Сергій Добринін
Дослідники зі Стокгольмського інституту довкілля опублікували в журналі Nature працю, в якій розповідається, як деякі російські хімічні підприємства у 2011–2013 роках отримували величезний прибуток, виробляючи шкідливі парникові гази і одразу ж спалюючи їх на плазмовій дузі. Для цього заводи користувалися міжнародним ринковим механізмом, придуманим для прямо протилежної мети – скоротити виробництво і викид парникових газів у світі. Дослідження стало ще одним свідченням низької ефективності Кіотського протоколу, глобальної кліматичної угоди. Наприкінці цього року в Парижі буде обговорюватися новий договір про боротьбу з глобальним потеплінням, який прийде на зміну Кіотському протоколові після 2020 року.
Кіотські зобов’язання
Кіотський протокол був ухвалений у японському Кіото в 1997 році як додаток до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату. У той час тема глобального потепління обговорювалася ще не так широко, як сьогодні, небезпека змін клімату, викликаних діяльністю людини, була більше предметом обговорення фахівців і міжнародних організацій, ніж приводом для палких суперечок у пресі. Багато в чому саме Кіотський протокол і сконцентрував масову увагу на глобальному потеплінні.
У Кіотському протоколі йшлося про обмеження небезпечних емісій парникових газів у період з 2008 до кінця 2012 року. Наприклад, Євросоюз повинен був скоротити емісію на 8 відсотків, а Росія і Україна – зберегти в період 2008–2012 років середньорічні викиди на рівні 1990 року. Зараз це може здатися наївним, але країни, що розвиваються, у тому числі Китай та Індія, жодних зобов’язань щодо обмеження викидів на себе не брали; наприкінці 90-х років минулого століття головними виробниками парникових газів були розвинені країни, і всім здавалося, що вони залишаться такими в майбутньому.
У другій частині угоди основна ідея була така: якщо спільне завдання – обмежити глобальний рівень викидів, то ті, хто скорочує емісії, випереджаючи графік, можуть на відкритому ринку продати право на додаткові викиди тим, хто без них не може обійтися. Цю ідею поширили як на рівень країн, так і на рівень окремих підприємств. Олексій Кокорін, керівник програми «Клімат і енергетика» Всесвітнього фонду природи (WWF) в Росії, розповідає, що торгівля квотами країн від самого початку не вдалася – «цим механізмом встигли скористатися тільки деякі країни Східної Європи». А ось так званий проектний ринок зумів сформуватися і проіснував до 2013 року.
Із труби в трубу
Ідея проектного ринку – надати окремим підприємствам можливість продавати і купувати права на додаткові емісії. Грубо кажучи, закриття лінії виробництва – привід для оформлення проекту, за яким можна отримати кредити і продати їх заводам, які виробництво розширюють.
При цьому правила для розвинених країн і країн, які розвиваються, дещо відрізнялися. У розвинених країнах система називалася «проектами спільного впровадження» (ПСВ), а у країнах, що розвиваються, – «механізмами чистого розвитку» (МЧР). За цими непрозорими термінами ховається у принципі одне і те саме. Різниця тільки в тому, що участь у проекті МЧР вимагала від підприємства дотримання трохи суворіших умов, ніж участь у проекті ПСВ. Крім того, коли країна видавала емісійні кредити за ПСВ, то повинна була віднімати їх із наявної у себе загальної квоти, виділеної в рамках взятих зобов’язань щодо скорочення викидів парникових газів.
Через виробничий спад Росія і Україна були основними постачальниками емісійних кредитів, отриманих у рамках ПСВ. За даними Стокгольмського інституту довкілля, дві країни разом постачали на ринок 90 відсотків усіх емісійних кредитів за проектами спільного впровадження. А ось глобальними лідерами серед продавців кредитів (якщо рахувати і ПСО, і МЧР разом) були Китай та Індія. За словами Михайла Юлькіна, керівника робочої групи з питань реалізації Кіотського протоколу при Комітеті з екології Державної думи Росії, за весь час дії програми Росія випустила на ринок близько 300 мільйонів кредитів, а Китай – на порядок більше.
Основними покупцями азійських, південноамериканських і східноєвропейських кредитів були підприємства Євросоюзу, яким встановлених Кіотським протоколом квот не вистачало. Незважаючи на певну штучність, ринок емісійних (або вуглеводневих) кредитів працював досить активно. На піку (наприкінці 2000-х років) ринкова вартість одного кредиту доходила, за словами Юлькіна, до 18 євро; однак Олексій Кокорін каже, що зазвичай ціна коливалася близько 5 євро за один кредит. Кредити купувалися і продавалися через посередників, причому, як розповідає Юлькін, найбільшими агрегаторами вуглеводневих одиниць стали нафтогазові трейдери.
Але й російські підприємства торгували своїми кредитами цілком успішно, їхнім основним покупцем був другий за величиною у світі нафтотрейдер, швейцарсько-нідерландський Vitoil, який Юлькін називає «головним пилососом на російському ринку вуглеводневих квот».
Золотий газ
На ринку емісійних кредитів виникли попит і пропозиція, вибудувалась певна інфраструктура. Здавалося, він повинен був втілити ідею авторів Кіотського протоколу – економічно мотивувати компанії обмежувати викиди парникових газів. Але саме здатність схеми регулювати себе за законами ринку перетворила її на посміх. А злим генієм став газ фтороформ, він же – HFC-23, він же – хладон-23.
Ринкова цінність фтороформу дуже мала, в хімічній промисловості він отримується як побічний продукт при виробництві деяких різновидів полімеру та іншого газу – хладону-22, більш відомого як фреон. Однак якщо токсичність фтороформу мала, то його вплив на клімат виявився неймовірно високим – в 11,7 тисяч разів вищим, ніж у вуглекислого газу. Необхідність скорочення емісії HFC-23 була особливо підкреслена в Кіотському протоколі.
За скорочення емісії фтороформу на одну тонну можна було отримати фантастичні 11 700 кредитів. І на цьому майже негайно вибудувалася по-своєму дуже витончена схема збагачення.
«Можна було так налагодити технологічний процес, що з тієї ж сировини будеш виробляти багато шкідливого хладону-23 і трохи корисного хладону-22. Потім ти фтороформ вловлюєш і спалюєш – і оголошуєш, що в тебе відбулося скорочення небезпечної емісії: адже ти не викинув фтороформ в атмосферу, а знищив його, – пояснює Юлькін. – За доброї ціни на емісійні кредити виявилося, що вигідніше майже повністю переводити сировину на відходи, а їх спалювати, і це давало більше прибутку, ніж власне торгівля фреоном».
Ця схема означала чистий прибуток (витрати на спалювання зовсім невеликі) на піку цін на кредити приблизно в 11 700 x 18 = 210 600 євро. За середніх цін на кредити це було 11700 x 5 = 58 500 євро. При цьому вартість основного продукту виробництва, фреону, сьогодні становить близько півтори тисячі доларів за тонну – на три порядки менше.
Виходило, що екологічний ринок давав хімічним заводам стимул не тільки не знижувати виробництво парникових газів, але навпаки – значно збільшувати його і навіть робити найнебезпечніший парниковий газ фтороформ основним продуктом виробництва. І цією схемою підприємства стали активно користуватися.
Скандал розгорівся у 2009–2010 роках, коли незалежне дослідження показало, що тільки за 2009 рік 59 відсотків від усіх емісійних кредитів, які надійшли на ринок із країн, що розвиваються, склали кредити, отримані за спалювання фтороформу. За власними даними Михайла Юлькіна, за весь період з 2008 по 2011 рік частка кредитів від фтороформу на ринку склала ті самі 60 відсотків.
Дослідники зі Стокгольмського інституту довкілля вивчили близько 60 проектів ПСВ, які працювали протягом 2008–2013 років. За їхніми екстрапольованими даними, близько 80 відсотків виданих у розвинених країнах емісійних кредитів не відображали реального зниження викидів парникових газів і не мали ніякого стосунку до турботи про кліматичні зміни. Вчені вважають, що система ПСВ не тільки не дозволила скоротити шкідливі викиди, але і призвела до додаткової емісії парникових газів в еквіваленті 600 мільйонів тонн вуглекислоти.
У статті, опублікованій у журналі Nature, автори наводять як приклад діяльність декількох російських хімічних підприємств. Вибір Росії як об’єкта уваги складно запідозрити в упередженості, адже саме Росія і Україна були основними постачальниками емісійних кредитів ПСВ.
Дослідники відзначають, що два російські підприємства, «Полимерпроммаш» із Кірово-Чепецька і «Галополимер» із Пермі, майже одночасно, на початку 2011 року, різко, в чотири рази збільшили виробництво фтороформу за практично того ж рівня виробництва фреону. До цього моменту обидва заводи враховували консервативну модель оцінки скорочення викидів парникового газу, засновану на порівнянні з історичними показниками, але тоді і той, і інший виробники несподівано від неї відмовилися. Це сталося через деякий час після скандалу, що спалахнув навколо проектів спалювання фтороформу з Китаю та одночасно з рішенням Європейської торгової системи відмовитися від прийняття фтороформних кредитів, починаючи з 2013 року.
Про проблему з HFC-23 почали активно говорити у 2010 році, але тоді це стосувалося насамперед китайського та індійського ринків, розповідає провідний автор дослідження Ламберт Шнайдер зі Стокгольмського інституту довкілля. Він наголошує, що автори статті розповіли саме про російські підприємства тільки як про показовий приклад, а ситуація в Україні була ще гірша.
Обидві країни не тільки широко застосовували сумнівний спосіб отримання прибутку на ринку емісійних кредитів, але і почали робити це якраз після того, як про проблему стали широко говорити у пресі. Можна припустити, що чудова ідея просто раніше не спала російським і українським хімзаводам на думку, але у Михайла Юлькіна є своє пояснення: «У 2010–11 роках європейці вирішили, що компенсації за викиди двадцять третього хладону з 2013 року на ринок не пускатимуть. Зрозуміло, що це викликало таку хвилю – вичавити все, поки ще є можливість».
Палиця в мурашнику
Так званий перший період зобов’язань згідно з Кіотським протоколом закінчився 1 січня 2013 року. На минулій (2011 року) кліматичній конференції ООН було ухвалено рішення продовжити Кіотські угоди на другий період, який триватиме до 2020 року. Але Росія вже заявила, що ніяких зовнішніх зобов’язань у рамках другого періоду на себе не візьме, іншими словами, ринок вуглеводневих одиниць для російських компаній закрився у 2013 році і найближчим часом точно не відкриється.
Олексій Кокорін називає оприлюднену в Nature інформацію про російські підприємства «справою давно минулих днів», а Юлькін – «сивою давниною»; обидва згодні, що зараз ця інформація для Росії мало актуальна. Але угода про другий період Кіотського протоколу, а отже, і про продовження роботи ринку емісійних кредитів ще не ратифікована і обговорюється просто зараз.
«Це дослідження може дуже охолодити запал тих людей в Євросоюзі і Україні, які хочуть продовжити цю справу», – вважає Кокорін.
Він пояснює, що другий період Кіотського протоколу мають ратифікувати в ЄС і ще близько сотні країн, що розвиваються, і члени Євросоюзу зволікають, розуміючи, що, коли вони погодяться на продовження договору, їм знову доведеться купувати емісійні квоти в Китаю, Індії, Бразилії, України та інших країн, незважаючи на те, що екологічний зміст цієї торгівлі тепер уже зовсім неочевидний. Однак Кокорін припускає, що ратифікація все ж відбудеться.
Ламберт Шнайдер каже, що головним завданням їхнього дослідження було продемонструвати, що ринкові механізми, які покликані мотивувати країни і компанії скорочувати небезпечні викиди, вимагають більш якісного міжнародного контролю. Наприкінці 2015 року в Парижі відбудеться чергова міжнародна кліматична конференція, на якій будуть обговорюватися нові кліматичні угоди, ті, які прийдуть на зміну Кіотському протоколові після 2020 року. «Немає впевненості, що ті ж помилки не будуть повторені в нових угодах, – хвилюється Шнайдер. – Є небезпека, що до них не увійде умова міжнародного контролю за ринком емісії парникових газів, а це необхідно, щоб схожі речі не повторилися в майбутньому».
Кіотський протокол зазнає критики далеко не вперше, США так і не ратифікували угоду, а Канада навіть вийшла з нього.
Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
