Старший координатор гуманітарної місії «Чорний тюльпан» Анатолій Золотарьов називає супротивників української армії «ополченцями» та не заперечує, що співпрацює із представниками «ДНР» та «ЛНР». «Українська влада робить те ж саме», – наголошує волонтер. Головна задача групи – поховати усіх загиблих в зоні АТО, з обох боків.
В середині липня «Чорний тюльпан» міг припинити свою роботу через неcтачу фінансування, але пізніше місії вдалося знайти необхідні гроші. В інтерв’ю Радіо Свобода волонтер Анатолій Золотарьов розповів, чого не вистачає українській стороні конфлікту, як він сперечається з росіянами про війну на сході та плани «Червоного хреста» щодо ексгумації загиблих.
– Як давно працює «Чорний тюльпан» в зоні АТО?
Нам говорять, що поховали «укропа», ми викопуємо, відправляємо тіло на експертизу та лише через 5 місяців дізнаємося, що це була людина з іншого боку
– Наша місія працює з вересня минулого року, а особисто я – з жовтня. Головна ціль – вивезти усіх загиблих: мирних мешканців, українських бійців, «ополченців». Часто бувають такі ситуації, коли нам говорять, що поховали «укропа», ми викопуємо, відправляємо тіло на експертизу та лише через 5 місяців дізнаємося, що це була людина з іншого боку. Нещодавно таке було у Міусинську, а зараз ці останки треба якось відправити в Донецьк – нещодавно із матір’ю загиблого «ополченця» спілкувалися.
З українського боку нас називають сепаратистами, а з того – «укрофашистами», ми до цього вже звикли. Для нас зараз вже немає особливої різниці – ми всім руки тиснемо.
Ситуація наразі заспокоїлася, усі говорять, що треба припиняти війну, але, звісно, це буде дуже довгий та болючий процес. Уявіть собі, як дві людини, які стріляли один в одного, зустрінуться після війни десь у Криму.
– Для встановлення особистих даних загиблих з українського боку використовується ДНК-експертиза. Чи ви співпрацюєте з державними органами, які її проводять?
З державними структурами ми особливо не співпрацюємо
– У тім-то й проблема, що з державними структурами ми особливо не співпрацюємо. Дуже велика проблема – це відсутність єдиного інформаційного центру, куди б стікалася вся інформація про загиблих бійців. У «ДНР» усіх полонених допитують, розпитують, де брав участь у боях. Якщо б так саме в Україні робили, було би простіше працювати. Тому що це поодинокі випадки, коли до нас приходить хлопець та говорить: ось там я поховав свого товариша. Після Іловайська ще було таке, а після Дебальцева – вже ні. Люди, мабуть, хочуть якось закрити психіку, відгородитись від війни.
Ми волонтери – в нас немає правової бази, і наші докази не є доказом для слідства, наприклад, якщо ми знаходимо військовий квиток в кишені вбитого чи проводимо упізнання за обличчям. Держава все одно проводить ДНК-експертизу.
У нас – як волонтерів – навіть немає свіжої та офіційної інформації щодо загиблих. Наприклад, ми шукаємо якогось чоловіка, а він вже кілька місяців як лежить у Дніпропетровському морзі, чи навіть його вже розпізнали та поховали. Добре, якщо після цього родичі чи друзі повідомлення нам напишуть про це.
– Як змінилося ставлення військових до вас?
– Раніше на нас одразу автомати наставляли, обшукували машину, а тепер вже на слово довіряють. В Донецьку біля моргу «ополченець» на нас одного разу також автомат наставив, але з нами був «Оплот», і вони вирішили цю ситуацію. Біля Мар’їнки ми якось потрапили під обстріл – 40 хвилин до землі тулилися.
– Деякі бійці вважають вашу співпрацю з бойовиками неприпустимою.
– А як ми можемо не співпрацювати з ними? Державні органи наші так само з ними співпрацюють, полонених обмінюють. Речники міністра оборони їдуть на інший бік та проводять переговори із їхнім керівництвом. Як ще? Під час Великої вітчизняної також полонених обмінювали.
Давайте краще спитаємо, чому досі в 30-40 відсотків військовослужбовців немає жетонів. Це ж невеличкі гроші у масштабах держави.
– Коли було найбільше вашої сумної роботи?
– Вересень-жовтень, 2014 рік, я думаю. До Дебальцева нам ніяк не дадуть нормально проїхати та попрацювати. На тому боці створили (сепаратисти – ред.) структуру «Комісія з питань військовополонених», яка, у тому числі, займається загиблими. Вони дають нам «наводки», але вони зацікавлені, щоб ми «підіймали» загиблих «ополченців», тому кілька разів нам говорили, що, умовно кажучи, тут українці, ми «підіймаємо», а це їхні бійці.
В «ДНР» немає такої ексгумуючої команди, як наша, але останнього разу ми заявили, що в першу чергу будемо «підіймати» українських військових
Ми їх розуміємо, в «ДНР» немає такої ексгумуючої команди, як наша, але останнього разу ми заявили, що в першу чергу будемо «підіймати» українських військових.
Співпрацюємо з нашими улюбленими CIMIC (Civil-military cooperation, підрозділ ЗСУ, що займається військово-цивільним співробітництвом – ред.) – загонами військово-цивільного співробітництва, вони дійсно дуже допомагають. Є і конфлікти – деякі діячі вважають, що ми їх відтіснили. Але на «двохсотих» піару не зробиш. Наші хлопці возили загиблих у Волинську область, під’їхали до села та бачать – все село вишикувалося з лампадками на колінах чекати героя.
Коли ми працюємо в зоні – зазвичай, як хірурги, ставимо психологічний бар’єр
Коли ми працюємо в зоні – зазвичай, як хірурги, ставимо психологічний бар’єр. Якщо кожну смерть через себе пропускати, то дуже швидко «згориш». Але коли починаєш спілкуватися з родичами, в загиблого «прорізається» обличчя, і через це ми, дорослі мужики, іноді сидимо та плачемо.
– Наприкінці липня Міністерство оборони повідомило, що в зоні АТО загинуло 2300 українських військових, ще 273 вважаються зниклими без вісти. Чи відповідають ці цифри тій інформації, яка є у вас?
– В принципі, відповідають. Ми взагалі повернули близько 600 людей додому, і зараз в нас перебуває близько 400 заявок. Ще близько 300 заявок залишено на сторінці «ДНР» «ВКонтакті». Ми звіряємо списки, і декотрих прізвищ у нас немає.
Зараз консолідацією зусиль зайнялося міжнародне відділення «Червоного хреста». Вони хочуть зібрати за одним круглим столом на нейтральній території «Чорний тюльпан», CIMIC та «міністерство оборони ДНР». За планами «Червоного хреста», «ополченці» будуть передавати зразки ДНК, й українська сторона зможе їх перевіряти. Цю процедуру треба якось спрощувати.
Різні ситуації бувають. Три дні тому поблизу Вуглегірська ми підняли череп українського військового. Він загинув ще у січні – солдат був у танку, той підбили, а тіло розкидало частинами. Одна з місцевих мешканок захоронила череп біля свого дому, де ми його і знайшли.
– Чи зустрічались ви з кадровими російськими військовими на Донбасі?
– Щоб чесно сказати, що це були кадрові військові, я не можу. Ми не знаходили таких військових квитків, де стояла б частина, звідки б загиблий не звільнився раніше. Але люди з російським говором на тому боці є. Усі знають, що там і осетини воюють, і серби, і чехи, і чеченці, і поляки.
Якщо ви за такі «республіки», давайте в Росії таку ж територію їм відкромсаємо, у Ростовській чи Білгородській області
Вони вважають, що воюють за ідею, але чому б, наприклад, їм тоді не об’єднатися? Ми росіянам говорили – якщо ви за такі «республіки», давайте в Росії таку ж територію їм відкромсаємо, у Ростовській чи Білгородській області.
– Із чим довелося працювати сьогодні?
– Нам дали «наводку» в «ЛНР», ми пішли перевіряти бліндажі. Два перевірили, починаємо обходити та знаходимо пластикову пляшку – саморобний вибуховий пристрій із радіодетонатором. Ми знаємо, що там загиблі українські військові, але підняти їх ми поки не можемо. А що там далі у цій «зеленці» – ніхто не знає, так само, як ніхто не знає, коли ці ліси розміновувати будуть.
