Доступність посилання

18 Грудень 2017, Київ 15:11

«Як 300 спартанців»: за Україну воює 300 білорусів


Ян Мельников – крайній зліва (з білоруським стягом) – на марші білоруських і українських вболівальників, Львів, вересень 2015 року

23-річний Ян Мельников є білоруським добровольцем, який воює за Україну від початку бойових дій на Донбасі. Він – боєць тактичної групи «Білорусь», яка складається з трьох десятків громадян Білорусі, а усього в складі українських військових формувань воює близько трьох сотень білорусів. Громадяни Білорусі є й по інший бік фронту, але тих білорусів влада країни приймає і вони вільні в діях і пересуванні, натомість проукраїнських білорусів офіційний Мінськ усіляко переслідує. Так, скажімо, Як Мельников не може в’їхати в Білорусь, бо його заарештують, а змушений бачитися з родичами в Києві або Дніпрі. В рамках свого інформаційного турне Європою, де він зустрічається з білоруськими активістами, Ян Мельников завітав на Радіо Свобода і відповів на запитання Білоруської та Української редакцій, вільно переходячи з білоруської на українську.

– Минулого разу Ви розмовляли з Радіо Свобода в грудні 2015-го. Минуло більше року – що змінилося на фронті?

Зараз триває позиційна війна, фронт не рухається ні в один, ні в інший бік

– Якщо говорити глобально – нічого. Зараз триває позиційна війна, фронт не рухається ні в один, ні в інший бік – відтоді він стоїть на тому ж місці. Більше змін відбувається в складі військ, їхньому реформуванні. На фронті в 2016 році не використовувалася реактивна артилерія – «Гради», «Урагани» та «Смерчі». Але на початку цього року в Авдіївці, Мар’янці та й взагалі в усіх напрямках, навіть в Луганській області російські найманці знову почали застосовувати великокаліберну артилерію – 203 міліметри, реактивні системи залпового вогню.

– Чи є відчуття, що буде ескалація конфлікту, чи росіяни вирішили змінити ситуацію? Або чи українські війська підуть в наступ?

Зараз в проросійських сил немає можливості зробити повноцінний наступ

- У нас немає такого відчуття, ні моментів, які б нам про це говорили. Адже те, що ми спостерігаємо, те, що наша розвідка знає про ситуацію, яка є в особистому складі бійців з того боку, в їхньому озброєнні – зараз в проросійських сил немає можливості зробити повноцінний наступ. Тому це все, як ми вважаємо, робиться просто заради нагнітання ситуації в прифронтовій зоні, як в Авдіївці, так і в Мар'янці. Це – ескалація заради ескалації.

– А як самі солдати з української сторони пояснюють причини цього?

Використовується така артилерія, якої ніколи не було в Україні. Вони просто заїхали з Росії

– Можливо, що та сторона хоче використати ситуацію в інформаційному плані. Я сам брав участь у визволенні Авдіївки в 2014 році і весь минулий рік я провів в Авдіївці. А 2014 року там працювали дві школи, люди спокійно ходили по місту, не звертаючи уваги на те, що приблизно в трьох кілометрах проходить лінія розмежування, тобто фронт. А тепер місцеві знову почали боятися виходити на вулицю. Адже як по фронту, так і по місцевих будівлях стріляють російські терористичні війська. Я говорю про факт, адже використовується така артилерія, якої ніколи не було в Україні. Вони просто заїхали з Росії в Дебальцеве, а потім перекинуті в район Донецька. І зараз з боку України є напруга між місцевими жителями і військовими. Є такі люди, які говорять військовим: якби вас тут не було, то по нас «деенерівці» зараз не стріляли б...

– Чи можете Ви описати, як виглядає типова доба на фронті?

Війна триває, хоча вона і виглядає «позиційною» війною

– В цілому це неможливо сказати – доба від доби відрізняється. Іноді використовується тільки стрілецька зброя, іноді «гасять» з мінометів, зі ствольної артилерії. Але я можу точно сказати, що обстріли як мінімум стрілецькою зброєю і з автоматичних гранатометів відбуваються щодня. Загиблі і поранені є майже щодня. Щонайменше через день хтось гине або отримує поранення на лінії розмежування. Бойові дії можуть бути в більш активній-менш активній фазі, але війна триває, хоча вона і виглядає такою «позиційною» війною. Окопи однією сторони неподалік окопів іншої сторони і часто працює артилерія.

– А який зараз статус в Україні у Вас особисто і у тих білорусів, яких Ви знаєте?

– По-перше, треба розуміти, з ким ми налагодили контакт і з ким ми спілкуємося, – це близько трьох сотень білорусів. Білоруси є в регулярних військових частинах, є три десятки добровольців у складі тактичної групи Білорусь. Це зараз єдине військове формування саме білорусів в Україні. Є білоруси в інших волонтерських батальйонах. Тобто статус у всіх різний.

– Ваш батько, Віктор, став одним із організаторів громадського комітету батьків тих добровольців, які воюють в Україні з сепаратистами. Після того, як в минулому вересні було оголошено про створення цього комітету, чи змінилася ситуація з тиском з боку влади? Цього тиску стало більше, менше, або все залишилося, як раніше?

Проти мене порушено кримінальну справу за статтею «найманство» – нібито я за свої дії отримую гроші в Україні

– Я б сказав, що тиску стало менше, і, що для мене було дуже дивним, в кінці минулого року повернули речі, які раніше забирали в моєї родини, у родичів інших бійців з нашої тактичної групи «Білорусь». Моєму батькові повернули його особистий телефон, вінчестер з комп'ютера, певні книги. Це досить дивно, адже в Білорусі таке рідко траплялося раніше з політичних міркувань. А ми вважаємо, що в кримінальних справах проти нас – політичний підтекст. До батька на початку 16-го року, коли я перебував у Авдіївці, приходили представники Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю і КДБ. Представники управління проводили обшук і оформляли документи, а розмову з моїм батьком вели співробітники КДБ. Вони говорили, що проти мене порушено кримінальну справу за статтею «найманство» – нібито я за свої дії отримую гроші в Україні.

– Тобто можна сказати, що влада Білорусі по-різному ставиться до тих білорусів, які воюють за Україну, і до тих, хто за сепаратистів?

– Безумовно. Треба розуміти, що ті громадяни Білорусі – хоча вони самі себе в інтерв'ю переважно називають «росіянами», – воюючи за сепаратистів, спокійно повертаються з окопів так званих «ДНР» і «ЦНР» в свої рідні місця. Вони спокійно розповідають, що воювали з того боку і їм нічого не загрожує. Їх не чіпають, а якщо навіть викликають в КДБ або міліцію, то з ними просто проводиться бесіда, і вони надалі спокійно пересуваються. Ми також відстежуємо цю інформацію, і поки що ми не знаємо жодної справи, яка б порушили проти терористів із «ЛНР»/«ДНР». Адже фактично це терористи.

– І Ви не знаєте про жодну справу, яка б була відкрита проти тих, хто воює з іншого боку, проти України?

Наразі ми не знаємо про жодну справу, яку б відкрили проти терористів із «ЛНР» чи «ДНР». А вони фактично є терористами

– Ні, не знаю. Ми відслідковуємо цю інформацію, і наразі ми не знаємо про жодну справу, яку б відкрили проти терористів із «ЛНР» чи «ДНР». А вони фактично є терористами.

– А під час бойових дій Ви якось стикалися, як то кажуть, очі-в-очі з білорусами, які воюють з іншого боку?

– Ні, такого не було. А хлопці-українці з батальйону «Донбас» свого часу затримали білоруса з військової частини 3214 – це спецназ МВС Білорусі під керівництвом сумнозвісного Павлюченка, який свого часу був причетний до справи зникнення білоруських політиків – Захаренка, Гончара та інших. Є свідчення, що службовці тієї частини причетні до викрадення цих політиків.

– Які стосунки з місцевим населенням?

Я жодного разу не стикався з агресією з боку місцевих, де б це не було

– Я жодного разу не стикався з агресією з боку місцевих, де б це не було. Чи то у день визволення Червоноармійська, чи Авдіївка, чи Піски, чи Мар’янка… Тобто, скрізь, де б я не був, я не стикався з негативним ставленням місцевих жителів. Натомість багато разів стикався з позитивним ставленням людей, які хотіли нам допомогти. Скажімо, в Авдіївці місцевий житель недавно не лише не взяв гроші за допомогу в ремонті нашої автівки, а навіть розповідав, як їм було кепсько під сепаратистами і що під української владою їм краще.

– А от та фраза від місцевої жінки: «От як би вас тут не було (української армії), то «деенерівці» по нас не стріляли б»… Це типово?

– Ну, це я бачив на одному з українських телеканалів, коли після обстрілів житлових кварталів Авдіївки одна жінка викрикнула на адресу національних гвардійців ту фразу. Але ні я особисто, ні хлопці з нашої тактичної групи, ні хлопці з Добровольчого корпусу, в якому я на початку воював в Україні, – особисто ми з таким ставленням не стикались.

– Як Вам бачаться шляхи завершення цього конфлікту? Адже кожна війна має початок і також колись має і закінчення…

Ми бачимо, що все йде до того, щоб цей конфлікт заморити, щоб він перебував у тій фазі, в якій він є зараз. Ми не бачимо зацікавлення з боку російської влади, з боку так званих «ДНР» і «ЛНР», щоб іти в широкомасштабний наступ

– Мені важко про це щось сказати, бо такі прості вояки як я, ми просто беремо участь у війні, а починають війни і їх завершують політики. Треба в політиків це питати. А коли говорити про мою особисту думку, як простого хлопця з фронту, то ми бачимо, що все йде до того, щоб цей конфлікт заморити, щоб він перебував у тій фазі, в якій він є зараз. Ми, прості хлопці з фронту, не бачимо зацікавленості влади з Києва, щоби цей конфлікт якомога швидше завершити і звільнити українську землю. І також ми не бачимо зацікавлення з боку російської влади, з боку так званих «ДНР» і «ЛНР», щоб іти в широкомасштабний наступ. Тому все нам каже про те, що є бажання з обох боків залишити конфлікт в тій фазі, в якій він зараз перебуває.

– До Вас питання особистого плану: Ви вже пов’язали своє життя з Україною і збираєтесь в Україні залишатися чи плануєте колись повернутися до Білорусі?

Україна для мене – братня країна. У майбутньому я себе бачу в Білорусі. Безумовно, моя Батьківщина – Білорусь

– Україна для мене – братня країна. І мені приємно, що свого часу я прийшов на допомогу українцям, і коли мені потрібна допомога, то мені українці теж усім допомагали – і волонтери, і прості люди. Україна мені братня країна, але я – білорус, моя земля – білоруська. Я мрію займатись вихованням наступного після нас покоління. Я себе бачу учителем історії, щоб працювати в цій царині і розповідати справжню історію. Тобто, у майбутньому я себе бачу в Білорусі. Безумовно, моя Батьківщина – Білорусь.

– Тобто, Ви хочете здобути історичну освіту і потім викладати історію в школі?

– Так. Перед тим, як поїхати в Україну, я планував вступати в Варшавський університет на відділ історії. Але ситуація на Майдані, потім Крим і окупація сходу України – все це змінило мої плани. Зараз я готуюся до того, аби цієї весни здати зовнішнє незалежне оцінювання і вступати в Київський університет імені Шевченка на історичний факультет, на спеціальність «Історія України», адже ця історія має багато спільних століть із білоруською історією – я вже не кажу про Велике Князівство Литовське. Поки триває війна і поки я на фронті, то маю бажання навчатись на заочному відділенні, отримати освіту, щоби не гаяти часу. Тобто я хотів би працювати за цією спеціальністю десь після сорокового року, коли вже матиму життєвий досвід, матиму освіту, щоб передавати це наступним поколінням.

  • 16x9 Image

    Ростислав Хотин

    Працював кореспондентом агентства Reuters в Києві, на Всесвітній службі Бі-Бі-Сі в Лондоні, кореспондентом телеканалу 1+1 та агенції УНІАН в Брюсселі, а нині - редактор Радіо Свобода в Празі.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG