Першого березня минає 63 роки, як в ефір вийшла перша передача Радіо Свобода, що транслювалася на колишній СРСР. Вона була російською мовою, а сама радіостанція тоді мала назву «Радіо Визволення». Ще раніше – 1 травня 1951 року – розпочалася трансляція передач Радіо Вільна Європа на Чехословаччину. А трансляція передач українською мовою Української редакції Радіо Свобода (Радіо Визволення) розпочалася 16 серпня 1954 року.
Із нагоди чергової річниці виходу в ефір першої передачі Радіо Свобода, що сталося 1 березня 1953 року, наш колега з Російської редакції Іван Толстой згадує радійного ветерана Джина Сосіна.
Уся історія Радіо Свобода вмістилася в одне 93-річне життя Джина Сосіна, а залишилося ще і на душевну щедрість, і незмінну чарівність.
Із усіх ветеранів Радіо Свобода Джин Сосін (1922-2015) найдовше, і міцніше за всіх, зберігав дружні зв’язки з радіостанцією. Він почав працювати за рік до першого ефіру російською мовою, коли майбутні програми були ще тільки на папері. А в 1959-му він навіть тимчасово звільнився, тільки б своїми очима побачити Росію, і дійсно приїжджав до Москви (тільки з Пастернаком американці попросили не зустрічатися заради безпеки поета); він колекціонував бардівські пісні і політичні анекдоти, написав книгу спогадів Sparks of Liberty («Іскри Свободи»), перекладену потім російською, і виступав до останніх днів в університетах і на конференціях з лекціями про програми Радіо Свобода.
Я запропонував Едуарду Євгеновичу (як жартома називали його старі співробітники) записати маленьке інтерв’ю в тому місці, де народилося Радіо Свобода, точніше його американський відділ.
Шумно, холоднувато, Сосіну вже 87, обстановка зовсім не для запису, але Джин із радістю погодився постояти на цьому «намоленому» місці.
– У 1952 році я почав працювати на Радіо Визволення, яке пізніше було перейменоване на Радіо Свобода. Сенс цієї станції був вербувати емігрантів, перебіжчиків та інших, які були колишніми радянськими громадянами, і скористатися їхнім талантом та енергією, щоб транслювати передачі по радіо на Радянський Союз.
У цей час не тільки в Мюнхені (де перебували «головнокомандувачі» майбутньої станції), а й в Нью-Йорку було багато людей, які приїжджали або емігрували. І помітні «шишки» в Вашингтоні вважали, що було б доцільно використовувати і їхній талант.
Отже, в 1953 році недалеко від центру Нью-Йорка вони відкрили маленький нью-йоркський відділ програмістів, наш відділ був трошки далі на північ від 45-ї вулиці. І ми стоїмо на 47-й вулиці, це центр діамантової торгівлі в Нью-Йорку, наш маленький офіс був неподалік цього місця. Ми писали і надсилали поштою, іноді повітряною поштою, скрипти, іноді плівки до Мюнхена, щоб вони звідти могли б транслювати передачі на Радянський Союз. Що ще хочете?
– Ви розповідали у Вашій книзі дуже цікаво, як Ви купували перші книги для офісу.
– Справа в тому, що в нашій маленькій бібліотеці було дуже мало книг, тож моїм завданням було купити, наприклад, «Велику радянську енциклопедію». І там, ви пам’ятаєте, 5-й том, в ті часи це була літера «Б», і «Берія» був в цій книзі. Але після того, як Берія був у липні 1953-го заарештований, вони викинули його ім’я з цього тому і вибрали «Берингове море».
Окрім того, так як Радіо «Визволення» було начебто персоною нон-грата або радіо нон-грата у радянського режиму, я повинен був піти в якесь видавництво неподалік від цього центру, щоб купити абонемент таких газет, як «Известия», «Правда» тощо, щоб наші письменники могли би стежити за тими статтями, які публікувалися в Москві.
– Хто були найбільш яскраві фігури нью-йоркського бюро?
– Однією з яскравих постатей був отець Олександр Шмеман, який вів знамениті «Недільні бесіди». Він продовжував їх протягом тридцяти років, до 1983 року. Окрім цього, був Михайло Коряков, колишній журналіст з Сибіру, який втік до Парижа і попросив політичного притулку. Він був знаменитий письменник, особливо «для вуха», він дуже скоро познайомився з цим трюком, як доходити до мізків слухачів саме засобами радіо. Той же Володимир Юрасов (його ім’я було Жабинський, коли він народився), в радянській армії він був лейтенант (підполковник), він втік з Берліна, він дуже багато працював для нас, його голос був інтимним, він інтерв’ював гостей, які теж були емігрантами, і навіть мене інтерв’ював, тому що я був на конференції славістів і міг би розповісти публіці про те, що вони роблять в сенсі дослідження російського питання.
Крім цього, Юрій Деніка, дуже знаменитий меншовик з Казані, він був наш старший консультант, і ми його дуже поважали.
Найважливіший – голова нашого маленького відділу – був Борис Давидович Шуб, американець, але син знаменитого меншовика Давида Натановича Шуба. У Бориса було нещастя – він був генієм, тому що він зрозумів, що не можна прямо в лоб боротися з радянською владою. Треба говорити з громадянами Радянського Союзу, які, може, до певної міри, звичайно, любили батьківщину, але вірили в деякі з принципів радянської пропаганди. Він сказав: ми хочемо говорити не тільки з переконаними противниками режиму, а й з тими, хто шукає правду, з тими, у кого є питання. І ось його підхід: він використовував заборонені сторінки колишньої російської літератури, я допомагав йому запрошувати до мікрофона цікавих письменників і вчених, не тільки російських, але і американських. Вони говорили по радіо, і врешті-решт стіна між нами трішки захиталася.
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
(Перейти в розділ: 60 років Української редакції Радіо Свобода)
