Воюючи в Україні, Росія міцно тримає медіа-фронт, прикриваючи власні злочини напівміфічними персонажами, які в міру своїх «талантів» грають ролі польових командирів і лідерів самопроголошених «ДНР» та «ЛНР». Тим часом, як наголошує «Український тиждень», політичні лідери квазіреспублік мають нульову вагу на окупованих територіях. У них немає ні підтримки місцевого населення, ні авторитету. До початку конфлікту деякі ватажки сепаратистів були відомі лише в дуже вузьких маргінальних колах, а декого ніхто не знав навіть там. І присутність учорашніх невдах в інформаційному просторі Росії (а потім й України) сягнула абсурдно великих масштабів. Реалізатори будматеріалів на ринках, хронічно безробітні, організатори свят у дитячих садках отримали статуси «міністрів», «депутатів» та «мерів», і саме в таких статусах почали з’являтися в новинах у прайм-тайм. Лідерами квазідержав їх зробили не виборці, а російські медіа. Відтак, сприйняття маріонеток і колаборантів як самостійної сторони українсько-російського конфлікту є тим, чого так старанно домагається Кремль. І зробивши це, Київ таким чином погоджується з нав’язаними українцям правилами гри й дає згоду легітимізувати російську агресію. На цьому наголошується в статті «Війна як реаліті-шоу».
Зводити обговорення ситуації в Росії до суперечки про те, великий Путін чи нікчемний, неправильно. Як пише газета «День», не варто всі проблеми російської політики зводити до безумства Путіна. Все набагато гірше, переконує дописувач. Це абсолютно осудна та обачлива людина, за якою стоять цілі соціальні прошарки, що отримують вигоду з його політики. Представляти Путіна божевільним вигідно самому Путіну й цим прошаркам. Це теж один із способів нав’язати світу рішення, що їх «варто прийняти такими, які вони є». Однією з причин, з яких Путін не йде на повномасштабну війну й планує поступове знищення України, є побоювання потрапити у становище Мілошевича – стати заручником генералітету. Поки все на рівні спецоперацій, він тримає під контролем ФСБ, ГРУ, відправку до України військових, діяльність МЗС. Але щоб піти на рішучі воєнні дії – треба бути Сталіним зразка 1944 року. Тобто одноосібним правителем, який не потребує ніяких договорів і угод з елітами. Путін сьогодні далекий від такої влади. Якщо скористатися завжди ризикованими історичними паралелями, він, можливо, і провів з’їзд переможців, але поки в нього немає сил на великий терор, тобто на вертикально організовану чистку еліт, яка б встановила б режим нічим не обмеженого особистого правління. Докладніше про це йдеться в статті «Життя за Путіним».
Автор радикальних реформ у Польщі Лешек Бальцерович бажає того ж Україні – і негайно. Інакше й без того складна ситуація погіршиться, а політики втратять популярність. В інтерв’ю тижневику «Новое время» Бальцерович переконує, що жодна фінансова допомога не замінить реформи. Їх потрібно втілювати негайно. І ніякі посилання на війну в Україні не виправдовують нерішучості політиків. Адже це не Друга світова війна. Конфлікт тільки на сході України. Швидке лікування економічних проблем – це набагато краще, ніж відкладання терапії. Так у 1989 році рівень життя в Україні та Польщі був схожий, а зараз між країнами величезна різниця. Так що набагато більшу ціну заплатили ті, хто реформи не впроваджував, наголошує економіст. Адже лікування пацієнта не можна відкладати лише тому, що йому боляче
