Доступність посилання

ТОП новини
17 Серпень 2018, Київ 16:02

Нові українські партії: добре чи погано?


Ілюстраційне фото

(Рубрика «Точка зору»)

Нещодавно одразу кілька помітних політичних фігур заявили про намір створення ними нових партій. Прикметно, що зміст цих проектів не дуже відрізняється один від одного.

Нові партії у вітчизняній політиці, котрі реально претендують на потрапляння у Верховну Раду – це добре. Хтось проапелює до того, що їх і так вкрай багато, проте справа не в кількості. Справа в необхідності зміни облич, пошуку нових ідей, якості нових проектів і так далі.

Україна зараз перебуває становлення політичної системи, постання традицій. Через нього пройшли всі потужні держави світу. Двопартійна американська система теж не з’явилася одразу, а викристалізувалася з часом.

Через зміну традиції політики український парламент рано чи пізно оздоровиться. Але, аби те сталося – цю традицію потрібно закладати. Натомість проблемою нових політичних проектів нерідко є їхня короткотермінова орієнтованість на конкретні виборчі кампанії чи заточеність під конкретних особистостей, замість того, аби створюватись із метою втілення в життя певних ідеалів чи ідеологічних постулатів.

Погляньмо ж на гравців, котрі не сходять з вітчизняної політичної сцени десятиліттями: Юлія Тимошенко, екс-регіонали різних мастей, олігархи чи люди олігархів. Їхні стратегії різні, але успішні в вітчизняних реаліях ті, хто використовує так звані довгограючі інструменти: популістичну соціальну риторику, підгодовування влади хабарами чи риторику опонування владі. Ці люди створюють конфлікти, аби на них паразитувати або намагаються триматися поближче до корита й зберігати рівновіддалену позицію від усіх учасників процесів, щоб виглядати позірно незалежними.

Такі тенденції є дуже поганими для України, бо цим політикам давно місце на звалищі історії, а не в парламенті чи Кабміні. Тому й потрібні нові партії, котрі могли б їм опонувати й витіснити з політичної арени.

Нові партії, старі проблеми

Тепер спробуємо ж зрозуміти, чим нові партії відрізняються від своїх попередників та конкурентів. В якій політичній ситуації їм доводиться вступати у гру.

Із заяв, зроблених політиками, можна зробити висновок, що у них точно так само, як і в теперішніх ключових гравців, відсутня чітка ідеологічна складова. Це свідчить про те, що проекти або погано продумані, або незорієнтовані на перспективу.

Дуже добре, що проголошеними цілями є боротьба з корупцією та зміни в державі. Але такі речі об’єднують лише на початкових етапах. Коли справа доходить до дрібниць та деталей, котрі існують у кожній справі, де розбудова держави, як і боротьба з хабарництвом, явно не є винятками, то в таких політсилах неодмінно виникають конфлікти та непорозуміння. І ці речі якраз з’являються на ґрунті різних ідеологічних засад. А що партії такого штибу часто наповнені людям дуже різних політичних поглядів, то в них неодмінно не обійдеться без традиційної для України драми лебедя, рака та щуки.

У більшості випадків такі політичні проекти окреслюють свою ідеологію дуже розпливчасто, в стилі: за все хороше, проти всього поганого. Називають себе лібералами і так далі. Але ніша, на котру претендують проекти Заліщук-Наєма-Лещенка-Гацька та Саакашвілі-Сакварелідзе-Чумака у вітчизняних реаліях є невеликою. Крім того, на неї і так претендує чимала когорта партій: починаючи «Громадянською позицією» і закінчуючи «Самопоміччю».

Чому не шукати інші? Для чого дробити того ж виборця? Чому не відбирати голоси в регіоналів? Де українські лібертаріанці? Де європейського типу соціал-демократи? Де українські ліві, котрі відстоюють права ЛГБТ та профспілок? Де вітчизняні християнські демократи? Але не бутафорні, не тимчасові, а справжні, не створені проекти під конкретних людей, а об’єднані спільними ідеологічними засадами?

Питання боротьби з корупцією та реформ є справді важливим, але ідеологія в цивілізованих країнах є своєрідним маяком, котрий вказує людям напрям, яким ці реформи будуть здійснюватись. Вони одразу розуміють: ага, консерватори, значить займатиметься ця політсила, коли прийде до влади, питаннями сімейних цінностей, церкви, треба буде затягнути паски, аби наповнити бюджет і так далі. Це дозволяє самому виборцю розуміти, як будувати життя найближчим часом.

Постійне ж використання тих самих слів, котрі не мають під собою ідеологічної основи, призводить до того, що вони втрачають значущість. Про боротьбу з корупцією в країні не говорить тільки лінивий, проте говоріння затьмарює самі процеси. Проблема не вирішується, а заговорюється в ефірах політичних ток-шоу. Тому дуже важко щось зробити, аби вона стала «фішкою» саме вашої партії. Як мінімум тому, що обидві нові партії претендують на винятковість в цьому питанні, як і тому, що варто очікувати ще на появу подібних проектів. Так само й не слід забувати, що старі політсили теж взяли красиві лозунги на озброєння. Бо використовувати лозунг чи давати обіцянку в українській політиці поняття не тотожні, а часто якраз діаметрально-протилежні.

Саме тому молоді політики уже зіштовхнулися із величезним кредитом недовіри до них, хоча й, як мінімум, частина з них не має заплямованої репутації. Вони повинні усвідомлювати, що прийшли в політику в дуже складний час для тих, хто хоче займатися реформами. Кредит недовіри до владних інституцій б’є всі можливі рекорди.

Завеликі очікування після Революції гідності вилилися в надмірний рівень недовіри, котрий нові політики отримують у спадок за діяння своїх попередників. Це просто крик соціуму про необхідність змін в партійній і політичній системах.

Попри всі ці негативні моменти, українському виборцеві краще орієнтуватися саме на нові політсили. Старі партійні боси міцно засіли у верхах владної драбини й роблять усе, аби в країні не відбувалися позитивні реформи. Вони незацікавлені в поступі, бо тоді доведеться підлаштовуватись під реальність і самим змінюватись.

Українцям варто уважно стежити за діями нових політичних партій, намагатися вказувати їм на їхні помилки, стежити за тим, як вони дослухаються до порад й реагують на критику. Як поводяться, коли скоюють помилки, чи грають за правилами й в жодному разі не ліпити із них собі кумирів. Як і не дати перетворитися на чергові типові партії, котрі працюють не для народу, а проти нього.

Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG