Анастасія Носанова
Представники України і сепаратистських так званих «самопроголошених республік» «ДНР» і «ЛНР» увечері 29 вересня за посередництва ОБСЄ підписали угоду про подальше відведення озброєнь на Донбасі. Відповідно до плану, воно відбуватиметься у два етапи: перший передбачає відведення танків і артилерії калібром до 100 міліметрів, другий – відведення мінометів калібром до 120 міліметрів на 15 кілометрів від нинішньої лінії зіткнення сторін. Контролювати процес зобов'язалася місія ОБСЄ.
Одним з населених пунктів, де має бути реалізована нова угода, якої досягла Тристороння контактна група – це селище Піски, що розташоване за 15 кілометрів від Донецька. Півтора роки тому цей шлях можна було подолати автомобілем за 20 хвилин. Але тепер в Пісках – «кордон»: бійців за єдину Україну від сепаратистів «ДНР» відокремлюють якісь сотні метрів. Якщо супротивник на відстані пострілу, важко переконати себе, що настало перемир'я, тим паче, що постріли не припинялися ні на день.
«Екскурсію» до Пісків мені організували бійці Національної гвардії України зі спецпідрозділу «Один». Більшості моїх «бойових» знайомих не виповнилося й тридцяти років. Окрім Нацгвардії, що входить в структуру МВС, режим перемир'я в Пісках підтримують і армійські підрозділи – в селищі перебуває 93-я бригада Збройних сил України. Проти сепаратистів в Пісках стоять також добровольчі батальйони, більшість з яких, щоправда, формально підпорядкована або МВС, або ЗСУ. На відміну від так званих бійців ЗСУ з 93-ої бригади, яка в селищі постійно, спецназівці-добровольці від Нацгвардії, які супроводжували мене під час поїздки, в серпні їздили в Піски тільки на бойові завдання.
«Обережніше, тут свіжа воронка!» – автомобіль, який бійці прозвали «Ісусом», різко повертає. Машину трусить і підкидає на вибоїнах, що виникли на дорозі після того, як нею сотню разів проїхала українська військова техніка. Бійці час від часу вітають зустрічний транспорт і сміються зі своїх нелогічних жартів про те, що «Ісус» несе їх у Вальхаллу.
Мене везуть у Піски. За вікном машини – жовті поля соняшників, обрамлені зеленими деревами. На цьому тлі засмаглі обличчя бійців особливо виділяються.
– Розкажіть, що зараз відбувається в Пісках? – намагаюся я підготуватися до візиту на «кордон» перемир'я.
– Там стоїть 93-я бригада Збройних сил України, добровольчий батальйон «Карпатська січ», який тепер теж є частиною бригади, – відповідає мені боєць з позивним «Мороз», закриваючи обличчя від пилу «арафаткою».
– Чому стільки часу українській стороні не вдається остаточно взяти Піски під контроль?
– Я думаю, просто немає команди звільняти. Перемир'я ж, як не як, – сказав боєць і прикурив вже п'яту сигарету відтоді, як ми від'їхали від бази.
Той, кого всі тут кличуть «Мороз» – заступник «Рема», командира групи, яка за місяць до подій у Мукачеві заявила, що більше не буде воювати у складі батальйону ДУК (добровольчий український корпус «Правий сектор» – ред.). Тепер ці бійці і їх командир, утворивши спецпідрозділ під назвою «Один», стали частиною полку «Азов» Національної гвардії України.
Після 15 хвилин шляху ми вже сиділи в імпровізованому штабі – споруді, збитій з дошок поблизу низки бліндажів. У його кутку стоїть холодильник, біля входу – старий диван, на якому розкидані бронежилети, усюди лежать зброя і боєприпаси. Тут, неподалік Пісків, вже кілька місяців перебував один з українських добровольчих батальйонів. Його бійці і були господарями цих укріплень та арсеналу.
– Ну, хлопці, війна зараз така... Нудьгуємо, звичайно. Але бігти в атаку може кожен, а от в бліндажі сидіти – тільки сильний духом, – говорить один з них, намагаючись визначити, чи не зіпсувався на спеці квас в пластиковій пляшці.
– Це він нас так заспокоює, щоб ми не скаржилися, – повернувшись до мене, пояснює інший.
– І що, допомагає?
– Не дуже, – усміхаючись, зізнається той.
Мої супутники запитали добровольців пароль для проїзду через блокпости.
– Зараз мені на телефон надішлють. Рації і надалі прослуховують. А мобільні телефони, наче, ні? – міркує один з добровольців.
– Так нам «сєпари» щодня есемески шлють: «Побратими, досить вбивати один одного, давайте об'єднаємося...» – бла-бла-бла... – розповідає Мороз.
– Смішні вони хлопці. Так, пароль: «Тюлька».
– Що у них, рибний день сьогодні там?! – сміються бійці.
– Так, здається... Раніше, коли Ліга чемпіонів була, вони назви команд використовували.
– Я уявляю, як це виглядає: сидять найкращі уми людства, паролі придумують. Та ну їх... – кинув хтось, виходячи зі «штабу».
На прощання бійці-добровольці гукають до нас:
– Стійте, ми зараз вам солодкого з собою дамо. Пацани, наберіть хлопцям цукерок і печива. Не шкодуйте.
«Ісус» нагрівся на полудневому сонці і обпікає металом свого корпусу. Мотор шумить неймовірно: щоб тебе почула людина, що сидить поруч, доводиться кричати:
– Які стосунки зараз у добровольців, що стоять в Пісках, з військовими?
– Все залежить від підрозділів. Адже добровольчі батальйони всі різні, підрозділи Збройних сил України – також. Але в Пісках у нас немає проблем.
Нарешті, минувши кілька блокпостів, де довелося використовувати «рибний» пароль, «Ісус» зупинився коло в'їзду в Піски. Поки «Мороз» уточнював у постових з 93-ої бригади ЗСУ, як нам краще далі поїхати, два інших моїх супутники весело жартували в машині, а я помітила в дзеркалі, як водій автомобіля потайки розгорнув цукерку, що розтанула на спеці, – «гостинець» від добровольців, швидко кинув її до рота і усміхнувся.
– «Морозе», що вони сказали? Правда, що багато снайперів у сепаратистів з'явилося? – запитую я.
– Так, правда. Гаразд. Каску одягни, а то не поїдемо нікуди, – нервово наказав мені «Мороз».
На в'їзді до Пісків стоять вцілілі будинки, де, очевидно, залишилися місцеві жителі. Далі, углиб, всі будівлі перетворилися на руїни.
Обережно пересуваючись доріжками поміж кущів, постійно дивлячись собі під ноги, ми дійшли до церкви, де нас знову зустріли бійці 93-ої бригади.
– Ого! А я в цій церкві раніше сидів. Як її рознесли за останні місяці! – здивовано вимовляє боєць з позивним «Ганнібал», задерши голову до понівеченого купола.
– Агов, мужики! Ну що? Перемир'я? – запитує один з моїх супутників у бійця з 93-ої бригади.
– Ну, вдень я спокійно ходжу. А ввечері бронежилет одягаю. Ага, перемир'я! Чуєш, як стріляють? – усміхається той у відповідь.
– Нам би пройтися, журналістці все тут показати.
– Ну, он бачиш ті дерева? Туди краще не ходити – там «сєпари».
Ліворуч – зруйновані будинки, праворуч чути стрілянину. Ми побігли відкритою дорогою до найближчого перехрестя.
В обличчя летить пил, яскраве сонце сліпить очі. Нарешті добралися до тихого місця і влаштували привал. Командир нашої групи знову закурив цигарку. Напевно, десяту за останні дві години.
Бійці теж курять одну за іншою, поки поновлюють сили після пробіжки.
В одному з будинків, де розташувалися військовослужбовці 93-ої бригади, ми піднімаємося вгору дерев'яними сходами до спостережного пункту.
Ліворуч від нього влаштована так звана «лежанка» – снайперська позиція.
– Не фотографуй тут нічого, – різко смикає мене боєць ЗСУ.
– Але ж всі й так знають, де ви.
– Гаразд, тільки не «пались» особливо, – після хвилинного роздуму пошепки відповідає він.
– Ти стріляв з «Мухи» вже? – запитує боєць 93-ої бригади «Ганнібала».
– Так, було діло, – той відповідає знічено.
– Гаразд, не нервуйся так, – каже боєць і йде до мене:
– Журналістко, тобі дати вату?
– Можна. Спасибі, – відповідаю я, намагаючись втиснути шматки вати у вуха собі під шолом.
– А ручки трусяться, – усміхається він мені.
– Я не дуже люблю, коли прилітає щось у відповідь на такі постріли, знаєте...
– Щось не дуже перемир'я виконується, – кидаю я «Морозу», вже вилазячи з будівлі.
– У них там, «нагорі», – перемир'я, а у нас – бійня. Вони знають, що відбувається, але їм усім невигідно щось з цим робити, мабуть.
– «Життя – давно не бій, а бійня» – це я вже зрозуміла.
Виїжджаючи з Пісків, на черговому повороті ми зустрічаємо хлопчика-підлітка на велосипеді.
– Хлопці, а це теж боєць?
– Ага, звісно, – сміються мої супутники.
– Значить, мирні жителі тут точно залишилися. Але навіщо?
– Хто ж їх знає, чого вони тут сидять, – набурмосившись, відповів «Мороз» і пов’язав свою «арафатку» навколо мого обличчя.
Тієї ночі на базі можна було спостерігати, як в чорному небі між зірками то тут, то там миготіли спалахи і пролітали вогні, а тишу постійно порушували звуки вибухів. Тривав черговий місяць перемир'я на Донбасі.
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
