Лев Абалкін
(Рубрика «Точка зору»)
У березні 2014 року новоспечена російська влада Криму почала процес націоналізації, який в першу чергу торкнувся об'єктів стратегічного спрямування: промислових підприємств і державного майна України, яке опинилось у розпорядженні Росії.
Однак у власність російської держави перейшла і Ялтинська кіностудія, яка займає близько 15 гектарів дорогої землі в комерційно привабливій частині «сонячної столиці».
2 вересня минулого року «уряд» Сергія Аксьонова ухвалив рішення про примусовий викуп кіностудії у тодішніх власників (до речі, громадян Росії). Об'єкт націоналізували вже вдруге (вперше він був відчужений більшовиками 1919-го).
Весь цей рік попередні власники вели судові тяжби з республікою, а місцеві чиновники та авторитетні культурні діячі Росії розмірковували над проектом «відродження» кіностудії.
На різних рівнях звучало безліч заяв про те, що Ялта має стати центром нового російського кінематографа, кузнею якісних фільмів. Але цим планам не судилось здійснитись.
Зважаючи на те, що в серпні цього року кіностудію передали на баланс республіканського міністерства культури, Москві на Ялтинську «фабрику мрій» відверто наплювати.
Ось музей «Херсонес Таврійський», як і більшість брендових кримських палаців і санаторіїв, передали у федеральне ведення. А кіностудію залишили місцевому уряду. Адже він, напевно, більш ніж компетентний у питаннях створення сучасних кінематографічних майданчиків, тож не підведе...
Приреченість проекту розвитку кримського кінематографа очевидна навіть для пропутінської культурної еліти, яка на перевірку виявилась більш прагматичною і тверезомислячою, ніж влада республіки.
Пропагандистський кінематограф
Нинішній Крим має мало приводів для гордості, особливо в плані виробництва унікального творчого продукту. Незалежні фестивалі знищені, міжнародні зв'язки культурних установ обірвані. Глухо, як у танку.
Зараз експортні можливості півострова обмежуються контрабандою «Пепсі-Коли» з українськими етикетками до південних регіонів Росії. Про поширення власного культурного контенту і не йдеться.
Тому пропозиції про створення в Криму кінематографічного цеху повного циклу, що звучали спочатку, по суті були порожнім струсом повітря.
Ще в лютому 2015 року міністр культури Криму Арина Новосельська оцінила відновлення кіностудії в 10 мільярдів рублів. На її думку, ці гроші мала зібрати федеральна влада, Спілка кінематографістів Росії, Держфільмофонд і особисто Микита Міхалков, якого чиновниця назвала «хрещеним батьком» студії.
Заступник і колега Михалкова у Союзі кінематографістів Олег Іванов навіть склав бізнес-план із розвитку Ялтинської кіностудії на 10 мільярдів рублів. Але ця сума, якої б вистачило на будівництво пари хороших лікарень, залишилась лише на папері. Зате на світ поступово почав з'являтися здоровий глузд.
Згадавши про витрати через статус захопленої республіки, патріотичні діячі російської культури нарешті зрозуміли, що знімати кіно в Ялті невигідно – адже потім цей матеріал нікуди не продаси. А значить, Крим приречений виробляти хіба що пропагандистські фільми для суто внутрішнього користування.
Головним глашатаєм цієї критичної позиції мимоволі став Карен Шахназаров, директор «Мосфільму». На цю організацію кримське кінематографічне лобі покладало великі надії.
Як виявилось, даремно. Шахназаров публічно оголосив: «Другий Голлівуд із Ялти не вийшов, у США кіноеліта жила тут же, в Лос-Анджелесі, а у нас – в Москві, і ніхто переїжджати до Криму не збирався».
Тобто самі російські кінематографісти ніколи не були зацікавлені в розвитку кримської кіноіндустрії. Тож на їхню підтримку Ялтинській кіностудії розраховувати не доводиться.
Немає надії і на федеральну владу. Адже Росія де-факто контролювала Ялтинську кіностудію ще з 2000-х. Тому, якби Москва справді хотіла створити власну кінематографічну індустрію в Криму, то зробила би це вже давно.
Тож у найближчому майбутньому на Ялтинську студію чекає одне з двох: або перетворення у відкритий знімальний павільйон, який можна використовувати не стільки у виробничих, скільки в навчальних цілях; або доля російського аналога кінофабрики Третього Рейху.
Адже якщо кіностудія і зможе залучити приватних інвесторів, готових робити свій продукт у Криму, то без державних грошей все одно не обійдеться. І в такому випадку йтиметься про нацистський кінематограф по-кремлівськи.
Аналогія очевидна: кіно Третього Рейху йшло у прокаті лише в Німеччині і деяких країнах-союзниках. А після падіння нацистського режиму пропагандистські фільми стали не більше ніж рудиментом епохи.
А чи будуть гроші взагалі?
Коштів на відродження перлини радянського кінематографа, найімовірніше, немає.
«Міністерство культури Криму», на балансі якого висить кіностудія, розпоряджається вкрай обмеженим бюджетом. А приватні інвестори, «про яких не хочуть говорити вголос» (щоб не наврочити), поки не діють.
Мабуть, сподівання Дмитра Медведєва, який 2014 року висловив думку, що саме власне кіновиробництво допоможе Криму подолати культурну ізоляцію, були марні – крадене про запас не йде.
Це добре розуміють і представники пропутінської російської інтелігенції, які публічно говорять про майбутній комунізм для кримського кінематографа, а кулуарно зливають безперспективне підприємство, демонструючи відмінне політичне чуття і рідкісну спритність.
На відміну від того ж проекту будівництва Керченського мосту, план відродження Ялтинської кіностудії провалений за своєю суттю, тому немає і найменшого сенсу його виконувати.
Адже фінансувати виробництво нікому не цікавих фільмів, які ніколи не вийдуть у світовий прокат через санкційну політику західних держав – це просто верх ідіотизму.
Тому, незважаючи на прагнення «чиновників» створити базу для зйомок пропагандистських шедеврів, ідея «російського Голівуду» нездійсненна. На щастя для пересічних громадян Росії.
Лев Абалкін – кримський політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал матеріалу – на сайті «Крим.Реалії»
