Чоловікам після проходження служби у зоні АТО важко адаптуватись до звичного життя, а ще складніше знайти роботу з гідною оплатою. Особливо тим, хто був поранений і втратив здоров’я. Хтось повертається у зону АТО, близько 250 бійців здобувають освіту в Академії сухопутних військ у Львові. А як змінилось життя офіцерів, які втратили у боях здоров’я, пройшли довге лікування і протезування?
Молоді офіцери Ярослав Стеців і Сергій Романовський після поранення ще у госпіталі вирішили, що життя продовжується і треба знайти сили, щоб жити. Їхнє життя поділилось на «до» і «після» служби у зоні бойових дій.
Ярослав Стеців, командир десантного взводу 80-ї окремої аеромобільної бригади, був поранений торік 25 серпня поблизу Хрящуватого на Луганщині. Зберегти ногу не вдалося, протезували Ярослава у Лондоні. Його товаришу Сергію Романовському восени 2014 року під Щастям Луганської області у бою ногу затиснуло поміж двома БТРами. Медики кілька тижнів боролись за ногу. Протезували військовослужбовця в Україні. Сьогодні він ходить без будь якої сторонньої допомоги.
«Вже звик, людина до всього звикає, якщо не звикнеш, то помреш. Мобільність така ж, лише тепер думаєш, що піду у центр міста, але, ні, краще поїду, додому повертаєшся не маршруткою, а на таксі чи машині. Бо вже треба думати. Щоб нога не втомлювалась, треба щадити ногу», – каже 23-річний Сергій Романовський.
«Все добре, потрібно трішки часу. При тривалому ходінні, нога більше болить, коли не ходиш, то болю взагалі нема. Призвичаївся, бувають моменти, що є натертя від протезу, але через це всі проходять і має пройти час, щоб утворився мозоль, до двох років десь», – продовжує Ярослав Стеців.
У студентів є мотивація до військової справи
Коли військовослужбовці ще лікувались, їх запросили на роботу в Академію сухопутних військ. Процедура працевлаштування була довгою і бюрократичною, бо всі погодження відбувались у Києві. Нині Ярослав працює на військовій кафедрі і викладає військову справу студентам львівських вишів. Сергій, офіцер зі стройової частини, займається науковою роботою.
Тепер у них є мотивація, що вони можуть потрапити на війну, тобто мають вміти воюватиЯрослав Стеців
«Треба набратись досвіду, щоб курсантам викладати. Зараз працюю зі студентами. Трішки незвично, був страх, бо раніше ти слухав викладачів, а тепер сам викладаєш. До занять потрібно готуватись, бо на власному досвіді не дуже багато потягнеш. Не знаю, як було до АТО з навчанням студентів на військовій кафедрі. Але тепер у них є мотивація, що вони можуть потрапити на війну, тобто мають вміти воювати. Десь 70% зі студентів запитують, записують літературу, цікавляться», – говорить Ярослав Стеців.
Серед курсантів-першокурсників близько 250 учасників АТО. Начальник факультету бойового застосування військ Артур Луньков позитивно оцінює, що люди з бойовим досвідом є в академії, як серед курсантів, так і викладачів.
Молодші курсанти допомагають у предметах «атошникам», а ті на полігоні допомагають їмАртур Луньков
«Більшість курсантів – ті, хто дійсно хоче вчитись. Молодші курсанти, після школи, допомагають у предметах «атошникам», а ті на полігоні допомагають їм. Молодь, яка прийшла вчитись військовій справі у такий час для країни – це герої, сміливі хлопці, це наше майбутнє. Треба змінювати практичну складову у навчанні, не шкодувати підлеглих, а їх берегти, більше займатись у полі, вивчати те озброєння, яке маємо. Колись не вчили, бо думали, що буде сучасне», – наголосив Артур Луньков.
Офіцери переживають за побратимів
Якби не запросили на роботу в академію, Сергій Романовський поїхав би на Донбас. Бо не уявляє своє життя поза армією. «Тягне туди досвід, пам’ять, душа там лежить», – каже він.
Водночас військовослужбовці розуміють, що в їхньому стані можуть бути тягарем для своїх колег у зоні бойових дій, тому вдячні долі, що можуть приносити користь на своїй новій роботі, де їх прийняли дуже прихильно. Військовослужбовці вже адаптувались до мирного життя, отримали квартири від держави. «Я заходжу у магазин, люди бачать, що підкульгуєш, чи з палицею, ті погляди колись обпікали. Тепер я вже все легко сприймаю. В академії всі цікавляться, як здоров’я», – говорить Ярослав.
Офіцери переконані, що їм пощастило, що перебувають у колективі, мають роботу. Але переживають за своїх побратимів, яким важко повернутись до мирного життя, які залишились з багатьма невирішеними проблемами, зокрема щодо отримання житла, земельних ділянок, безкоштовного лікування, проходженням реабілітації, дехто з перевізників відмовляє їм в пільговому проїзді з посвідченням учасника АТО, мають демобілізовані проблеми з роботою.
Регіональний центр зайнятості у Львівській області працевлаштовує кожну третю людину, яка до них звертається, а ось серед бійців АТО – кожного десятого. Однією з причин є те, що роботодавці пропонують вакансії, а на сьогодні таких є понад двісті, з мізерною зарплатою (в середньому 2 тисячі гривень), а це значно менша оплата, аніж мобілізовані чоловіки отримували під час військової служби.
