Я жадібний, не люблю коли землю України відбирають – доброволець

Вікторія Яшан

Київ – Володимир Бойчук навесні цього року став добровольцем Національної гвардії України – піти на фронт молодого чоловіка підштовхнули, як він каже, несправедлива анексія Криму та прагнення захистити державу. Проте під час виконання завдання Бойчука важко поранили: лікарям довелось зашивати його в кількох місцях та виймати осколки. Зараз хлопець вдячний лікарям, що ті змогли поставити його на ноги. І після двох місяців, п’яти лікарень та кількох операцій він каже, що долікується і знову буде захищати кордони Батьківщини.

Чернівчанин Володимир Бойчук ще навесні пішов захищати Батьківщину і став добровольцем 2-го батальйону Національної гвардії України. Чоловік нещодавно повернувся із зони АТО, щоб залікувати вогнепально-осколкові поранення, які отримав під Дебальцевим. Виконуючи завдання командира, він мав забрати трьох поранених з-під обстрілу та зенітну установку, втім,схопив кулю і осколки від гранати.

«Вийшло так, що нас вже чекали, і по дорозі назад потрапили в засідку, де по нас стріляли з усього, з чого тільки можна. Спочатку зліва поранило осколками, це на повному ходу (коли їхав – ред.) на БТРі зверху. Я перевернувся спиною, Слава Богу, і бронежилет взяв на себе весь удар від розриву «Вога», який розірвався безпосередньо біля мене. Якби бронежилет не прийняв на себе основний удар, основні осколки, мене би вже не було в живих. Окрім того, я піймав ще й кулю «5,45», яка зачепила внутрішні органи і вилетіла», – ділиться пережитим Володимир.

Чи зможу я стати на ноги залежало від роботи лікарів – поранений доброволець

Повернувшись із фронту, Володимир всі сили та час присвячує одужанню. Хлопець пригадує, як відразу після поранення його відвезли в лікарню у Дебальцеве. Там зробили першу невідкладну операцію, адже найважливіше завдання медиків у такій ситуації – зупинити процес втрати крові. Також лікарі вийняли основні осколки та розправили легеню. Звідти перевезли в Артемівськ, де Володимир пролежав одну добу і одразу далі повезли до Харкова – довелось переїжджати з лікарні у лікарню.

«Коли приїхав до Харкова, в мене було зараження внутрішніх органів. Тому одразу мені провели в декілька етапів операцію. Не знаю, ні скільки годин, які власні етапи, ні хто оперував, але вдячний усім хірургам, які до мене торкалися», – розповідає поранений.

Протягом тижня Володимир перебував у Харкові в обласній реанімації . Потім його перевели до Києва. Спочатку – у Київський військовий госпіталь, потім – перевели до Центрального госпіталю МВС.

«Саме від результату роботи лікарів залежало, чи зможу я взагалі стати на ноги. Дуже вдячний всім хірургам, які працювали, бо це дало неймовірний результат: через місяць після поранення я вже, хоча й важко, але гуляв по подвір’ю», – ділиться Володимир.

За словами чоловіка, у нього була контузія голови та серйозні ушкодження внутрішніх органів. Права легеня повністю не працювала. Від фізичного болю та стресу, каже Володимир, навіть «чув електронний голос» у голові.

«Глузд наче не втратив, але наслідки можуть бути з часом. Вшили печінку, праву нирку, тонкої кишки трохи вирізали, бо там не було що латати. Якщо чесно, навіть не знаю повний перелік. Бо з госпіталю в госпіталь такі були виписки, що всі хто читали, дивувалися, яким чином взагалі я вцілів. Як добився того, щоб ходити своїми ногами, бачити сина і радіти зустрічам із друзями», – додає він.

За лікування у державних клініках не взяли ні копійки – поранений

Володимир розповідає, що в державних установах із нього ні за операції, ні за процедури, «навіть за банальні рентген-знімки, не взяли ні копійки». На умови перебування в лікарнях доброволець не скаржиться: у палатах поранені лежали, переважно, по троє, а в приміщенні подекуди були кондиціонери, і телевізори, і холодильники, і мікрохвильові печі – залежить від лікарні.

«Солдат не може скаржитись. Звісно, хотілося би більш охайних приміщень у госпіталях, більше санітарок, щоб встигали дивитися за кожним і за всім. Але всі ці недопрацювання держави перекривають волонтери: як і в харчуванні, так і в побутових потребах», – вважає він.

Жартуючи, Володимир каже, що годують у лікарнях їжею, таблетками та уколами. Розповідає, що харчування дають відповідно до дієти, призначеної лікарем. А якщо пораненим хочеться домашньої їжі – можна попросити волонтерів. Саме небайдужі українці, говорить Бойчук, допомагають одягом, побутовими дрібничками, а також підтримували морально.

«Спочатку у Київському військовому госпіталі підходили психологи-студенти разом із викладачкою. Їм це потрібно було для практики, та й мені було приємно з ними поспілкуватися. У Центральному госпіталі Міністерства внутрішніх справ один раз спілкувався із психологом. Слава Богу, в мене немає «синдрому афганця», в мене нормальні сни і я чітко розумію, де біле, де чорне. Єдине, що турбувало – відчував провину за смерть товариша. Мені порадили поїхати на могилу як тільки вийде», – запевняє Володимир.

Після лікарень перше, що зробив – навідав брата і заїхав до побратима на могилу

Загалом, Володимир Бойчук провів у лікарнях України майже два місяці. Перше, що зробив після виписки – поїхав у Рівне до брата. Пізніше – в Умань до друзів та на могилу до побратима, з яким воювали разом.

«Не міг не заїхати подивитися на могилу, щоб на власні очі переконатися. Не міг не обійняти його матір і не попросити вибачення за те, що не вберіг її сина. Камінь з душі впав», – ділиться доброволець.

Володимир із сумом пригадує, як разом із товаришем воювали, потім перейшли на другу ротацію – в інший взвод та весь час були разом.

«Він наснився мені ще в Дебальцевому, після того, як я дізнався, що він ще із одним нашим товаришем загинули», – згадує Володимир.

Долікуюсь – поїду далі воювати за рідну землю – доброволець

Володимир запевняє, що підлікується та повернеться у Національну гвардію. Каже, що піти на фронт підштовхнуло прагнення відновити справедливість та захистити державу.

«Я жадібний дуже, не люблю коли в мене землю забирають, рідну неньку. Спонукає несправедливість, яка починалась в Криму, і завершується зараз на Сході», – пояснює він своє бажання піти на фронт.

Аби не залишатись наодинці із думками та переживаннями про війну, молодий чоловік пише пісні. Одна з них, де є рядки «Плечима в плечі, душі і серця, будемо стояти ми до кінця», вже стала неофіційним гімном Національної гвардії. За словами Володимира, йому хочеться, аби вона «з одного боку, розповіла про сьогодення, а з іншого – надихала та не давала забути, за що воюємо».

Зараз Володимир Бойчук має пройти реабілітацію, бо залишилось чимало проблем зі здоров’ям: потрібно набрати 22 кілограма ваги, втрачених у реанімаціях, відновити печінку та не нашкодити єдиній функціонуючій нирці.