Доступність посилання

21 Жовтень 2017, Київ 11:59

Якщо постійно живеш під обстрілами, то тебе лякає тиша – військкор Анастасія Шибіко


Руїни Донецького аеропорту (архівне фото)

Батьки не знали, що дочка їздить на фронт, поки вона не отримала нагороду за кращий репортаж із зони бойових дій на Донбасі. Анастасія Шибіко, журналіст-фрілансер зі Львова, вперше на Донбас приїхала як волонтер, ледь їй виповнилося 18. На волонтерстві дівчина не зупинилася і почала їздити з журналістами, щоб краще розібратися, що відбувається на іншому кінці країни. Про роботу в гарячих точках, спілкуванні з місцевим населенням Анастасія Шибіко розповіла Радіо Донбас.Реалії.

– У липні 2014 року я вперше потрапила на фронт, це були якісь божевільні поїздки з волонтерами в паралельну реальність, де ти не розумієш, що відбувається. Здавалося, що це якесь яскраве кіно, куди треба приїхати допомогти хлопцям і повернутися.

У вересні 2014 року в Пісках, коли ще стояв Донецький аеропорт, я познайомилася з журналістами і вперше поїхала на фронт журналістом на Схід.

– Що ви відчували в той момент?

Щось вибухнуло, прилетіло. Біля Донецького аеропорту було дуже яскраве кіно. Але наступного дня бачиш загиблих, поранених

– Адреналін. Там щось вибухнуло, прилетіло. Біля Донецького аеропорту було дуже яскраве кіно. Але коли наступного дня ти бачиш загиблих, бачиш поранених… Якщо ти постійно живеш під тими обстрілами, то тебе лякає тиша. Коли я повернулася додому, то десь за тиждень зрозуміла, що це війна, і вона буде довго тривати.

Анастасія Шибіко
Анастасія Шибіко

– Ви ж поїхали на фронт, коли вам тільки виповнилося 18. Батьки знали про те, чим займається донька?

Батьки дізналися в червні 2016 року. Через телебачення. Постійно амуніцію вдома я не тримала, щоб не хвилювалися

– Батьки дізналися в червні 2016 року. Через телебачення. Постійно амуніцію вдома я не тримала, щоб не хвилювалися. Це були вилазки, типу на програми, тренінги і навчання.

У червні 2016 року отримала премію від НСЖУ за репортажі із зони АТО. Львівські канали показали все це. Почали дзвонити родичі, вітали і казали, яка дитина молодець. Коли батьки прийшли додому, то спитали «І що тобі сказати?», на що я відповіла, що мабуть вже пізно. Вони хвилюються, звичайно, але розуміють.

– Що ви спостерігали за ці роки конфлікту? Втому, або навпаки, люди почали мобілізовуватися?

У нас відбулося більше позитивних змін. Ми дорослішаємо, ми стаємо більш свідомими

– Люди втомлюються, це психологія. Хоча за півроку звикають до всього. Люди втомились від сухих зведень, від того, як подається ця інформація. Люди втомилися від постійної «зради», яку розповсюджують, але більшість розуміють, що у нас відбувається.

Те, що я помічаю, – люди не уникають цієї інформації. Люди змінилися ще від Майдану, але є дуже великий поділ, який показав той поділ між нами. Між тими, кому байдуже, і тими, хто безпосередньо бере участь. Мені здається, що у нас відбулося більше позитивних змін. Ми дорослішаємо, ми стаємо більш свідомими. Не все одразу, ми повинні пройти якийсь шлях, і не очікувати ні від влади, ні від світу якихось кардинальних кроків.

– Суспільство почало змінюватися, а що змінилося в армії?

Наша армія трансформувалася. Є підтримка і забезпечення, є зарплатня. На фронті мало заробітчан. Йдуть люди, які мотивовані, вони хочуть захищати свою країну

– За моїми спостереження, у 2014 році були самі добровольці, які пішли просто на «ура-патріотизмі». Не всі вони мали якісь знання і вміння, було багато жертв. Були мобілізовані, у яких ситуація була ще гірша. Вони без знань і вмінь, та ще й не мотивовані. Потім наша армія трансформувалася. Є підтримка і забезпечення, є зарплатня. Те, що я бачу зараз, на фронті мало заробітчан. Йдуть люди, які мотивовані, вони хочуть захищати свою країну. Вони не обов’язково мусять купувати форму за свій рахунок. Їх частково забезпечують, частково допомагають, плюс є зарплатня і якісь соціальні пільги та гарантії. З 14-го року наша армія дуже зросла. Вона покращилася. По суті вона виникла, бо армії фактично не було як такої.

– Робота на фронті українських журналістів відрізняється від іноземних?

– Дуже яскравий приклад з Авдіївки. Коли ми вже ввечері туди заїжджали, там є Промзона, це гаряча точка. Нас трошки пустили, але потім одразу вигнали, бо почалися сильні обстріли. Ми доїжджаємо до крайнього блокпоста перед промзоною – стоять два фрілансери. Американець і англієць, в них така дорога амуніція і техніка, написи Press. Вони починають з нас реготати, що от – вас не пустили, а нас пустять.

Ми образилися трішки, але побажали гарно попрацювати. Наступного дня приїжджаємо, а тоді була дуже гаряча ніч. Нам хлопці на блокпосту кажуть, що буквально за півтори хвилини ті журналісти просто звідти вилетіли. Біля них розірвалася міна, а вони питають, чого вона біля них розірвалася, вони ж журналісти, чого це їх обстрілюють? Потім почалися обстріли снайпера, а вони були біля військових і кажуть «А чого це стріляють біля нас, ми ж медіа». Для них було ненормально, що журналіст також в зоні ризику. Хоча люди з непоганим військовим досвідом.

Якщо брати польських журналістів, то вони більше стоять на стороні українських військових. Принаймні, ті журналісти, з якими я знайома. Іноземцям, які з інших країн, їм легше бути об’єктивними, бо вони не заангажовані ніякою стороною. За кілька місяців вони починають розумітися в ситуації. Їхня перевага перед нами в тому, що ця війна не в їхній країні. Вони не відчувають того, що відчуваємо ми. В них є що перехопити, якусь попередню підготовку. Бо ми всі їдемо на «ура», раніше так їздили. А вони серйозно готуються. Ще вони навчилися більше цінувати людину, ніж інформацію.

Анастасія Шибіко біля шахти Бутовка, що неподалік від Донецька
Анастасія Шибіко біля шахти Бутовка, що неподалік від Донецька

– Анастасіє, а що ви бачите, коли спілкуєтеся з місцевим у прифронтових містах? Які настрої?

– У Станиці мені пощастило жити у людей, які зберегли холодний розум. В одній кімнаті у них всі «ЛНРівські» канали і російські, а в другій кімнаті у них українське телебачення супутникове. Радіо люди там взагалі не слухають.

Там є КПВВ, приходять люди з окупованих територій і розповідають, як їм класно. Але вони приходять і стоять в довгих чергах, бо вони все життя працювали на Україну, і Україна їм зобов’язана платити. Коли я зверталася до людей українською, то чула матюки. Деякі люди навіть кидали каміння. Це були старенькі бабусі, що прийшли з непідконтрольних територій.

Люди не розуміють, чому військові стоять на місці, а так багато жертв

Є люди, які не можуть досі пробачити нашому військовому керівництву, що тоді, коли українські військові були вже в Луганську, то їм дали наказ відходити. А ще я бачу, що багато людей не розуміють, чого у нас такий застій. Якщо йде війна, то треба звільняти. Якщо війни немає, то визначаємо статус того, що у нас є. Люди не розуміють, чому військові стоять на місці, а так багато жертв. Люди втомилися чекати, і їх можна зрозуміти.

– А як там люди реагують на інформацію в ЗМІ, кому більше вірять? І як українська сторона має протистояти тому контенту, який виробляє Росія?

– Інформаційна політика Росії просто «прекрасна». В Луганську, після захоплення силових структур, одразу захопили телецентр і одразу ж почали транслювати свої канали. Зараз мова йде, щоб почати мовлення на ті території, або хоча б глушити той сигнал. Так от, коли люди в Станиці Луганській поставили це питання, то була відповідь чиновника, що це незаконно, бо в нас свобода слова і немає такого права. Тобто, вони захопити території і телецентр захопити можуть, а ми глушити їх сигнал не можемо.

Досі вірять у міфи про бандерівців. Росія у плані пропаганди багато робить для підтримки цих міфів

Люди борються всіма методами. Газетки якісь намагаються робити, листівки, щоб людям розповідати і показувати. Але ж вони настільки під впливом пропаганди, що вже просто не вірять. Чому вони мають вірити Україні, якщо у них зарплати низькі, допомагають житло відновлювати міжнародні фонди, а не Україна. Люди від того так втомилися і уряду не вірять.

Також там дивно ставляться до української мови, бо і досі вірять у міфи про бандерівців. Багато нарікань було на те, що стоять україномовні солдати у Станиці.

Росія у плані пропаганди багато робить для підтримки цих міфів. Україна може тут робити багато, і на це не потрібно багато грошей, просто потрібне бажання. Є серйозні активісти, ті самі переселенці, в яких вже навіть прописано, як з цим боротися. Але на них не звертають увагу.

– А як треба боротися на інформаційній війні?

Треба глушити російський і сепаратистський контент. Треба людей відірвати від того всього

– Треба глушити російський і сепаратистський контент. Треба людей відірвати від того всього. Коли Станиця 9 місяців жила без світла, людям було важко, але для того, щоб розуміти, що відбувається, вони виходили на двір і дивилися, звідки стріляють. І якщо вони бачать, що стріляють від гори князя Ігора, і там виходи, які видно без біноклю, люди кажуть: ах ці «ополченці», чого вони стріляють по нас? Коли в них з’явилося світло і телебачення, то та бабуся виходить знов, бачить виходи від князя Ігора, вона знає, що українці не можуть звідти стріляти. Але вона вмикає новини і там кажуть, що батальйон «Айдар», аби насолити ВСУ, перейшов через Сіверський Донець, вийшов на гору і постріляв по ВСУ. Але промахнулися, і потрапили по домівках мирних мешканців. І ця бабуся вірить. Бо їй не поясниш, що 120-й міномет не автомат, що вдягнеш через плече, перейдеш через річку, щоб вийти до «ополченців», які тобі скажуть «О, айдарівці! Хочете насолити ВСУшникам, давайте постріляємо?».

Люди звикли вірити телевізору, і доки їм не відрубати той контент, то буде важко. Нам треба вчитися працювати з цими людьми

Люди звикли вірити телевізору, і доки їм не відрубати той контент, то буде важко. Нам треба вчитися працювати з цими людьми. Не приїхати на дві години і познімати, що там побачили, а потім їм це показати. Нам потрібно вчитися з ними говорити, їхати на тиждень, вивчити ситуацію, старатися зрозуміти причини і наслідки. І вже таким чином працювати і висвітлювати.

ЕФІР ПОВНІСТЮ:

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG