Доступність посилання

24 Червень 2017, Київ 01:56

Після Майдану батьківщина немов відповіла взаємністю – берлінська скрипалька родом із Києва


Марина Бондас

Берлінська скрипалька українського походження Марина Бондас їздить на схід України – відвозить гуманітарну допомогу і виступає перед місцевими жителями та українськими солдатами. В інтерв'ю Радіо Свобода вона розповідає про свої поїздки і порівнює повільність українських перетворень з денацифікацією Німеччини.

Бондас народилася в Києві в родині скрипалів. У 1992 році, коли їй було 12, сім'я переїхала до Німеччини, де Марина і виросла. Закінчила консерваторію і потім почала працювати в симфонічному оркестрі берлінського радіо, поєднуючи це з іншими музичними проектами. Особливий інтерес до батьківщини, розповідає, виник під час подій Революції Гідності.

– Втягнулася, за часів Майдану перезнайомилися з людьми в Києві, волонтерами, тут ми перезнайомилися з українською громадою. Почали допомагати, тому що побачили, що допомога потрібна.

– Коли Росія анексувала Крим, потім почалася війна на сході, Ви були однозначно на боці України?

– Загалом, так. Питань не було. Крим – це була анексія, я знаю, хто почав війну на Донбасі, з чого почалося.

– Ви не тільки допомагали збирати гроші для України, Ви їздили на схід країни.

Благодійні концерти – бальзам для душі

– Мамі з татом я не говорила. Я і зараз, коли їжджу, друзям не всім кажу, – тільки потім, коли приїхала, кажу, що, мовляв, жива, все в порядку. Мені подобається, що в суспільстві багато людей зрозуміли, що треба щось робити, і хтось повинен це робити, і цим кимось маю бути я. Я вперше потрапила туди дещо випадково: ми займалися благодійністю, і це було чудово, але це трохи не те, чого мене вчили, мені доводилося розбиратися в медикаментах, медицині тощо. Це все не дуже моє, і мені свербіло, чи можу я допомогти саме за професією. Я грала благодійні концерти тут, в Берліні, і помітила, що це не тільки спосіб зібрати гроші на благодійність, а й трохи бальзам для душі. Для нас всіх ці три роки – дуже важкий час. У мене з'явилася ідея приїхати туди і грати в лікарнях, в реабілітаційних центрах, в центрах для переселенців тощо. Я запропонувала друзям-волонтерам, запитала, чи має це сенс. І дівчинка з Краматорська, яка живе в Німеччині, зв'язалася зі своїми друзями в Краматорську, і сказала: обов'язково приїжджай. Я взяла квитки до Києва на два тижні, взяла скрипку, і вже в Києві по телефону зв'язувалася з людьми. Мене передавали по ланцюжку, і в один прекрасний вечір телефонують: приїжджайте в Слов'янськ, ми вас завтра чекаємо. З цього почалося. Їхала дні на два, в результаті простирчала цілий тиждень, грала по кілька концертів на день. Якби квитка зворотного не було, вони б мене не відпустили.

Марина Бондас на сході України
Марина Бондас на сході України

– Коли це було?

Влітку 2015 року.

– У вас було відчуття, що Ви у фронтову зону їдете?

– І так, і ні. Коли я вперше їздила, прямо на лінію фронту мене ще не пустили. У Слов'янську і Краматорську відчуття було трохи дике: з одного боку, ти перебуваєш у зоні, де тільки-но була війна, це – міста, які були окуповані. З іншого боку, в самі ці міста вже повернувся мир, зі Слов'янська, Краматорська боїв не чути було, в Сєвєродонецьку вночі ледь-ледь, якщо прислухатися, але це – десятки кілометрів. Коли туди потрапляєш, розумієш, що це великі відстані. Сліди війни якісь залишалися, але їх не так багато, до того ж, багато що встигли відремонтувати, люди повернулися до мирного життя, намагаються його налагодити. Дивне відчуття було.

– Ви чули стрілянину, канонаду?

Зараз намагаюся їздити туди, куди багато хто боїться доїжджати. Саме там, нехай це дивно звучить, потрібні музика і мистецтво, щось мирне

– Після цього я їздила в Авдіївку і регулярно її чула. Я зараз намагаюся їздити туди, куди багато хто боїться доїжджати. Саме там, нехай це дивно звучить, потрібні музика і мистецтво, щось мирне, люди на це більш чуттєво реагують. В Авдіївці повз мене осколки пролітали, так що вже звикла.

– Як відбувається це звикання?

Бували ситуації, коли їдемо недалеко від фронту, і я думаю: мені вже боятися чи ні? Потім думаєш: вже пізно боятися

– Трошки страшнувато було, не знала, що і як. Потім, коли ти туди потрапляєш, настає переломний момент, все змінюється, починаєш раптом по-іншому дивитися на життя. Це потім залишається – те, що називають синдромом АТО. У мене бували ситуації, коли їдемо недалеко від фронту, і я думаю: мені вже боятися чи ні? Потім думаєш: вже пізно боятися. Якщо страшно, то краще не сідати на потяг і не їхати. А якщо вже туди потрапив, потрібно насолоджуватися життям, поки воно є, і намагатися морально допомогти людям. Я приїжджаю туди на тиждень, всього цього надивлюся і поїду назад, – а люди там живуть. В Авдіївці є вулиці ближчі до «промки», куди, коли там сильні бої точаться, цивільних «з боку» намагаються не пускати. Але там же живуть люди.

– Ви виступаєте там із концертами. Перед ким і де?

– Зараз ми більше займаємося дітьми, а так, в принципі, перед усіма – перед цивільними, перед військовими.

– А де? Там залів консерваторії, напевно, немає.

У мене ж не суто концерти – я з людьми спілкуюся, готую програму, щоб щось розповісти, їх послухати, дати їм виговоритися. Це теж дуже важливо

– А зал і не потрібен. Те, що мені подобається – не концертна атмосфера, прямий контакт із людьми. Сенс не в тім, що я приїжджаю на класичний концерт і там все урочисто, а навпаки, контакт з людьми, спілкування з ними – одна зі складових реабілітації, якою я займаюся. У мене ж не суто концерти – я з людьми спілкуюся, готую програму, щоб щось розповісти, їх послухати, дати їм виговоритися. Це теж дуже важливо.

– Там є люди різних переконань. Ви зустрічали людей, які говорять, що Україна в цьому конфлікті неправа?

Чим ближче до фронту, тим більше людей, які заплуталися, і їм уже все одно, – головне, щоб було тихо

– В принципі, так. Але це як скрізь, коли багато людей збирається, багато різних думок. Але не можна все ділити на тих і цих, багато всяких різних відтінків. Чим ближче до фронту, тим більше людей, які заплуталися, і їм уже все одно, – головне, щоб було тихо. І до речі, одна з моїх цілей – об'єднати цих людей.

– За півтора року ваших поїздок, з літа 2015 року, Ви не помічали, що настрої якимось чином змінюються? У проукраїнську чи проросійську сторону?

Люди дуже втомилися, є депресія

– Те, з чим я стикаюся, – потихеньку люди приходили до тями, більше все-таки в проукраїнську сторону. Одна справа – те, що бубонить телевізор, а інша справа, коли вони все бачать на власні очі, і бачать різницю з тим, що говорять. У прифронтовій зоні, на жаль, донині ловить практично тільки російське, «деенерівське» телебачення, вишки з того боку, вони глушать все українське і пускають свої канали. І все одно – потихеньку люди бачать, що насправді відбувається. А так люди дуже втомилися, є депресія. Тому мене і тягне туди – хочеться людям морально допомогти. З іншого боку, в тій же Авдіївці у людей з'являється друге, третє, десяте дихання, – до війни, до пострілів звикли, і вони намагаються налагодити мирне життя, займаються культурними проектами. Мені здається, перспективи є.

– Ви описуєте, як виступаєте перед мирним населенням. А перед українськими військовими? Як вони до вас ставляться, не пропонують Вас із собою на передову взяти?

Приїжджаючи туди, людина швидко адаптується, – звикаєш, з'являються рефлекси певні. Найскладніше і найстрашніше – повертатися назад в мирне життя

– На передову може командир не пустити. Кілька разів я на передову потрапляла, коли було тихіше. В принципі, реагують дуже тепло. Тим більше, якщо на блокпостах показуєш німецький паспорт, вони просто балдіють: «Дівчино, що Ви тут робите?». Коли граю на концертах, бачу, як у людей змінюється щось у очах. Здалеку солдат сприймається, наче бездумна машина для вбивства, а насправді це – такі ж люди, як і ми. Там так все перемішано – є хлопці з села, є професійні солдати, а є ті, хто «на громадянці» займався ядерною фізикою, біологією або дизайном, – звичайні люди, які ніколи в житті не хотіли б потрапити в цю ситуацію, але довелося. Для них ковточок мирного життя – щось особливе. Тим більше, коли хтось приїжджає підтримати не з сусіднього села, а з Німеччини – це для них дуже важливо. Важливо ще в тому сенсі, щоб люди не забули щось людське, мирне. Те, що їм доводиться пережити, побачити – не дай Боже комусь. Їм із усім цим жити, повертатися в мирне життя. Ось ви запитуєте, як я туди приїжджаю, чи важко там, страшно, – насправді, приїжджаючи туди, людина швидко адаптується, – звикаєш, з'являються рефлекси певні. Найскладніше і найстрашніше – повертатися назад в мирне життя. Я їжджу ненадовго, потім повертаюся і тиждень-два приходжу до тями. Це дуже важко. А уявіть собі хлопців, які рік-півтора-два сидять там, а є і ті, що з початку війни, для них найбільша травма – не тоді, коли вони там, а коли вони повертаються в мирне життя.

– Що з Вами відбувається в два тижні після повернення?

– Коли я йду по Берліну, і лежать купки листя, я їх автоматично обходжу: там звикаєш, що потрібно уважно дивитися під ноги, по траві не ходити, нікуди не наступати, бо там може бути розтяжка, фугас. Раптом прокидаєшся, спати не можеш, приходять ці спогади, поранені, яких я бачила, запах крові з антисептиком, – все залишається. У мене близький друг, цивільний, він в 2014 році просидів три тижні в підвалі. Пройшов якийсь час, він потихеньку почав розповідати, що з ним робили – те, що ви іноді прочитаєте в звітах «Міжнародної амністії», тобі розповідає близька людина, – і ти бачиш наслідки, у нього сильні болі бувають, рука висне, головні болі, спати не може. Коли ти таке особисто від людей чуєш, це діє. Або у знайомих сина шістнадцяти років взяли в полон, били, потім розстріляли. Батьки мені в подробицях розповідали, що з ним робили.

– Коли Ви приїжджали на схід України з Німеччини, не було зворотної реакції: злості, що ви недовго побудете і поїдете, а їм там залишатися?

– З цим я ніколи не стикалася.

– Як люди там сприймали музику?

– Я вибираю програму з урахуванням різних смаків.

– Що Ви грали?

На класику реагують, до речі, особливо хлопці з села, які її ніколи не чули. Сміються, що якби не війна, ніколи б не дізналися, що класична музика така класна

– Починаю зазвичай з класики, потім різні народні мелодії, «Сім сорок» просили у всіх батальйонах. Українську музику, балканську, циганську, єврейську, поп-музику, трошки свінг, трошки джаз. На класику реагують, до речі, особливо хлопці з села, які її ніколи не чули. Сміються, що якби не війна, ніколи б не дізналися, що класична музика така класна.

– Ви народилися в Києві, у Вас єврейське коріння, ви – громадянка Німеччини. Ким себе відчуваєте?

Із початку Майдану почала відчувати себе українкою, батьківщина немов почала відповідати взаємністю

– Із початку Майдану – це цікавий момент – почала відчувати себе українкою, не тільки тому, що я там народилася і батьківщину люблю, а тому батьківщина немов почала відповідати взаємністю. У мене є право голосу, я можу щось вирішувати.

– У багатьох серед тих, з ким я розмовляв, є розчарування через те, що відбувається. Точніше, що не відбувається. Очікування були дуже високі, що Україна зміниться. Ви не розчаровані?

– Я не розчарована абсолютно. Я з самого початку розуміла, що швидко тільки кошенята народжуються. Швидких змін чекати не доводиться – змінювати треба так багато, всю систему. Якщо швидко, то вийшов би 1917 рік – це теж недобре. Щоб змінити ефективно і без крові, щоб було якомога менше крові, потрібен час і терпіння. Крім того, я трошки зсередини знаю всю цю кухню. Наприклад, в тому, що стосується медицини і охорони здоров'я українських, – я бачу зміни, яких багато хто ще не бачать. Тому у мене є причини для оптимізму, просто це буде тривати ще роки, поки реально зміни все на собі відчують. Я живу в країні, яка схоже пережила: після 1945 року Німеччина пройшла денацифікацію, багато чого змінилося, але кадри колишньої нацистської партії сиділи на керівних місцях аж до кінця 50-х років. Всю цю нечисть чистили дуже довго. У нас, на жаль, теж знадобиться час, щоб повністю очистити, перезавантажити владу. Ще важливо, що мета Майдану була не просто змінити владу одного на владу іншого, а отримати можливість щось вирішувати. Це – те, що мене зачепило: не те, що відразу все зміниться і буде квітуча країна, а те, що у мене, звичайної людини, є право голосу, від мене щось залежить, я можу сприяти якимось змінам.

Я знаю людей, які розчарувалися і не дуже добре відгукуються [про Україну], але зазвичай це – люди, у яких немає свого якогось стрижня, або вони дуже сподівалися, що все зміниться без них.

– Значну роль на Майдані грали націоналісти, частина з них, як вважається, сповідує антисемітські погляди. У Вас з цим проблем не виникало?

Найважливіше – не те, є антисеміти чи ні, а те, як вони сприймаються в суспільстві. Українське суспільство в цьому сенсі в момент Майдану прокинулося і дуже нетерпимо до них ставиться

– Ні, у мене не виникало абсолютно. По-перше, ідіоти є скрізь, в будь-якій країні можна знайти антисемітів, розглядати під лупою і говорити: який жах. Таких у нас в Україні не так багато, як про це говорять. Не те що проблеми зовсім не існує, але, по-перше, вона не така велика, а по-друге, саме суспільство не сприймає людей з такими поглядами, у них немає достатньої підтримки. Людей правих більше підтримують доти, поки вони не почнуть щось подібне кричати. Найважливіше – не те, є антисеміти чи ні, а те, як вони сприймаються в суспільстві. Українське суспільство в цьому сенсі в момент Майдану прокинулося і дуже нетерпимо до них ставиться.

– Поговоримо про ставлення до Росії. Чи змінювалося Ваше ставлення до неї?

Дуже б побажала росіянам звільнитися від диктатури, Путіна і компанії – тоді і війна закінчиться, і в Росії, може, життя налагодиться

– Я в Росії півдитинства провела, це не чужа країна. І друзі, і родичі там є, тому трошки знаю зсередини. Якщо говорити про політику, все просто, це ставлення було у мене і до Майдану: ми в Берліні виходили на демонстрації [протесту проти фальсифікацій] в 2011 році, коли були вибори до Держдуми, коли були президентські вибори. Людей я розрізняю. У мене немає такого ставлення, що Росію списали на звалище, що все це – вороги. Дуже б побажала росіянам звільнитися від диктатури, Путіна і компанії – тоді і війна закінчиться, і в Росії, може, життя налагодиться, хоча б перестануть страждати і сидіти по тюрмах гідні люди.

– А чи були у Вас близькі знайомі в Росії, які сказали «Крим – наш»?

– Так.

– І як далі?

– Боляче дуже. Я спочатку намагалася якось все це на пальцях по-дружньому пояснити. Досі шок трошки, не можу зрозуміти, як це могло статися. Якщо брати людей, які там живуть, залежать від російського телебачення тощо, – це одне, їх можна виправдати. Але люди, які, як і я, живуть в Німеччині, як і я, музиканти, їздять по світу, дуже багато бачили, – коли їх так переклинює, я, чесно кажучи, не можу зрозуміти, як це відбувається. Спілкування сходить нанівець. Лаятися, грюкати дверима, істерії я не люблю, не хочу, не збираюся, особливо з багаторічними друзями, які вже майже як родичі. З іншого боку, продовжувати з ними спілкуватися, незважаючи ні на що, якось дуже важко. Тому я свої нерви намагаюся берегти, спілкуюся з тими, з ким можна.

– Ви розділяєте ці речі: музика, мистецтво – окремо, а політичні погляди – окремо? Чи Ваше ставлення до музиканта змінюється після того, як він каже «Крим – наш»?

До людей, які підтримали цю війну й анексію Криму, у мене ставлення дуже хворобливе

– Музику і політику можна і іноді навіть потрібно розділяти, відділяти мухи від котлет. Не завжди добре її політизувати, іноді треба стояти навіть не поза політикою, а над нею. Але мистецтво, порядність і людяність – їх розділяти не можна. А те, що сталося – питання не якоїсь ефемерної політики, а питання людяності і порядності. Тому до людей, які підтримали цю війну й анексію Криму, у мене ставлення дуже хворобливе. Деякі з цих музикантів були моїми кумирами, я їх любила раніше, – і сталося щось жахливе, мені їх важко сприймати, важко слухати. Я не завжди можу активно підтримати їхній бойкот, як і не критикую ці бойкоти, намагаюся в ці дискусії не влазити. Але що стосується особисто мене, я на концерт до такої людини просто не зможу піти, тому що, коли ти слухаєш музику, у тебе виникають якісь асоціації, якісь думки в голові, – і у мене будуть в голові у час концерту відповідні думки.

– Тобто на концерт Співакова Ви не підете?

– Я не зможу, просто не зможу. Мені, в принципі, краще про таких людей менше згадувати, щоб не засмучуватися вкотре. Я не розумію, як вони могли це зробити, не розумію, що відбувалося в голові. Це питання не політики – це питання порядності та людяності. Що відбувається, люди не могли не знати.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG