що він дурний, раз він туди поперся. Він у дитинстві був шибайголова, ліз, куди не треба. І зараз так само – чого сюди їхати? Я знаю, що він ніскільки не заробив. Коли дізнався, що він в лікарні – якось так не по собі стало. Тим більше, у нього день народження був 26-го, а я 27-го прийшов. Захотілося мені до нього. Поговорити після цього всього.

(М) – Заходить так помаленьку, голову вниз зігнув. Я кажу, що, совість мучить? Так, відповідає. Посиділи, поговорили трошки. Він пішов. Я ображений. Жили стільки, знаємо один одного. А так вийшло… Я його переконував. Мені було образливо, що він там, що він ще не перейшов за нас. Що він за владу, а не за народ. От і було образливо за це.

(Б) – Обох нас кинула держава.

(М) – Пішли одні, прийшли другі. Можливо, й цих доведеться так само скидати. Ми хочемо, щоб мир уже був, щоб влада була чесна й все помінялося на краще.

(Б) Щоб добре було. Щоб дали працювати. Хочемо жити у вільній країні від великих податків, від залежності. Атак – ціни великі, зарплати малі. Це все неправильно. При Януковичі було не краще. Я не стояв за Януковича. Я стояв за наказ, за порядок. Я не підтримую ні ЄС, ні НАТО чи Митний союз. Я хочу, щоб на нас рівнялися. Як колись було – за рахунок колгоспу жили всі міста. Трохи підняти колгосп.

(М) Ми постараємося, щоб нашим дітям жилося краще, ніж нам.

(М і Б) Ми один одному пробачили.

  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа».

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG