Художник із Донецька Сергій Захаров, який пережив полон через резонансні карикатури на лідерів сепаратистів, переїхав до Києва та показує свої роботи в Європі. Разом із фондом-переселенцем «Ізоляція», він влаштовує інформаційні виставки для німців, чехів, французів, аби через мистецтво пояснити, що відбувається на Донбасі. Що залишив у рідному Донецьку, та як налагоджувати контакт із тими, хто досі там, Захаров розповів Радіо Свобода.
Коли ми готувались до виїзду, з’ясувалося, що я ще у розшуку як зниклий безвісти
– Сенс вистав для Європи – донести інформацію, що насправді відбувається. Цікаво спостерігати за реакцією і питаннями. Люди далекі від цього, їхня думка формується з різних джерел. В тому числі, з російських, тому що російська діаспора дуже сильна. І багато де є російськомовні канали, що формують це інформаційне поле. Доїхати в Париж мені не вдалось: на той момент, коли ми готувались до виїзду, з’ясувалося, що я ще у розшуку як зниклий безвісти. І поки я знімав себе з цих списків – фонд вже туди поїхав, а я не потрапив у Париж. Але ми були в Празі, в Аугсбурзі в Німеччині. Нещодавно були в Берліні.
– Із «картковим будинком»?
– Так, це така інсталяція, що плавно переходить у перформанс. Там великі карти із зображенням бойовиків і їхніх лідерів. Але в основі цього «карткового будинку» є головна карта, це джокер – Путін. Ми вибиваємо цю карту Джокера – і вся ця конструкція руйнується.
– Ви зараз живете в Києві. Він став для вас другим домом, чи це досі місце, де ви відчуваєте себе в гостях?
В мене змінилося зараз ставлення і до мого дому. Це вже не те місто
– Не можу сказати, що він став для мене другим домом. Але я знаю, що в мене змінилося зараз ставлення і до мого дому. По-перше, це все (на Донбасі – ред.) занадто затягнулось, і місце вже зовсім інше. Це вже не те місто, що було.
– Думаєте, переломний момент вже пройшов?
– Думаю, що так. І повернення туди, адаптація буде дуже складною. І скільки вона триватиме – невідомо. Але з іншого боку, всі ці події, які забрали у мене дім, у певному сенсі, дали мені свободу. Я не прив'язаний до Донецька, можу жити у Львові, в Одесі, в Києві. Я став більш вільним.
– Із цією свободою Ви ж і втратили багато?
– Ну перш за все, там залишаються мої рідні. І також дім у фізичному розумінні цього слова.
– А вони б хотіли виїхати?
– Звісно, але немає можливості. Я тоді виїжджав із 500 гривнями в кишені, не було ні перспектив, ні роботи, ні житла, нічого. У найгостріший момент в Донецьку майже нікого не залишилось. Тоді, влітку, Азовське море було забите людьми, які приїхали саме не відпочити, а пересидіти, почекати. А от що людей змушує залишатись там – це, швидше за все, якісь фінансові аспекти.
– У розмовах рідні розказують, що змінилось за ці два роки в людях, настроях, у місті?
Більшість людей вже розуміє свою неправоту. Але ніхто відкрито не визнає, звісно
– Ну по-перше, ця зона з економічної точки зору – рубльова. Вже зовсім інші гроші, інші товари, речі, якими люди користуються. А щодо настрою, я би сказав, більшість людей вже розуміє свою неправоту. Але ніхто відкрито не визнає, звісно. Вони зараз навіть соромляться того, що ходили на «референдум».
– Президент України Петро Порошенко заявив, що Україна повністю поверне Донбас до кінця року. Ви в це вірите?
– До цих заяв не можна ставитись серйозно, їх про Донбас було вже достатньо. Про повернення Криму вже всі забули, тому що все було безкровно. Росіяни вважають Крим своєю територією, але Донбас ніхто собі не забирає – їм це непотрібно.
Якби це було можливо зробити (повернути контроль над Донбасом – ред.) силовим шляхом – ми би це зробили. Але справа в тому, що я не бачу роботи з людьми. Немає цього меседжа, коли влада України каже людям Донбасу: ми з вами, ми про вас пам’ятаємо, ми обов’язково повернемось! Цього зв’язку немає, а він має бути в першу чергу.
– З яких кроків, на Вашу думку, можна налагодити діалог?
– Думаю, блокада не завжди розумно ведеться. Тобто якісь відносини рвуться, якщо ми заважаємо людям приїхати-виїхати. Це створює проблеми для звичайних людей, та не для бойовиків, які можуть проїхати на цю територію.
По-друге, треба інформаційний зв’язок, тобто саме підтримка, щоб давати людям розуміти: про них думають як про громадян України.
Ну і з точки зору культури, хоча в цьому плані все краще. Слов’янськ, Краматорськ, Маріуполь – хоч і провінційні, але прифронтові міста. Декілька років тому там було дуже тихе «болото», а зараз багато подій, цікаві люди приїжджають, щось відбувається. Тому основним кроком для звільнення Донецька має стати саме культура.
– Ви пережили полон у Донецьку. А зараз на захопленій території залишаються, щонайменше, 130 людей. Як думаєте, для лідерів сепаратистів полонені – інструмент торгу чи залякування?
– Я думаю, це, швидше за все, для внутрішнього залякування російських громадян. Полонені – це люди, яких викрали, тому що вони щось хотіли сказати. А їх просто закрили, репресували. І це приклад для інших, щоб вони мовчали.
Художники-переселенці представили «Відновлення пам’яті» в «Ізоляції» (фотогалерея)
