Чітко бачити реалії на землі, але не забувати про те, що на відірваних територіях живуть ваші громадяни – таку пораду з грузинського досвіду дає колишній директор південно-кавказьких програм тбіліського Республіканського інституту, а нині заступник секретаря Ради національної безпеки Грузії Івліан Хаіндрава, з яким ми зустрілися у Празі під час одного з міжнародних форумів.
– На своєму шляху до свободи і незалежності Грузія пройшла важкі випробування. І, звичайно, втрата контролю над Південною Осетією і Абхазією є дуже болюча. І Якщо ви запитаєте пересічну людину в Грузії, перед якими головними викликами опинилася країна, то питання територіальної цілісності буде обов’язково в першій трійці питань. Тобто тут ми маємо справу з ображеним почуттям власної та національної гідності. Але дуже важливо не ставати заручниками цих проблем, і не фокусуватися на вирішенні тільки цих проблем, хоча вони залишаються і будуть дуже важливими. Потрібно розвиватися, йти вперед, набувати свободу, ставати демократичною державою.
Можливо, вони захочуть жити в країні, яка має європейське майбутнє, а не жити в злиднях в умовах третьосортної російської провінції
В Грузії вже склався консенсус з цього приводу, що лише демократична та процвітаюча Грузія може стати орієнтиром для тих людей, які залишилися в Абхазії та Південній Осетії. Бо демократична та безпечна для них Грузія може стати дією державою, до якої в них знову може виникнути зацікавлення. Можливо, вони захочуть подумати над тим, щоб домовитися з грузинами і жити в країні, яка має європейське майбутнє, яка базується на європейських цінностях, а не жити в злиднях в умовах третьосортної російської провінції, в яких вони перебувають зараз.
– Наскільки грузинські біженці, які покинули ці території, впливають на політику Грузії щодо Абхазії та Південної Осетії?
– Безумовно, це чинник. Але в консолідовану політичну силу вони не перетворилися. Різні уряди намагалися їх використати у своїх цілях. Певний час це вдавалося. Кожного разу, коли приходило нове керівництво країни, воно давало якісь надії, які потім сходили нанівець. Так було і за Едуарда Шеварднадзе, і за Міхеїла Саакашвілі, який помилково перебільшив цю проблему. Його прихід до влади не був пов’язаний зі швидким поверненням цих автономій до складу Грузії. Але він сам гіперактуаліузвав цю проблему, підняв її на перші позиції свого порядку денного. І став заручником цих обставин і допустився помилок.
В Абхазії та Південній Осетії перспектив практично немає, у Росії до них лише військовий інтерес. Південна Осетія – це зараз російська військова база і все
Потім, коли в 2008 році відбулася війна з Росією та вже фактична окупація цих територій, визнання Росією їхньої незалежності в односторонньому порядку, очікування вже знову знизилися. З новою зміною влади, я б сказав, що спалах емоцій вже був менший. Тому що всі вже зрозуміли, що швидко ці проблеми не вирішуються, а тим більше, коли ми маємо до діла з такою Росією, якою вона є нині. Тому в політиці відбувся певний зсув: займімося самі собою, займімося тим, що залишилося від нашої держави, а це все ж таки 80% того, що залишилося, тому давайте самі тут зробимо життя на рівні європейських стандартів, що може викликати інтерес в Абхазії та Південній Осетії. Тому що вони вже помічають, що перспективи у цих двох територій практично немає, у Росії до них лише військовий інтерес. Можливо, щодо Абхазії, меншою мірою, але Південна Осетія – це зараз російська військова база і все, більше там нічого немає.
– Вже зараз кількість біженців зі сходу України вимірюється в сотнях тисяч, під контролем сепаратистів залишилися крупні міста, Донецьк, Луганськ. Чи повинна українська влада, як рекомендує зараз багато оглядачів, запропонувати людям, які залишилися там, переїхати на решту території України і допомагати їм із облаштуванням? А після цього розглядати тих, хто там залишився, як тих, що не хочуть жити з Україною в одній державі?
– Однозначної відповіді на це питання немає. Бо у випадку Грузії, люди з грузинською самосвідомістю, які залишилися в Абхазії та Південній Осетії, це з одного боку, і політичний чинник і надія також. За певних умов вони можуть стати містком для відновлення співпраці, відновлення взаємної довіри з обох боків розділової лінії.
З іншого боку, на моє переконання, обов’язком держави є недискримінаційне ставлення до своїх громадян, де б вони не перебували. Тому допомагати громадянам адоптуватися в нових місцях проживання є обов’язком держави, від якого вона не має права відмовитися.
– В Україні незабаром відбудуться вибори до парламенту. Владу вже критикують за те, що в них не зможуть взяти участь громадяни України, які живуть у тимчасово окупованому Криму. Чи повинен Київ докладати усіх зусиль для того, щоб залучити громадян усіх окупованих територій до політичного життя країни?
Ті біди, які звалилися на Україну протягом останнього часу, призвели до її консолідації
– Мені задається, що перспективи для цього в українському варіанті більші. Тому що не було такого значного етнічного розмежування, як у випадку Грузії. Так, була проблема розмитої національної ідентичності. Але мені здається, що ті біди, які звалилися на Україну протягом останнього часу, призвели до її консолідації.
І мені здається, що коли Україна вийде з цих випробувань, вона буде більш тривкою державою, ніж була досі. Але для цього потрібно працювати і думати про людей, які залишилися на непідконтрольних територіях, як про власних громадян, як про частину самих себе і бути обережним, зваженим. Мені здається, що майбутнє є за тим вибором, який робить Україна, а не за тією тактикою, яку вживає путінська Росія. Потрібно цим людям сприяти і робити так, щоб їхній зв’язок з Україною не розривався. Повинні бути відкриті інформаційні канали та людські, гуманітарні контакти потрібно підтримувати на всіх рівнях, щоб ці люди не вийшли з українських реалій. Це складно? Складно. Але потрібно.
