Доступність посилання

18 Серпень 2017, Київ 06:13

Війна на Донбасі і Мінськ: небезпека від «зон безпеки»


Ілюстраційне фото. Український військовий на бойовій позиції неподалік міста Докучаєвськ. Донецька область, 22 вересня 2016 року (ілюстраційне фото)

Підписане 21 вересня в Мінську рамкове рішення Тристоронньої контактної групи про розведення сил і засобів на трьох ділянках фронту в Донбасі – з перспективою поширення такого режиму на десятки інших ділянок – одразу стало об’єктом запеклих дискусій політиків й експертів. Одні вбачають у ньому позитивний прорив на переговорах, який може привести до миру на сході України, інші – чергову зраду інтересів українського народу з боку владної олігархії. Ну, а ще хтось скептично примружується: як інші угоди не виконувалися чи виконувалися дуже частково (де вона, та «тиша», про яку скільки разів уже домовлялися?), так і з цією станеться.

Одним із пунктів рішення, який викликав чи не найгострішу полеміку, стало положення про те, що на Донбасі розведення має відбутися між, з одного боку, українськими військами, з іншого – «вооруженными формированиями отдельных районов Донецкой и Луганской областей Украины». Жодного слова про російську агресію та наявність регулярних російських формувань на українській території у тексті немає. Це дозволяє критикам політики влади стверджувати, що офіційний Київ де-юре визнав наявність громадянської війни на сході країни та відсутність там іноземної агресії. А це капітуляція перед Кремлем, який із самого початку війни наполягає, що події на Донбасі – то «внутрішній конфлікт», а Росія – лише посередник-миротворець у цьому конфлікті. Захисники ж владної політики наголошують, що припинення вогню вимагає пошуку компромісів, і ця домовленість – просто чергове знаходження такого компромісу для того, щоб відвести не лише озброєння, а й війська в цілому, що в разі успіху матиме в перспективі відведення військ від лінії зіткнення по всій довжині фронту і створення там «зон безпеки».

Іншими словами, йдеться про започаткування створення нейтральної зони вздовж лінії фронту на Донбасі шляхом відведення сил на кілометр із обох сторін з метою наблизити мирне врегулювання. Та чи наблизиться воно?

Два кілометри – не перепона для війни

Найперше, згадаймо: про створення буферних зон на Донбасі домовлялися ще два роки тому, проте жодне з таких рішень не було виконане, навпаки, російські формування та проросійські бойовики використовували їх, щоби продовжити наступ і взяти під контроль нові території. Втім, припустимо, що нова домовленість про розведення сил буде виконана. Чи гарантуватиме це припинення вогню?

Ні, не гарантуватиме. Бо, скажімо, 82-мм міномети – зброя компактна та мобільна – б’ють на 8 кілометрів, а під вимогу відведення в рамках Мінських угод вони досі не потрапляли. Чим широко користуються бойовики, які діють під командуванням кадрових російських офіцерів. Тому «зона безпеки» для них не перепона: наведення за допомогою малих безпілотників – і вогонь на враження. Проконтролювати ж відведення цієї зброї на велику відстань де-факто неможливо – її можна підвезти на цивільних авто, зробити короткий вогневий наліт – і «відскочити» у тил. А ще існує чимало гвинтівок, у тому числі й снайперських, які б’ють більше ніж на 2 кілометри. І навіть якщо з 10 куль одна-дві влучать у живу мішень, то результат буде досягнуто.

От американська Barrett M82 – далекобійна високоточна напівавтоматична (10 патронів в магазині) гвинтівка калібром 12,7 міліметра. На дистанції 1800 метрів у вмілих руках куля, яка вилетіла з цієї гвинтівки, гарантовано влучає у ціль. І потужність пострілу надзвичайно висока: так, 9 квітня 2009 року американських сержант Стів Райкерт в Іраку одним пострілом зумів знищити трьох ісламістських бойовиків, які сховалися за цегляною стінкою… А у росіян є розроблена в 2014 році (якраз під вторгнення до України) супердалекобійна снайперська гвинтівка СВЛК-14С, прицільна дальність якої становить 2,5 кілометрів; цю дальність фірма-розробник збирається довести до 3,4 кілометра.

А, ще існують і бойові дрони різних типів.

І від усього цього гинутимуть не лише військовики України, а й цивільні…

Що станеться у «зонах» із цивільним населенням?

Інший, не менш важливий аспект створення «зон безпеки», – це проблема тих населених пунктів і того населення, яке залишиться у цих зонах. Критики влади відзначають, що цим Україна віддає не лише територію, а й громадян на поталу бойовикам. Адже після відведення українських сил на цій території перестануть діяти військово-цивільні адміністрації, які забезпечували там порядок і захищали жителів від мародерів і бандитів (які, ніде правду подіти, діяли не тільки з боку «окремих районів»). Що буде з людьми? Чи зможуть захистити їх у «зонах безпеки» – а насправді «сірих зонах», де панує хаос і безвладдя – гіпотетичні сили ОБСЄ? І чи захочуть вони наражатися на кулі? Ба більше: чи не скористається цим «нейтральна» Росія і під гаслом «захисту цивільного населення» не введе туди своїх «миротворців»?

Вулиця після боїв у Станиці-Луганській, березень 2016 року
Вулиця після боїв у Станиці-Луганській, березень 2016 року

Утім, можливий й інший варіант – створення на «нейтральній» території, як це вже було у 1918-му, начебто «непідконтрольних нікому» збройних груп. Нагадаю, тоді у «нейтральній смузі» між радянською Росією й Українською державою формувалися численні начебто автономні «повстанські» частини під командування Щорса, Боженка й інших більшовиків; насправді ці «повстанці» становили собою сили регулярної Червоної армії, використані Кремлем під час наступну на Україну, – мовляв, це не наші, це «повстанці»…

Годі й казати, що буде з цивільним населенням у зонах, де порядкуватимуть не нинішні бойовики (там є хоч якийсь порядок), а такого роду «повстанці».

Війська: під зиму в чисте поле?

І, нарешті, останнє за черговістю, але далеко не останнє за важливістю. Українські війська – поки що тільки на трьох ділянках – змушені будуть піти під зиму буквально в чисте поле з добре обладнаних позицій і населених пунктів, де вони перебували вже два роки. Хто хоча б трохи вивчав історію воєн, добре знає, що може трапитися в цій ситуації; найменше з лих тут – це загальне невдоволення військовиків «тиловими щурами» у Києві, включно з верховним головнокомандувачем.

І тут не порятують жодні посилання на політичні резони, тим більше, що такі резони вже два з половиною роки не давали українським військовикам оперативно розвинути наступальні дії та стримували їх від гідної відсічі атакам росіян і бойовиків. Нагадаю, що й інформації про вторгнення регулярних російських військ в Україну 23 серпня 2014 року генерали в Києві не повірили, саме виходячи з певних політичних міркувань – мовляв, це росіяни блефують, вони не такі дурні, щоб воювати. А після цього були Іловайськ і спроби штурму Маріуполя…

Ба більше: якщо восени-взимку українські війська будуть відведені ще на кількох ділянках фронту, це не лише істотно погіршить можливості оборони в плані наявності обладнаних позицій, а й похитне моральний дух армії. Тим більше, якщо обстріли українських позицій триватимуть, нехай і з меншою інтенсивністю та з меншими втратами, а в «зоні безпеки» з’являтимуться (а вони з’являтимуться, така логіка обставин) небезпечні бандформування.

Отож, видається, і владі, й суспільству слід бачити всі небезпеки, пов’язані зі створенням на Донбасі так званих «зон безпеки».

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

ВАС МОЖЕ ЗАЦІКАВИТИ

XS
SM
MD
LG