Місцеві вибори так званих «глав» і «парламентів» угруповань «ДНР» і «ЛНР», які тамтешні збройні угруповання планують провести 2 листопада, президент Петро Порошенко, як і ЄС, і США назвали такими, що порушують Мінський протокол. Натомість у Кремлі кажуть, що вони повністю йому відповідають. Який же сенс проводити такі псевдовибори взагалі і саме зараз? Україна наполягає, що вибори можливі лише на базі українського законодавства, і вони мали б відбутися 7 грудня, відповідно до ухваленого закону. Чому ж Росія разом із проросійськими збройними угрупованнями на Донбасі так наполягає на цій даті? Чи для них важливо цей конфлікт підігрівати зараз? З таким запитанням ми звернулися до Геннадія Друзенка, урядового уповноваженого з питань етнонаціональної політики, юриста за фахом, який відвідав Празьку студію Радіо Свобода.
За схемами ходити довго не треба: є Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія. Росія запускає той самий сценарій
– Для них важливо зробити ці «вибори» певним символічним актом, таким собі розлученням з українською державою, яка наполягає на іншій даті, а також легітимацією – бодай першим кроком до легітимації – цього режиму як певного протекторату Росії. За схемами ходити довго не треба: є Придністров’я, є Абхазія, є Південна Осетія і, фактично, ми бачимо, що Росія запускає той самий сценарій. А потім на міжнародній арені будуть апелювати (як вона апелює з Кримом) – ну це ж волевиявлення місцевого населення, це не ми прийшли, окупанти, а це місцеві люди захотіли!
Що буде наступним кроком? Чи зупиниться Росія на придністровській моделі невизнаної держави, чи зробить згодом наступний крок і піде кримським сценарієм – тобто, фактично, анексія певної території – питання відкрите. Економічних резонів за цим немає жодних. Бо це, фактично, чорна діра для будь-якої економіки. Але ж ми бачимо, що в чому, в чому, а в економічному прагматизмі Путіна не звинуватиш.
– Президент Росії Путін і його міністр закордонних справ Лавров постійно стверджують, що 2 листопада – як дата цих виборів – відповідає всім нормам Мінських домовленостей. Мені просто цікаво – чому вони це твердять? Адже дуже просто взяти ці домовленості, їх почитати і побачити – що там стоїть зовсім інша дата. Чому вони, власне, на цьому наполягають?
– Я думаю є дві причини. Об’єктивно, що Мінські домовленості з юридичної точки зору виписані дуже слабо. Вони дуже рамкові, дуже декларативні, які містять дуже мало таких реперних точок, на які можна би було спертися. І це дозволяє різне тлумачення. Начебто говорять сторони про те саме, але бачать по-іншому. І, зокрема, в такій ситуації бракує якогось гаранта виконання домовленостей, який би в разі спірної ситуації зміг би її завершити якимось третейським рішенням. Немає ні інституції, ні конкретних країн-гарантів.
– Немає гаранта? Але ці домовленості, тобто переговори у Мінську, відбувалися за посередництва чільних представників ОБСЄ. Хіба це не серйозна організація?
– Ця організація серйозна, хоча б з огляду на її бюджет і кількість працівників, але вона не має жодних інструментів примусу. Тобто це та організація, яка передбачає, що учасники конфлікту є добросовісними. Що вони, досягаючи якихось домовленостей, їх дотримуються і вони можуть моніторити. Але як тільки у вас в класі з’являється якийсь хуліган, бешкетник, який починає матюкатися, трощити парти – як правило, така тендітна вчителька, як ОБСЄ, лишається геть безпорадною.
Чому Росія апелює до цих домовленостей? Бо це ж знову таки якась «квазілегітимація»
Згадується, на жаль, в цьому контексті відомий вислів Сталіна, який запитав: «Скільки дивізій у папи Римського?» Справді, щоб у такій ситуації гарантувати будь-які домовленості, потрібно мати не тільки пряник, хоча з пряником в ОБСЄ не густо, але і палку. А з палкою нині точно ніяк. Чому, власне кажучи, Росія апелює до цих домовленостей? Очевидно вона до них буде весь час апелювати, бо це ж знову таки якась «квазілегітимація». «Захід хотів, щоб ми помирилися – ми помирилися, пішли на поступки, натиснули, як вони говорять, на сепаратистів, оскільки Росія не була стороною цих домовленостей. І от тепер – бачите – давайте виконувати…». Але і текст, і очевидно наявність непублічних домовленостей, які лишилися за кадром – дозволяють дуже широко і дуже по-різному тлумачити це досягнення. Тому я думаю, що попри певних прогрес, який дали ці домовленості, тобто деескалацію конфлікту, що де-факто відбулося. Далі вони себе вичерпали. Ми бачимо, що вони не містять жодного інструмента врегулювання цього конфлікту в довгостроковій перспективі.
– Давайте подивимося на лаштунки, на тлі яких плануються зараз ці вибори. Спочатку ми чули: приїжджає з Росії Йосип Кобзон з новим гімном і його роблять там офіційно почесним консулом так званих «ДНР» і «ЛНР». Ідуть конвої з невідомо чим на територію цих областей, очевидно те, що вони везуть – це вже було і раніше. Дозволяє собі, скажімо, відомий російський актор знімати ролик на тлі донецького аеропорту, як він стріляє по українських солдатах, по героях-«кіборгах» – це все умисно? Таке відчуття?
Я боюся, що це створення плацдарму Росії для подальшого наступу
– Звичайно це умисне підняття ставок і, фактично підготовка до певної легітимації російської присутності в окупованих територіях. Ба більше – оскільки ми говорили, що жодного економічного прагматизму, економічних резонів за цим не видно – я боюся, що це створення плацдарму Росії для подальшого наступу. Вони хочуть поставити весь світ і Україну перед фактом, що Україна втратила не тільки фактичний, а будь-який контроль над цими територіями, створити маріонетковий уряд, який начебто буде обраний, який, звичайно, за зв’язком своїх південно-осетинських, абхазьких, придністровських друзів одразу буде звертатися до Росії про введення якихось миротворчих чи інших гарантій – як ми бачимо в тій же Абхазії. І знову ж таки, це легітимує присутність збройних сил Російської Федерації, створить плацдарм для подальшого наступу, оскільки жодної логіки. Крим є якась територія, залежна від України, але хоч якась. Ось ці викромсані райони самі по собі ну не варті нічого, окрім головного болю. І тому боюся, що це підготовка, крок вперед, щоб зробити ще не один крок на материкову Україну.
– Як Ви вважаєте – як в такій ситуації повинна поводити себе зараз Україна? Адже, наскільки я розумію, зупинити ці так звані «вибори», які будуть відбуватися 2 листопада, де-факто неможливо.
– Так.
– Тобто йдеться лише, що, мовляв, де-юре вони не мають права, але де-факто вони відбудуться. Як реагувати? Що робити?
Немає іншого виходу, ніж мілітаризуватися, дійсно робити ставку на посилення армії
– З одного боку, звичайно, треба задекларувати чітку позицію міжнародної спільноти, як мінімум західних партнерів України, що ці вибори не матимуть жодних правових наслідків, що, фактично, вже зробили США, Великобританія, наскільки я пам’ятаю, президент Франції. А з іншого боку – потрібно пам’ятати про ліміти правового впливу на реальність. Тобто в ситуації, коли ми маємо стан фактичної війни, стан фактичної окупації вже не тільки Криму, а і певних територій Донбасу. Немає іншого виходу, ніж мілітаризуватися, дійсно робити ставку на посилення армії, на її озброєння, на її переозброєння. Бо, на щастя, Україна не є Грузією, і вона досі зберегла, (якщо десь зберегла) якийсь передовий потенціал, то це саме в ВПК, тобто очевидно ці заводи потрібно запускати, треба вишколити особовий склад, щоб з автоматами не ходити на танки і готуватися жити, як живе Ізраїль.
– Це в перспективі. А от сьогодні у нас 31 жовтня. «Вибори» будуть післязавтра. Що потрібно робити за ці короткі дні, які залишилися?
– Єдине, що може донести Україна всіма доступними засобами аж до якихось там кульових листівок: «Мешканці окупованих територій – звичайно ви можете легітимувати своїх бандитів, але тоді не просіть від українського уряду пенсій, не просіть іншого соціального захисту, бо ви теж співвідповідальні за те, що коїться на вашій території!» Це, наразі все, що Україна може зробити.
