Київ – Недотримання права на медичну допомогу в українських в’язницях констатує Європейський суд із прав людини. Радіо Свобода писало нещодавно про справу «Коновальчук проти України», у якій судді визнали жорстоким поводженням відтермінування на тривалий час лікування онкохворої заявниці. У Міністерстві юстиції, однак, повідомили у відповідь на запит, що представники пенітенціарної служби діяли відповідно до законодавства. Зараз жінку звільнили з в’язниці за станом здоров’я, однак представники Харківської правозахисної групи, які вели цю справу, не можуть із нею зв’язатись, аби з’ясувати, як та почувається і чи проходить лікування.
Наскільки описана ситуація є поширеною у місцях несвободи, Радіо Свобода поцікавилось у Костянтина Запорожцева, керівника експертно-аналітичного відділу вивчення медичних питань департаменту Національного превентивного механізму проти катувань, що діє при офісі Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.
– Право людини на охорону здоров’я, на медичну допомогу закріплене міжнародними нормативними актами, і національними – це і Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція захисту прав людини і основоположних свобод, це і Міжнародний пакт про економічні і культурні права людей, Конституція України – тобто, в принципі, у цьому плані все відпрацьовано.
Але насправді, все відбувається, на превеликий жаль, не так добре, як нам хотілось би. Дійсно, ви навели факт рішення Європейського суду з прав людини проти України на користь конкретної заявниці через те, що їй неякісно надавали медичну допомогу і це мало якісь певні наслідки – і випадок цей, на жаль, не єдиний. Коли ми працюємо зі зверненнями від громадян, або безпосередньо здійснюємо моніторингові візити у місця несвободи, оцінюючи всі ці моменти, пов’язані із діяльністю медичних служб, звісно, ми виявляли серйозні проблеми, які характерні для більшості таких закладів по всій Україні.
– Що саме ви маєте на увазі?
– Медична допомога – це, передовсім, професійна діяльність медичних працівників. Тому найбільшою системною проблемою, на мій погляд, – це кадри. По-перше, практично всюди ми бачимо неукомплектованість медичними кадрами установ, а професійна підготовка співробітників, що перебувають на місцях, також під питанням. Таке враження, що люди працюють «за інерцією»: тобто ніякої ініціативи немає, ніякої зацікавленості у результатах своєї роботи – звісно, від цього страждають люди, яких утримують у цих установах.
По-друге, для того, щоб кадри працювали, потрібно, щоб їм створили умови для роботи. А умови, за яких працюють співробітники медичних служб в таких установах, також доволі-таки негативні: йдеться і про нестачу приміщень функціональних, які мають бути, і обладнання, яке навіть за радянськими мірками застаріло. Там бувають прилади і 50-х, і 60-х років, які вже, у принципі, не повинні працювати.
Всі кажуть «недофінансування», але одним браком коштів це все не поясниш.
– У справі «Коновальчук проти України» йдеться, зокрема, про складнощі, пов’язані зі звільненням заявниці з тюрми через її хворобу. Чому так відбувається? Тобто причина – у бюрократичних якихось моментах чи є безпекові застереження?
– Рішення звільнити чи не звільнити засудженого від відбування покарання ухвалює суд. Для цього у суду повинні бути певні серйозні підстави. Зокрема, існує наказ у Пенітенціарній службі, де наводиться перелік захворювань, за наявності яких є підстави подавати документи щодо дострокового звільнення. Перше питання – якщо у людини, яка перебуває за ґратами, є такий діагноз, то такий діагноз потрібно підтвердити. Як правило, це діагнози серйозні, що потребують серйозного обстеження інструментального і консультації спеціалістів певного профілю.
Та медична служба, що перебуває на місці – в установі, як правило, не має таких фахівців. Там максимум може бути терапевт, інфекціоніст, можливо, фтизіатр – і все. А якщо, припустімо, діагноз може поставити кардіохірург або акушер-гінеколог? І починається консультування і надання вторинної медичної допомоги – от тут виникає проблема. Тому що немає відпрацьованого алгоритму дій у таких випадках – під час виявлення чи за ініціативи лікаря, який надає медичну допомогу в установі. Тут є і негативне ставлення до таких людей з боку закладів охорони здоров’я цивільних, скажімо так. Вони зазвичай консультують їх неохоче.
– А це лікаря потрібно привезти у пенітенціарний заклад чи навпаки?
– Обидва варіанти можливі. Якщо потрібно засудженого обстежити і проконсультувати, то можна везти його до лікарні, а якщо консультацію організувати у місці несвободи, то треба привезти лікаря. І тут виникають технічні проблеми. Із організацією, із конвоюванням, із, перепрошую, паливом для транспорту – всі ці моменти «вилазять» і обумовлюють тривалість цього процесу. Але це неприпустимо, тому що хвороби прогресують – тут йдеться не про місяці і роки, все потрібно робити швидко.
Знову-таки, починаєш із керівником говорити, чому ви цього хворого не привезли, а він каже: у мене немає людей, щоб його конвоювати, його ж так одного не відправиш на тролейбусі. Ось цей конвой звільниться, тоді й відправимо. Тобто є також проблеми, які прямого стосунку до медицини не мають – це чисто організаційні моменти всередині системи.
– І якщо говорити про доступ до лікування – йдеться, серед іншого, про доступ до медикаментів. За вашими спостереженнями, наскільки пенітенціарні установи сьогодні забезпечені ліками?
– Тут проблема, можливо, і є, але не настільки гостра. У більшості випадків є усі препарати, які необхідні для лікування поширених захворювань. Під питанням залишаються вже умови зберігання цих препаратів. Але так, щоб ми приїхали, а якихось антибіотиків немає, то такого не було. Хіба може йтися про тимчасові незручності.
Препарати є, але інша справа – які препарати. Звісно, якщо, наприклад, у людини – гастрит, іноді болить шлунок, і їй дають якийсь дешевий препарат, але якщо людину він не влаштовує і потрібен якийсь імпортний дорогий препарат, то це можливо або за свій рахунок, або за рахунок родичів.
– До кінця цього року має завершитись ліквідація Державної пенітенціарної служби, зникне центральний апарат, а натомість створюватимуться міжрегіональні центри. У вересні Мін’юст видав наказ про створення робочої групи із реформування медичної служби. Чи відомо вам щось про їхні напрацювання? Чи залучали у цю робочу групу представників Уповноваженого?
– Ну, наш відділ не залучався до цього. Справа в тому, що днями наш Уповноважений звернулась із відкритим листом до прем’єр-міністра щодо реформування пенітенціарної служби. І йшлося про те, що потрібно реформувати не тільки органи управління, а всю систему, всі ці установи виконання покарань реформувати. Тому що змінами в управлінні домогтися, щоби щось змінилось на місцях, мабуть, неможливо. Потрібно змінювати всю систему зверху і донизу.
При кожній установі є заклад охорони здоров’я. Але в одних випадках там є медичні частини зі стаціонарами, з амбулаторією, тобто все так, як має бути, як воно прописано у документах. В інших випадках – приїжджаємо у слідчий ізолятор, а у них там діє амбулаторія, і не зрозуміло, який вона взагалі має статус, і адміністрація цим прикривається і не надає стаціонарну допомогу. У них немає стаціонару, бо відведені під це приміщення використовуються для чогось іншого.
Приїхали нещодавно у колонію, де відбувають покарання люди, яких засудили за ДТП. В основному, вони самі – після дорожньо-транспортних пригод і мають проблеми зі здоров’ям. Тобто там за людьми потрібно доглядати. А у них з усієї медичної служби є тільки медпункт, де на посаді фельдшера перебуває медсестра, яка ніколи не проходила перепідготовки. І коли я з нею особисто розмовляв і ставив їй запитання щодо надання медичної допомоги, порядку, за яким це робиться, то виявив, що вона взагалі не володіє ситуацією. Медикаменти там просто впереміш лежать у шафі, термін придатності деяких ліків давно закінчився.
От оцю систему не можна зламати, змінивши тільки органи управління. Потрібно, щоб чітко прописали всі алгоритми, прозоро, ясно і зрозуміло. Зараз такого немає. Ти куди не приїдеш – всюди якісь «знахідки».
