Доступність посилання

21 Липень 2017, Київ 01:51

В історії Києва не було жодної будівлі, яку зустрічали б з аплодисментами – Цалик


Ілюстраційне фото. Вид на Андріївський узвіз

У Києві 2016 рік відзначився кількома будівельними конфліктами та скандалами у розбудові Києва – відомий театр на Андріївському узвозі, суперечки навколо житлових новобудов, торгових центрів, проблеми зі станцією метро, в якій після забудови з’явилася тріщина. Чи завжди розбудова української столиці була таким болісним явищем? Які непорозуміння, конфлікти та скандали виникали при цьому? Про це Радіо Свобода розмовляло із письменником та дослідником історії Києва Станіславом Цаликом.

– Одна з російських імператриць, яка у XVIII столітті певний час гостювала в Києві, зауважила, що це дивне місто – мовляв, одні монастирі та окраїни. Тогочасна карта міста підтверджує, що тоді дійсно були відокремлені одне від одного Поділ і Печерськ – між ними була вільна незабудована територія. А коли ж Київ почав активно забудовуватись?

Мабуть, це була Катерина ІІ, яка казала: «Я вже другий місяць в Києві і щось не можу знайти місто – суцільні околиці й монастирі».

Насправді, Київ розбудовувався постійно: скільки він існував, стільки він розширювався і забудовувався.

Стансіслав Цалик
Стансіслав Цалик

– Станом на середину XVIII століття на тому місці, де зараз Хрещатик, була майже сільська забудова.

– Справа в тому, що Катерина приїхала зі свого Петербурга, який будувався абсолютно за іншим сценарієм. Тому в неї були свої уявлення про те, що таке місто. І коли вона приїхала сюди, то не розуміла просто, як тут все влаштовано.

Київ був розділений на три частини: Поділ існував собі окремо – на правах автономії з магдебурзьким правом. Також був Печерськ, який сприймався спершу як військова фортеця, а також церковний центр. І третя частина – Старе Місто – поблизу Собору Святої Софії

Справді, тоді Київ був розділений на три частини: Поділ існував собі окремо – на правах автономії з магдебурзьким правом. Також був Печерськ, який сприймався спершу як військова фортеця, а також церковний центр. І третя частина – Старе Місто – поблизу Собору Святої Софії. Ці три частини були тісно пов’язані. Але, щоб їхати з однієї в іншу, треба було пересуватись трохи лісом. Тому інколи складалось враження, що ти виїхав за місто. Інтегруватися в єдиний простір Київ почав відносно пізно.

– На ілюстраціях початку XIХ століття видно, що теперішній майдан Незалежності був забудований одноповерховими будиночками з садами і городами.

– А до цього взагалі на місці теперішнього Майдану полювали мисливці. До речі, навіть Тарас Шевченко ходив туди полювати на качок! Це було знамените «Козине болото», і провулок Шевченка, де зберіглась садиба, в якій він зупинявся, раніше називався Козиноболотний. Я читав спогади, як він встав рано і йшов туди полювати на качок, доки його друзі спали.

– Але вже у другій половині XIX століття будинки стають вищими, вулиці мостять спершу камінням, а потім бруківкою…

– Тому були певні передумови. З одного боку, жахлива пожежа 1811 року, яка від Подолу майже нічого не залишила, крім кількох кам’яниць і храмів. Він був весь дерев’яний і від того пішов у небуття. Тоді Поділ перепланували у новий – такий, який ми зараз знаємо. Нове планування району було більш урбаністичне.

– А коли майдан Незалежності та вулиця Хрещатик стали центром міста?

– Це трапилось в останній чверті XIX століття Прорив був тоді, коли магістрат перейменували на міську думу і перенесли з Подолу на теперішній майдан. Будинок міської думи побудували у вигляді підкови (на жаль, він був зруйнований у 1941 році). Відтак тоді прийшло усвідомлення: якщо міська дума тут, то і центр міста тут.

– Тоді Київ ставав дедалі вищим і дедалі більш забудованим. Чи виникали конфлікти під час розбудови міста?

– Тоді розпочався будівельний бум – почали масово зводити багатоповерхові кам’яниці. І що цікаво, кам’яниці ці були комерційні, прибуткові. До цього будинки зводили для себе, для родини – один поверх чи два, три поверхи могли собі дозволити тільки дуже заможні родини. А тут зовсім інша ситуація – скасування кріпацтва, розвиток промисловості. У Києві з’являється багато робочих місць, бо будуються фабрики, підприємства. Люди з містечок та сіл їдуть працювати до Києва, і всім потрібно десь мешкати.

Під них вигідно будувати багатоповерхові багатоквартирні будинки – для того, аби здавати в оренду. Між забудовниками починається шалене змагання за ділянки під забудову. Інколи ця активність призводила до трагедій – в гонитві за прибутком, аби нарешті збудувати та здати в оренду помешкання, порушували будівельні правила та технології, аби здешевити ці процеси. І були випадки, коли недобудовані споруди просто завалювались, що призводило до загибелі будівельників чи навіть випадкових людей. Був жахливий випадок на вулиці, яка сьогодні називається Саксаганського, а тоді – Марино-Благовіщенська, коли стіна одного будинку впала на сусідній, через що загинули і постраждали діти.

– Будівельний бум дуже нагадує сучасність. Як кияни сприймали активну забудову?

– Для киян це було шоком, тому вони навіть боялися ходити біля будівництв. Звісно, там було відгороджено парканом, але ж все може в будь-який момент впасти. Так само мешканців будинків, які межували з будівництвами, переймались, чи не буде якоїсь халепи.

– То вони виступали проти забудов?

– Виступали, але не мітингами. Тоді газети публікували негативні відгуки про нові будівництва. І це відбивало настрої читачів. Негативне ставлення було зумовлене й через випадок на Саксаганського, адже тоді загинули і постраждали діти, а ніхто не був покараний: хтось втік, а хтось відкупився.

– Сьогодні дуже багато обурень висловлюється стосовно знищення старовинних забудов, на місці яких зводять якийсь несмак. А тоді була туга за старовинними садибами та будівлями?

– Замок Річарда, який на Андріївському узвозі, будувався так само. Прийшов забудовник, скупив кілька ділянок, де були оці одно- або двоповерхові будиночки, все руйнував і звів там оцей Замок Річарда. Він на той момент не вписувався у Андріївський узвіз, ні за поверховістю, ні за архітектурним стилем, бо звідки там ця готика? Люди були шоковані тим і питали, що ця будівля там робить? Просто тоді не було мітингів, не було пікетів, як тепер.

Андріївський узвіз набув культового статусу в 1982 році, коли вперше широко відсвяткували Києва. Але раніше це була звичайна вулиця, ще й не дуже зручна

– А чи мав тоді Андріївський узвіз культовий характер?

– Ні, тоді не мав. Він набув культового статусу в 1982 році, коли вперше широко відсвяткували 1500-ліття Києва. Тоді Андріївський став «київським Монмартром», туди почали з’їжджатись художники. Але раніше це була звичайна вулиця, ще й не дуже зручна. Все-таки узвіз – магазинів немає, вулицю погано чистили взимку. Там були суцільні комуналки і інколи навіть туалети були на подвір’ї.

Інша річ, що шанувальники творчості Булгакова знали таку неофіційну на той час інформацію, що десь тут він мешкав. Але це було тільки невеличке коло людей.

– Якщо взяти інший етап, коли Київ руйнувався і будувався – це 1930-і роки, – чи була тоді архітектурна дискусія? Коли Київ переймає у Харкова статус столиці УРСР, його починають активно забудовувати. Приміром, тоді побудували Кабінет міністрів, який тоді був для НКВС. Тоді звели будівлю теперішнього Міністерства закордонних справ.

Будують помпезні адміністративні будівлі, але руйнують багато старовинних пам’яток, серед яких і Михайлівський золотоверхий…

Тодішня радянська влада почала вибудовувати Київ під певну ідею – якою має бути столиця радянської республіки

– 1934 рік – це рубіконна для Києва дата. До того часу не надто інтенсивно будували й руйнували. Коли столицю перенесли до Києва, то тодішня радянська влада почала вибудовувати Київ під певну ідею – якою має бути столиця радянської республіки. В архітектурі тоді почала прослідковуватись нова концепція. Якщо досі житло будували комерційно, то потім забудова набуває ідеологічного характеру. Місто починає потребувати великої урядової площі, де навколо розташовували наркомати, як тоді називали міністерства, де має бути помпезний пам’ятник Леніну, щоб проводити паради.

– А була дискусія довкола цього?

– Дискусія була, але вона обмежувалась вибором між комуністичним та дуже-дуже комуністичним. І ця дискусія була не суспільним явищем, а переважала у середовищі фахівців. Тобто, був оголошений конкурс на урядовий центр Києва, і різні архітектори чи групи архітекторів пропонували різне розташування центру.

– Тобто, дискусія була між владою та архітекторами, у вузькому колі?

– Фактично, так. Були публікації у фахових журналах, дискусійні, але на загал це не виносилось – влада і сама знала, як все треба робити.

– Основним цьогорічний будівельним скандалом стала будівля театру на Андріївському узвозі. Звели будівлю, яка на думку більшості, не вписується в забудову вулиці. Чи були в історії Києва конкретні аналоги скандалу навколо однієї конкретної будівлі?

Відкриття нового театру на Подолі, 29 листопада 2016 року
Відкриття нового театру на Подолі, 29 листопада 2016 року

– Можна провести аналогії також із іншим театром – на сто років раніше, скажімо, із теперішнім Національним театром опери та балету. Його звели в самому центрі Києва, і реакція була надзвичайно негативна. Відтак, після його відкриття, у газеті «Киевлянин» в 1901 році написали таке: «Зовнішній вигляд театру вкрай непривабливий. Негарна споруда серед площі стоїть, наче величезна незграбна черепаха. Враження ще більше псує неприваблива зовнішня обробка. Декоративна обробка залу вирізняється простотою і бідністю».

Чим це відрізняється від сьогоднішньої критики театру на Подолі? Майже нічим!

Чим це відрізняється від сьогоднішньої критики театру на Подолі? Майже нічим!

– Принаймні не кажуть, що не вписується у ландшафт.

– Казали, що не вписується. Казали, що теперішній театр опери та балету завеликий для такої маленької площі, де було так затишно, де прогулювалися бабусі з внуками. А тепер стоїть оце одоробло, воно вище за всі навколишні забудови, воно надто громіздке…

– Тоді там навіть одноповерхові будинки були?

– Так, театр і робився як архітектурна домінанта, він повинен був бути вищим.

– Чи існувала тоді якась архітектурна рада?

– Тоді проводили міжнародний конкурс на цей театр. У конкурсах на той час не було корупційної складової, об’єктивно і виправдано його переможцем став Віктор Шретер – знаний фахівець у зведенні театрів у різних країнах. Надзвичайно авторитетна людина на ті часи.

– Зараз у суперечці щодо збудованого на Андріївському узвозі театру наводяться дуже різні аргументи. А які аргументи були тоді щодо опери?

– Практично такі ж самі.

– А які ще давні будівлі викликали обурення?

Не було жодної у Києві нової будівлі, яку б зустріли оплесками. Претензії щодо поверховості, стилістики, були завжди

– Не було жодної у Києві нової будівлі, яку б зустріли оплесками. Все сприймалося в штики. Всі претензії щодо поверховості, стилістики, вони були завжди.

– Все-таки, що 100 років тому визначалося в Києві як архітектурна «ікона стилю»?

Конкретних канонів специфічного київського стилю просто не існувало

– Київської «ікони стилю» теж не було. Взагалі не було якогось фірмового київського архітектурного стилю. Існувала лише специфічна київська цегла, яку не штукатурили поверх, і вона таким чином створювала певну візуальну картинку та жовтавий колір – це було. Але конкретних канонів специфічного київського стилю просто не існувало.

– Тоді знаходили якісь компроміси та порозуміння в архітектурі?

– Коли архітектори планували новий будинок, вони зважали на архітектуру сусідніх, аби зробити архітектурний перехід більш-менш плавним. Ніхто не будував зовсім брутально. В Києві була забудова точкова, майже ніколи не будували ансамблями. На всю історію Києва припадає 3-4 винятки з цього правила: збудований після війни Хрещатик, площа в районі театру Франка, а також сучасна Воздвиженка, яка мені надзвичайно не подобається.

– Ще багато спальних районів так будували.

– Так, якщо ми говоримо не лише про історичне ядро Києва. Але зазвичай на місці старого зруйнованого будинку зводили новий – не дуже схожий на попередній. Тому розмови й суперечки про стилістичну недоречність в архітектурі в Києві будуть завжди.

  • 16x9 Image

    Дмитро Шурхало

    На Радіо Свобода – з 2008 року. Спеціалізуюсь на політиці та історії.Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники»

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG