За начебто різнобарв’ям партійна палітра України зовсім не радує набором кольорів. Якщо відкинути проекти, створені в суто технологічних цілях (партії на продаж), то всі більш-менш помітні політичні організації можна віднести до чотирьох типів, переконує тижневик «Коментарі». Перший – партія під лідера і заради лідера. Такою була та залишається «Батьківщина», «Блок Петра Порошенка» і Радикальна партія в нинішній час. Другий – «партія влади». Її формування відбувається ніби в зворотному порядку: спочатку якась політична сила отримує доступ до владних важелів, а потім формалізує себе у вигляді партії. Сьогодні прикладом такої партії можна вважати «Народний фронт». Третій тип – партія регіональної групи. Нині ця ніша вдало освоєна «Самопоміччю». Четвертий – партія-ідея. «Свобода» і КПУ – яскраві приклади ідеологічних партій, і, що не випадково, обидві зазнали поразки на минулих виборах. Видання зазначає, що життєвий цикл партій лідерського типу і партій влади досить обмежений. За великим рахунком, вони і не є партіями в класичному розумінні. Їх би варто було назвати партії-функції: виконавши свою роль – консолідацію навколо лідера чи владного ресурсу, вони втрачають сенс свого існування разом із втратою лідером суспільної довіри або втратою доступу до влади. Про те, чому в незалежній Україні були створені сотні партій, але не саму партійну систему, йдеться в статті «Як помирають партії».
Про парадокси у світовому лівому русі, надто ж на пострадянських теренах розповідає «Український тиждень». Видання пише, що для класичних лівих годі уявляти мішень, зручнішу за диктатуру Путіна: імперські амбіції, ксенофобія, клерикалізм, мілітаризм, відсутність профспілкового руху, нелюдська експлуатація гастарбайтерів, наступ на права будь-яких меншин – образ ворога немов створено на замовлення. Однак щось сталося з ідеологічними навігаторами: чи то досі діє наркоз сентиментів до СРСР, чи то такими великими є страх і ненависть до США, заради протистояння з якими нинішні послідовники Маркса готові заплющувати очі на дикунство сепаратистів на Донбасі. Наївні «совки» у Криму і на Донбасі увімкнули «back in the USSR», а опинилися в якихось бандитських новоутвореннях під ковпаком ФСБ, де в атмосфері ненависті та зубожіння ледь животіють тепер ті, хто думав, що разом із російським триколором до їхніх магазинів повернуться горілка по 3,62 і закуска відповідної цінової категорії. Паростки нових, українських лівих автономістських течій залишилися десь на маргінесі, проте «дорослі» ліві – від соціал-демократів Медведчука до комуністичних мастодонтів Симоненка – під прикриттям популістських гасел стали головними агентами впливу російського імперіалізму і великого капіталу. Заголовок статті «Маркс би плакав».
Після здобуття Україною незалежності всі її найпривабливіші ресурси опинилися в руках олігархів. Вони осідлали потоки бюджетних коштів. Заводять лобістів у парламент, де ті забезпечують ухвалення необхідних для великого бізнесу законів. Тотальний контроль над телеканалами, а отже, і над умами більшості виборців, гарантує їм перемогу на виборах. Олігархи мають своїх людей також в уряді, силових структурах. Економіка країни монополізована. Утім, Петро Порошенко запевнив, що «олігархи більше не матимуть впливу на українську владу». Про те, як держава має позбутись олігархів і які правила встановити, щоб розділити великий бізнес і політику, досліджував тижневик «Країна». Експерти видання вважають, що повної деолігархізації Україна не досягне ніколи. Зрощення великого капіталу і влади – характерне явище не лише для України, а й для розвинених демократичних держав. Але потрібно послабити вплив олігархів на політику й життя держави. Треба створити умови, що об’єктивно й природньо послаблять вплив великого капіталу на всі сфери життя суспільства. Для цього, по-перше, необхідна ефективна робота правоохоронної системи і рівність усіх перед законом – незалежно від статків. По-друге, треба створити конкурентне середовище. Щоб Україна стала відкритою для участі закордонних компаній у різних секторах економіки. Держава на кілька років мала б впровадити «тиху» амністію. Відкрити всі шлюзи для вливання в економіку понад 100 мільярдів готівкових доларів, що є на руках у людей. Це сприяло б формуванню середнього класу. У політиці варто скасувати виборчий бар’єр. Тоді потрапити до Верховної Ради можна буде без підтримки великих грошей.
