У Росії немає жодної загальноосвітньої української школи, каналу телебачення, жодного видавництва, що видавало б книжки українською мовою. Українські організації закривають і не дозволяють реєструвати. Українська бібліотека в Москві зазнавала переслідувань. Низка видань, зокрема історичні дослідження про Голодомор, під забороною. Влітку за звинуваченням в антиросійській діяльності заборонена діяльність у Росії Світового конгресу українців. Україна на офіційному рівні може відповідати лише дипломатичними нотами. Чому Україна настільки безпорадна у питанні захисту представників своєї національної меншини в Росії? Про це говоримо з юристом-міжнародником, колишнім урядовим уповноваженим з питань етнонаціональної політики, останнім, хто обіймав цю посаду перед тим, як її було скасовано, Геннадієм Друзенком.
– Тут є взагалі така безпомічність держави на багатьох фронтах. Просто Росія більш брутальна і активно атакує зараз Україну – не так активно зараз безпосередньо зброєю, але інформаційно, політично, економічно. І адекватної відповіді, на жаль, ми не бачимо, тільки ставка перших осіб, так би мовити, не безпосередньо на український народ, на Україну, а пошук допомоги за кордоном.
Через роздмухану протиукраїнську істерію було кілька трагічних випадків, коли українців просто атакували
Повертаючись до українців у Росії, тут знову ж таки, є засадниче питання. Говоримо про етнічних українців – якщо так, то тут є поділ. Частина з них, яка намагається зберегти традиції, зазнає утисків через свою ідентичність. Частина чудово інтегрується в російську постімперську еліту і поповнює лави пропутінського режиму на всіх щаблях. Якщо ж ми говоримо про українських громадян у Росії, то тут звичайно, ми бачимо, що їхній простір для маневру значно обмежується, важчий порядок отримання дозволів на роботу. І безпосередньо через роздмухану протиукраїнську істерію було кілька трагічних випадків, коли українців просто атакували.
З одного боку, треба державі активніше у це втручатися, але водночас, очевидно, потрібно створювати умови всередині України, що дозволять українцям повертатися і знаходити свою долю у своїй країні. Бо більшість українців, зокрема заробітчан, їде до Російської Федерації не від добра, а від жахливих злиднів.
– Ситуація з українцями чи людьми, які співчувають Україні у цьому конфлікті з Росією, є дуже гострою. Чи має Україна захищати їх так само, як росіяни захищають чи, принаймні, говорять про те, що захищають права своїх громадян. Наприклад, минулого року активістка «Лівого фронту» з Краснодара Дар’я Полюдова опублікувала заклик провести марш за федералізацію Кубані. Багато українців люблять згадувати про те, що це є етнічні українські землі. І коли вона опинилася у тюрмі і її підозрюють у пропаганді екстремізму, сепаратизму, українці ані на громадському рівні, ані на політичному не висловлюються з цього приводу.
На жаль, немає такої традиції захисту «своїх»
– На жаль, немає такої традиції захисту «своїх». Причому ці «свої» можуть бути як етнічні українці, так і наші щирі друзі за кордоном і, особливо, в Росії, які, попри небезпеку, зайняли мужню громадянську позицію і ризикнули власним добробутом, а іноді й свободою, щоб висловити свою солідарність з Україною.
Якщо це помітніші особи, скажімо, Андрій Макаревич, ще деякі представники російського культурного бомонду, вони на слуху, і їхня публічність трохи їх рятує. Але, знову ж таки, це відбувається через якусь таку міжнародну солідарність, а не завдяки діям української держави.
Ми бачимо, як безпорадно виглядає українська держава у справах політичних в’язнів, які перебувають наразі в Росії. Найбільш відома Надія Савченко. Очевидно, треба брати приклад у держав, які поважають своїх громадян, від США до тієї ж Росії та Ізраїлю, і шукати дієвіший засіб.
Зокрема, в Україні перебувають полонені російські військовослужбовці, і треба показати, що держава захищає тих, хто захищає її. На жаль, поки ми не бачимо інструментарію. Це, знову ж таки, прямий наслідок пошуку легітимності деінде, ніж у собі. Тобто, досі цей комплекс меншовартості сидить глибоко в головах наших можновладців, які замість активних, рішучих, іноді ризикованих дій, які викликають однозначно повагу, воліють поскаржитися в Брюссель, Вашингтон і спробувати домовитись у Москві. На жаль, поки ми будемо почуватися «молодшим братом» усіх з постколоніальним комплексом, годі чекати, що громадяни і ті, хто виступає на захист України, будуть почувати себе захищеними.
