Доступність посилання

ТОП новини

Російський сон Ужгородського національного університету


Плакат Юрія Неросліка
Плакат Юрія Неросліка

До уваги міністра освіти України екс-ужгородця Сергія Квіта. Агресія Путіна не залишає шансу для пустопорожньої балаканини

(Рубрика «Точка зору»)

У нинішній російській агресії проти України частково винні і ми самі. Бо за чвертьстоліття так і не зуміли відірватися від імперської пуповини. Красномовний приклад – найзахідніший університет України. На філологічному факультеті Ужгородського національного університету із шести кафедр – дві російські. Є кафедра російської мови і окремо – кафедра російської літератури. Чим зумовлена така потреба, сказати важко, адже в цілій області працює лише три школи з російською мовою навчання (усього загальноосвітніх шкіл понад шістсот).

Я проглянув ситуацію в інших університетах і був вражений. Бо, виявляється, такого неймовірного русофільства більше ніде нема. Мовчу вже про Західну Україну, але російських кафедр нема вже навіть на Лівобережній Україні – в університетах Полтави, Сум, Чернігова, Херсона, Миколаєва. Там якщо й готують фахівців з російської мови, то на кафедрах слов’янських чи зарубіжних мов. Більше того, навіть Одеський національний університет імені Мечникова має одну-єдину кафедру російської філології (і це в російськомовній Одесі!) Зате на Закарпатті, де менше 3% російськомовних, є дві повноцінні кафедри. Стільки ж, крім Ужгородського, має тільки Харківський та Київський національні університети. Але для порівняння – в інституті філології в Києві 2 російські кафедри припадають на 13 інших, в тому числі, й вельми екзотичних мов.

У чому причина такого парадоксу з Ужгородським університетом? Просто тут час зупинився і все залишилося, як за СРСР, коли російську мову мусили вивчати всі студенти?

Надворі – російсько-українська війна, наші хлопці щодня гинуть від російських куль, в УжНУ скорочують державні місця для українських філологів, богемістів, яких украй не вистачає Україні, а кількість російських філологів залишають незмінною, хоча чимало університетів взагалі повідмовлялися від цієї спеціалізації через відсутність потреби.

Може, в УжНУ не дружать з математикою? Візьмемо, до прикладу, стаціонар. На понад 600 закарпатських шкіл, де викладають українську мову, тут замовляють щороку понад 40 фахівців із української мови, а для трьох російських шкіл – 7. Якась дуже дивна пропорція. На 15 шкіл виходить один україніст, на одну російську школу два-три русисти щороку. Для чого? Яка в цьому потреба?

Чому не розвивати такі перспективні напрямки, які є унікальними для найзахіднішої області – та ж словакістика, богемістика?

Проблема полягає в тому, що російські кафедри забезпечили собі надійні тили. Завкафедрою російської мови Тамара Суран вже тривалий час очолює профспілку університету, а, значить, має додаткові важелі впливу. Чомусь тільки для русистів домоглися додаткової кваліфікації ще й викладача світової літератури. Начебто випускникам української чи словацької філології така можливість додаткового працевлаштування чи заробітку у наші важкі часи не потрібна. Чи й тут «русские» мають бути першими серед рівних?

Свідомо й тримають державне замовлення на непомірно високому щодо реальних потреб рівні, знаючи, що дітям із малозабезпечених родин просто нікуди буде дітися. І між платною україністикою і безкоштовною русистикою – вони змушені обирати останню.

Вигадуються будь-які приводи, аби показати необхідність збереження двох російських кафедр в найдальшому від Росії регіоні. Аби нагнати необхідні години, викладачі беруться читати предмети, які не мають жодного стосунку до русистики. При цьому, російський статус кафедр залишається незмінним.

Але якби це торкалося тільки абстрактного викладання. Насправді «п’ята колона» не береться з повітря. Викладачем кафедри російської мови значиться Михайло Капраль, один зі найпомітніших діячів так званого русинського руху, який, до слова, мешкає в Угорщині. Навіть в офіційних документах кафедри російської мови він працює над розвитком «русинської мови». Ось так: не більше і не менше! Колеги з українських кафедр, які на закарпатських діалектах зуби з’їли, заперечують цю сепаратистську вигадку, а русисти її розвивають на практиці. Аякже, все в руслі Кремля! Недарма вождями «русинського» руху на Закарпатті стали випускники саме російської філології УжНУ – Юрій Чорі чи Валерій Падяк.

Агресія Путіна просто не залишає нам шансу для пустопорожньої балаканини. Ворожа система самовідтворюється, якщо її не виривати з корінням. Абсолютна більшість тутешніх викладачів російських кафедр пенсійного віку. Скорочення російськості у найзахіднішому університеті мало відбутися ще 20 років тому, коли зникла потреба у стількох фахівцях російської мови.

Тепер це питання не те, що дозріло, а вже давно перезріло. Ужгородський національний має стати в рівень з іншими українськими університетами, а не продовжувати летаргічну сплячку, яка триває вже чверть століття.

P.S. Як повідомляє офіційний сайт Закарпатської обласної організації проспілки працівників освіти і науки України, поштова скринька профкому працівників Ужгородського національного університету, очолюваного Тамарою Суран, називається russian_society@ukr.net. Ось таке «російське суспільство» і розбудовують в УжНУ.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • Зображення 16x9

    Олександр Гаврош

    Народився 1971 року в Ужгороді. Закінчив Львівський факультет журналістики. Має понад дві тисячі публікацій у пресі. Автор понад тридцяти книжок, в тому числі збірників публіцистики «Точка перетину», «Закарпаття під прицілом»,«Блукаючий народ». Член Національної спілки письменників України. Поет, прозаїк, драматург, сценарист. 

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG