Доступність посилання

ТОП новини

«Компроміси» Віктора Пінчука – це примітивно змонтовані у Кремлі пропозиції Києву


Олігарх Віктор Пінчук
Олігарх Віктор Пінчук

(Рубрика «Точка зору»)

Лише 4 січня Адміністрація президента України спромоглася відреагувати у The Wall Street Journal на провокативну статтю олігарха Віктора Пінчука, надруковану в цьому ж таки виданні тижнем раніше. Заступник голови Адміністрація президента Костянтин Єлісєєв запевнив, що компроміси на умовах Росії є неправильною політикою для миру в Україні (Compromises on Russia’s terms are the wrong policy for peace in Ukraine). Поживемо-побачимо.

При цьому досі ніхто так і не звернув увагу на відсутність логіки у склепаному олігархом (?) тексті. І це не може не дивувати. Бо «компроміси» Віктора Пінчука – це примітивно змонтовані в Кремлі пропозиції Києву. Так і хочеться вигукнути: «Тщатєльнєй нада работать, тщатєльнєй».

Політична карикатура Віктора Пінчука
Політична карикатура Віктора Пінчука

Отож спробуємо продемонструвати, що текстова конструкція у виконанні Віктора Пінчука «купи не тримається», бо засадничо є алогічною.

Яскравим підтвердженням існуючої колаборації серед найбільших багатіїв України стала скандальна стаття Віктора Пінчука у The Wall Street Journal. 29 грудня, акурат перед новим 2017 роком, «український промисловець і філантроп» (Mr. Pinchuk is a Ukrainian industrialist and philanthropist) поділився своїми більш ніж суперечливими думками (сама назва матеріалу чого варта: «Україна має піти на болісні компроміси заради миру з Росією») на шпальтах впливового американського видання. Підзаголовок статті теж доволі провокативний: «Крим не має стати на шляху угоди, що завершить війну».

Багатьох українців обурили міркування олігарха. Цього «промисловця і філантропа» в інтернеті навіть переінакшили на «олігарха і колабораціоніста». Згадану статтю, приміром, розкритикував і посол України у США. Але ми про інше. Можна припустити, що навіть ті, хто болісно сприйняв «болісні компроміси» Віктора Пінчука, не читали автентичний виклад статті або ж читали не зовсім уважно.

Знайомство з оригіналом тексту засвідчує, що закони формальної логіки автором зігноровані. Так, Віктор Пінчук спершу пише: «Ми стурбовані ще й тим, що на тлі настроїв, спрямованих проти iстеблішменту в Європі, після прийдешніх виборів на всьому континентi лідерами стануть ті, хто захоче укласти угоду з Кремлем». А згодом стверджує: «Ми також маємо дати чітко зрозуміти, що готові прийняти поступове згортання санкцій щодо Росії – при наближенні до вирішення проблем, що стоять на шляху побудови вільної, соборної, мирної та захищеної від зовнішніх загроз України». Як це зрозуміти: турбуватися щодо укладення Заходом угоди з Кремлем і водночас бути готовими «прийняти поступове згортання санкцій щодо Росії»?

Цьому заклику, як знущання над логікою, передує цілком обґрунтована теза, в якій автор скаржиться на віроломство тих, хто «наближає вирішення проблем». Мовляв, «інвазія Росії в Крим стала для нас болісним уроком: запевнення – це не гарантії». Хай би автор статті пояснив, хто загарантує, що після згортання санкцій ціною «збереження тисяч людських життів» на Донеччині Путін не почне нищити життя тисяч українців на Харківщині чи Херсонщині?

Автор має слушність, стверджуючи: «Із кінця 2013 року наші громадяни продемонстрували бажання й здатність до боротьби, в разі якщо в них відбиратимуть перспективу жити у вільній, демократичній, толерантній і справедливій країні», що «маємо стати на захист основоположних принципів нашої боротьби, а саме права України самостійно вибирати свій шлях, зберігати свою територіальну цілісність».

Але. На думку Віктора Пінчука, Крим «не повинен стати на шляху угоди, що на справедливій основі завершить війну на сході». Про яку «справедливу основу» йдеться? Бо за логікою автора, українці наразі мають забути про окупований півострів і попри те, що на сході України відсутні умови для проведення справедливих виборів, «можливо, нам доведеться знехтувати цим фактом і таки провести місцеві вибори».

Автор декларує: «Москва має виконувати свої зобов’язання в межах Мінських угод 2014 і 2015 років, аби покласти край конфлікту в східній частині України. Це має забезпечити дотримання припинення вогню і виведення своїх військ та важкого озброєння, чого так і не вдалося зробити».

Ця банальна теза, безумовно, адресована насамперед американцям. Бо українці вже склали справжню ціну московитам, їхньому віроломству.

Акцентуючи, що «нова адміністрація у Вашингтоні може відкрити Україні можливість зробити свій внесок у розв’язання проблем, що виникли через російську інтервенцію», Віктор Пінчук пропонує Україні «побудувати альтернативну систему безпеки і прийняти позицію нейтралітету як нашої найближчої перспективи на майбутнє». Можна лише уявити реакцію наших фронтовиків на цей вияв колабораціонізму, на це, по суті, «запрошення до капітуляції» (Рефат Чубаров).

Що це за «альтернативна система безпеки»? Нейтралітет? Будапештський меморандум 1994 року мав би вже дечому навчити, і, як відзначено самим автором, дечому таки навчив – «урок був болісним». Ніхто Україні не загарантує винятково надійного статусу нейтралітету. Україна вже була позаблоковою упродовж 2010-2014 років. Наслідки пожинаємо.

Тим не менше, Віктор Пінчук думає, що «...симпатія Дональда Трампа до України може стати основою для конструктивних переговорів, підписання угод і в кінцевому підсумку мирного врегулювання».

Мимоволі виникає асоціація з відомим українським прислів’ям, у якому мовиться про декого, хто думкою багатіє. Утім, воно (прислів’я) жодним чином не стосується «промисловця і філантропа», котрий уже давно розбагатів. Але чому рафінований естет, англофіл і меценат раптом агітує за відтермінування перемов про вступ України до Євросоюзу? Чому відсутня реакція владної еліти на капітулянтські, по суті, ідеї пана Пінчука?

Аж 4 січня Адміністрація України спромоглася дати відповідь. Можна припустити, що всі вони надто добре розуміють, що таке, зокрема, європейське правосуддя і як воно невідворотно «дістає» (навіть через десятиліття) тих, хто розбагатів неправедним чином. Щоправда, і в цих справах діють закони про позовну давність, тому наші скоробагатьки-колаборанти, які мають неабиякий вплив на владу, вкупі зі своїми кремлівськими кураторами докладають відчайдушних зусиль, аби загальмувати в Україні все, що пов’язується із запровадженням європейських стандартів: і безвізовий режим, і реформу правосуддя, і справедливу земельну реформу, і вступ до НАТО…

Олігархи Віктор Пінчук (праворуч) і Рінат Ахметов під час VII українсько-російського економічного форуму. Київ, 18 травня 2010 року (ілюстраційне фото)
Олігархи Віктор Пінчук (праворуч) і Рінат Ахметов під час VII українсько-російського економічного форуму. Київ, 18 травня 2010 року (ілюстраційне фото)

Олігархи Рінат Ахметов (ліворуч) і Віктор Пінчук під час VII українсько-російського економічного форуму. Київ, 18 травня 2010 року (ілюстраційне фото)

Із передостаннього абзацу статті Віктора Пінчука можна довідатись, що, попри запропоновані автором «болісні компроміси» (вони, мовляв, збережуть українські життя), «ми маємо знову заявити про те, що Україна може бути учасником розв’язання своїх власних проблем, а також брати участь у протистоянні глобальним викликам – у лавах широкої міжнародної коаліції». Особливо зворушує фраза про Україну, котра «може бути учасником розв’язання своїх власних проблем»!

Все зрозуміло? Все логічно? Так отож.

20 січня Віктор Пінчук вкотре організовуватиме український ланч у Давосі під час Всесвітнього економічного форуму. Цікаво, як реагуватимуть на відвертий колабораціонізм зятя другого президента України присутні на цьому заході гості? Чи дехто із них не порадить олігарху Пінчуку «дєйствовать тщатєльнєє»?...

Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»

У тексті збережено виділення, зроблені автором

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • Зображення 16x9

    Олег Романчук

    Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка, член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів. За першим фахом – радіофізик. Від 1993 року – шеф-редактор (засновник) журналу політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум». Лауреат премії імені Івана Багряного 2008 року «за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства». Лауреат міжнародної літературної премії 2009 року імені Дмитра Нитченка. Лауреат конкурсу українського фонду Воляників-Швабінських за навчальний посібник «Системний аналіз у журналістиці». Лауреат обласної премії імені В’ячеслава Чорновола 2012 року за публіцистичну збірку «У пошуках універсуму». Автор книги публіцистики «Перезаснування України» (2013), навчального посібника «Соціальна інформатика» (2016).

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG