Доступність посилання

27 Червень 2017, Київ 05:30

Хто насправді створив феномен Бандери?


Портрет лідера ОУН Степана Бандеры (1909-1959) на майдані Незалежності в Києві, 14 липня 2006 року

(Рубрика «Точка зору»)

Степан Бандера був неабияким організатором молоді. Роман Шухевич зарекомендував себе як успішний бізнесмен. Лев Ребет зробив наукову кар’єру як визначний дослідник етнонаціональних процесів. Але водночас головною сферою їхньої діяльності стала непримиренна боротьба за права української нації проти всіх претендентів на панування над нею. Вони організовували й очолювали революційне крило Організації українських націоналістів. І коли воно ще не конституювалося у самостійну політичну силу, і коли воно перетворилося на найвпливовішу тоді серед українських сил окрему структуру.

Непримиренними революціонерами і професійними політиками – за рахунок зведення до мінімуму інших сфер діяльності – вони стали вимушено, під непереборним тиском обставин. І не лише вони, а десятки тисяч їхніх однолітків і молодших за них українців Галичини та Волині, які відмовилися від своїх уподобань в ім’я порятунку й визволення української нації.

Чому ж так сталося?

У 1917-18 роках закономірно розвалилися Російська й Австро-Угорська імперії. На їхньому місці постали національні держави з республіканською формою правління. Здавалося, що збулася мрія мудрого Іммануїла Канта, який іще наприкінці XVIII століття відзначив, що довічний мир у Європі можливий тільки у двох випадках: або якщо вона перетвориться на цвинтар цивілізації, або якщо вона стане сукупністю вільних націй і республік.

Зрозуміло, що не оминули ці процеси й Україну: восени 1917-го постала Українська Народна Республіка, восени 1918-го – Західно-Українська Народна Республіка. Проте одразу ж вони стали жертвами агресії з боку тих, хто поставив на меті відновлення імперій у тій чи іншій формі.

На УНР напала більшовицька Росія, яка мріяла про створення всесвітньої «республіки труда», де стерлися б усі національні розбіжності, а замість людських прав усе вирішувала б воля партії. На ЗУНР – друга Річ Посполита, яка мала на меті відновлення кордонів 1772 року, тобто загарбання половини України, всієї Білорусі та всієї Литви, а бажано – ще і шматка Латвії. Якими б пишними словами не прикривалися обидва загарбники, реально вони хотіли побудувати нові імперії, не спитавши в «ощасливлених» народів, чи прагнуть вони жити за умов національного приниження й політичного рабства.

Портрет лідера ОУН Степана Бандери на майдані Незалежності у Києві під час Революції гідності. Київ, 5 лютого 2014 року
Портрет лідера ОУН Степана Бандери на майдані Незалежності у Києві під час Революції гідності. Київ, 5 лютого 2014 року

Громадяни ЗУНР, а після Акту злуки – УНР

Бандера, Шухевич і Ребет у дитячому віці перестали бути підданими «найяснішого цісаря» та стали юними громадянами ЗУНР, а після Акту злуки – УНР. Проте пробули вони ними недовго. Влітку 1919 року Річ Посполита перемогла у війні проти України, завоювавши Галичину і Волинь. На цій війні загинуло близько 15 тисяч українських вояків, десятки тисяч їх змушені були піти з рідних теренів. УНР, яка вела нерівну боротьбу проти як «білої» (відверто імперіалістичної), так і «червоної» (наче «інтернаціоналістичної») Росії, змушена була у квітні 1920 року підписати Варшавський договір або «договір Пілсудський-Петлюра», за яким, в обмін на воєнну допомогу та політичний союз, визнавала польські загарбання. Проте вже восени того ж року уряд другої Речі Посполитої зрадив УНР, а в березні 1921-го підписав з більшовиками Ризький договір про фактичний поділ українських земель.

Але що цікаво: ще у грудні 1919-го Верховна рада Антанти (яка всіляко підтримала створення другої Речі Посполитої) визначила, що східний кордон Польщі має проходити від Німану до середньої частини річки Буг (тобто від Гродно через Брест), а далі по Бугу (тобто Волинь повинна була лежати поза межами Польської держави). Щодо окупованої Галичини, то Антанта розглядала два варіанти: або («лінія А») кордон проходить західніше Львова, в основному по Сяну, або («лінія Б») дещо східніше Львова – і до Карпат. Улітку 1920-го британський міністр закордонних справ лорд Керзон від імені Антанти остаточно визнав варіант з «лінією А» східною межею Польської держави («лінія Керзона»). Тобто всі землі на схід від цієї лінії автоматично ставали окупованою, а потім і колонізовуваною територією. Друга Річ Посполита не пішла із загарбаних територій, навпаки, стала їх посилено полонізувати. Тоді Антанта запропонувала інший варіант. У 1923 році була підписана угода, за якою Польща зобов’язувалася надати Галичині автономію та забезпечити всі культурні й політичні права національних меншин. Це зобов’язання, як і попередні, офіційна Варшава не виконала.

Ну, а далі була сумнозвісна «пацифікація» 1930 року… Вона мала чимало трагічних наслідків для українства. Приверну увагу тільки до одного – до полювання на все українське за межами власне українських земель другої Речі Посполитої. Поет і філософ Євген Маланюк так згадував про ті часи: «У Варшаві, в часі польської державности, можна було купити на вулиці не лише ту російську пресу, що її видавали з воєводських «фундуши диспозиційних» [тобто на державні кошти – ред.] у Львові й Вільні, а й паризькі «Последніє Новості» чи ризьке «Севодня». Лише української преси, що відбивала життя многомільйонової «мнейшосці народовей», – ніде дістати не було можна. Що більше, якби якийсь дивак запитав був у кіоску, напр., про львівське «Діло», то на нього подивилися б не лише як на божевільного, але й дали б знати найближчому поліціянтові».

«Мусимо розуміти й цінити героїчне зусилля українського народу»

Усі ці й багато які інші акції керівництва Речі Посполитої істотно послабили легальні українські сили Західної України та зміцнили позиції радикальних націоналістів, осердям яких стала ОУН. У Польській державі виявилися неефективними та майже неможливими засоби мирної антиколоніальної боротьби, як-от у ті ж часи у британській Індії. Тож усе більша кількість політично активних українців, передусім освіченої молоді, бачила вихід лише у знищенні другої Речі Посполитої та заради цього готова була на спілку навіть із чортом.

Справедливості ради слід відзначити, що таку політику критикувала польська опозиція (яка, до речі, теж стала жертвою «пацифікації»). Так, газета Prosto z mostu надрукувала статтю «Справа найважливіша з важливих», у якій наголошувалося: «Ми, польські народовці, маємо обов’язок найголосніше казати про те, що існує український народ, що він живе і бореться за своє право на життя. Саме ми мусимо розуміти й цінити героїчне зусилля українського народу, який протягом сотень років не має своєї державності, що його русифікують, полонізують, роздирають, а він завжди триває. Хай українських націоналістів буде тільки жменька, проте напруження жертовності, посвяти й героїзму тієї жменьки таке наявне велике, що його вистачає не лише на те, щоб воскресити, а навіть створити націю».

Проте опозицію офіційна Варшава воліла не чути…

Отож мав рацію визначний польський мислитель ХХ століття Лешек Колаковський, коли писав про «жахливу політику щодо національних меншин у період міжвоєнного двадцятиліття». Відповідь на цю жахливу політику з боку тих, хто відчував її на собі впродовж усього чи майже всього свідомого життя, не могла не бути також жахливою, бо колоніальну війну – то «холодну», то «гарячу» – проти «білих негрів» Центральної-Східної Європи друга Річ Посполита, навіть пішовши після німецької та радянської окупації 1939 року в підпілля, продовжувала й під час Другої світової…

Мітинг з нагоди свята Покрови та річниці УПА. На банері портрети Євгена Коновальця, Степана Бандери та Романа Шухевича (зліва направо). Київ, 14 жовтня 2011 року
Мітинг з нагоди свята Покрови та річниці УПА. На банері портрети Євгена Коновальця, Степана Бандери та Романа Шухевича (зліва направо). Київ, 14 жовтня 2011 року

Отож і Бандеру, і Шухевича, і Ребета, і десятки інших провідників ОУН, людей енергійних, освічених і талановитих, було перетворено на радикальних націоналістів отією самою «жахливою політикою» та прагненням офіційної Варшави за будь-яку ціну зберегти «східні креси», тобто, за міжнародним правом, території поза межами власне польських земель. А відтак інвективи деяких політиків нинішньої Речі Посполитої до Бандери, ОУН й УПА – це не більше, ніж небезпечний рецидив колоніально-імперіалістичного синдрому.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG