Доступність посилання

13 Грудень 2017, Київ 00:11

Троє екс-офіцерів органів безпеки Росії сумніваються у правильності курсу Путіна


Ілюстраційне фото. Володимир Путін (в центрі) на зустрічі із постійними членами Ради безпеки Росії в резиденції Ново-Огарово. Москва, березень 2014 року

Михайло Триліссер

Навіть ті, хто «обраний» нинішньою російською владою, щоб служити в силових структурах, відчувають страх і невпевненість у тому шляху, яким іде зараз Росія.

Михайло Триліссер – псевдонім журналіста, який взяв інтерв'ю у трьох колишніх офіцерів органів безпеки. Його ім'я, так само як імена і деталі послужного списку та місць перебування його співрозмовників, змінені з міркувань безпеки.

Росію часто характеризують як чекістську державу, а чекістів – офіцерів держбезпеки – як «нове дворянство», хребет путінської еліти. Путін, колишній офіцер КДБ, протягом короткого часу стояв на чолі Федеральної служби безпеки (ФСБ), справді роботодавець і благодійник для вихідців з її структур. Він прислухається до інформації, яка надходить від них, за твердженням дипломатів і генералів, значно уважніше, ніж до тієї, яка надходить від експертів, політиків і військових. Він захищає бюджети спецслужб, дозволяє їм брати участь у масштабних корупційних схемах і вести локальні битви одна з одною. Він призначає їхніх представників на різні посади в своїй адміністрації, а також губернаторами й очільниками відомств.

Інституційно спецслужби контролюються найближчими путінськими соратниками, і в них є всі підстави бажати, щоб нинішній стан справ зберігався. Передбачається, що кожен чекіст – войовничий націоналіст, який вірить у жорсткий контроль держави (за винятком випадків, коли йдеться про його власні дрібні справи «на стороні»), виступає за авторитарне правління.Вони непогано матеріально влаштувалися в цій ситуації, отримуючи пристойні зарплати й пільги, престиж у державі, а також широкі можливості для корупції плюс шанс для реалізації особистої влади.

Однак було б недалекоглядно припустити, що всі інститути монолітні. Насправді, поряд з появою критики путінізму з націоналістичних позицій, навіть у середовищі чекістів почали з'являтися ті, хто відчуває невдоволення нинішнім напрямком руху Росії. Звичайно, для них важко і навіть небезпечно заявляти про це відкрито, особливо перебуваючи на службі, але відверті розмови з трьома такими представниками, які нещодавно покинули свої підрозділи, проливають несподіване світло на стурбованість, яка панує навіть усередині цієї розбещеної еліти. Двоє співрозмовників служили в ФСБ: той, кого ми назвемо «А», нещодавно вийшов на пенсію у досить високому чині, а «Б» перейшов на роботу у відділ безпеки великої російської фінансової організації. Третій – «В» – перед тим, як перейти на роботу до іншої гілки держапарату, понад 20 років віддав Службі зовнішньої розвідки (СЗР).

«Непристойна корупція»

Усі троє, визнаючи з різним ступенем відвертості й збентеження, що особисто користувалися «неофіційними економічними можливостями» свого службового становища, критикують корупцію режиму. Можливо, через бажання самовиправдатися, але не без переконаності; двоє з трьох описували те, чим вони займалися, як «додаткові привілеї» своєї посади, навіть при тому, що їхні дії, включаючи передачу внутрішньої інформації про людей їхнім бізнес-конкурентам і отримання грошей від підлеглих в обмін на хорошу характеристику, в першому випадку протизаконні, а в другому – аморальні. Третій співрозмовник, відставний офіцер ФСБ, хотів бути чеснішим і вжив у розмові слово «корупція», хоча, захищаючи себе, послався на те, що «всі цим займалися» і його відмова брати участь поставила б його «поза колективом» і він став би для інших потенційною загрозою.

І все ж усі троє, не змовляючись, критикують корумпованість режиму. Вони проводять межу між тим, що називають «нормальною», умовно прийнятною корупцією, і тим, що вони вважають непристойною, недоречною і зовсім непатріотичною. Вони, звичайно, вірять, що залучені в першу. Де проходить поділ між першою і другою, встановити важко. Найкраще це вдалося «Б», який охарактеризував її як «різницю між наваром до основного заробітку та крадіжкою». На пропозицію навести приклади «непристойної корупції» усі троє вказали на олігархів, вищих чиновників та інших головних дійових осіб системи, включаючи братів Ротенбергів, генерального прокурора Юрія Чайку, який, за висловом «А», «перетворив розслідування на вимагання», і Леоніда Михельсона, якого «Б» описав як «сумчатого щура» газового магната Геннадія Тимченка.

Основне невдоволення трьох співрозмовників викликає не те, що ці люди масштабно збагатилися, а те, як вони це зробили, одночасно і порушивши соціальний контракт, і завдавши удару державі як такій, тому що кошти забиралися саме у неї, а не в інших бізнесменів. Співрозмовники не без підстав вважають, що всі мегапроекти, починаючи з сочинської Олімпіади і закінчуючи будівництвом нового мосту до Криму через Керченську протоку, стали величезною дійною коровою для путінських олігархів.

Будівництво Керченського мосту, лютий 2017 року
Будівництво Керченського мосту, лютий 2017 року

Частково це була націоналістична критика: мовляв, гроші, які «проїдали» в процесі, виявилися недоступними для інших цілей. «А», наприклад, стверджує, що його друг бачив цифри очікуваного прибутку Ротенбергів від проекту будівництва мосту, і що сума ця «дорівнювала річному бюджету «кримської адміністрації». Це виглядає неправдоподібно, адже в такому випадку прибуток повинен був би скласти 3,3 мільярда доларів за проектом, який оцінюється у 4,5 мільярди. Але це підкреслює щиру переконаність усіх трьох чекістів, що розкрадання державних ресурсів впливовими людьми, близькими до Путіна, одночасне й масштабне, несе загрозу безпеці країни.

І все ж, незалежно від того, з якої причини, навіть ці чекістські корупціонери – «В» їздить на Bentley, а «А» володар величезної дачі з п'ятьма спальнями в московському передмісті – якимось чином вбачають щось одночасно неправильне й небезпечне в цій корупції на високому рівні і з таким високим номіналом. І хоча не стверджують цього прямо, змушені визнати, що вона – невід'ємна частина путінської системи правління. Говорячи словами «В», «це спосіб, завдяки якому впливові люди керують справами, і одночасно це спосіб управління впливовими людьми». Водночас «А» припустив, що «навіть Володимир Володимирович, ймовірно, нічого з цим зробити не може, навіть якби захотів».

«Цар далеко»

Незважаючи на припущення деяких західних політологів, що в Росії панують так звані «силовики» із середовища військових і спецслужб, ніхто зі співрозмовників не думає, що відомство, в якому кожен із них працював, стоїть за розробкою державної політики. Всі троє вважають, що директор ФСБ Росії Олександр Бортников, хоч і займає місце за керівним столом, але, швидше, внаслідок того, що він особисто – довірений соратник президента, а не через те, що він виходець з ФСБ. «В» з жалем зазначив, що не вважає свого боса, колишнього директора СЗР Михайла Фрадкова, настільки вже впливовим і сумнівається, що його наступник, Сергій Наришкін, буде грати більш значну роль.

Якоюсь мірою це випливає з їхніх роздумів про корупцію нагорі, при якій, як вони впевнені, багато рішень, особливо в економічній сфері, виникають як результат брудних угод між корисливими ключовими гравцями: «підстава», «роздача каші», «кожен отримує свій шматок пирога» – приблизно в таких виразах вони це описували. Єдина ключова царина, до якої, на їхню думку, подібні визначення не застосовуються, – зовнішня політика. Наприклад, анексія Криму в 2014 році або розгортання збройних сил в Сирії у 2015-му бачаться співрозмовникам як особисті рішення Путіна.

Проте і тут їх дещо турбує. У той час як усі троє вірять у свого президента, поділяють його погляди і спочатку демонстрували абсолютну впевненість у правильності управління країною, у міру заглиблення в тему «В» – майже відразу, «А» і «Б» – дещо пізніше почали висловлювати занепокоєння з приводу того, як робиться політика. При цьому всі вони володіли певними повноваженнями: один – полковник, інший – підполковник, третій – майор, що обіймали посади в могутніх організаціях, які вважаються серцем держави, – всі вони визнали, що не знають, як розробляється політика і ким.

За відсутності знання та інформації вони спиралися у своїх висновках на чутки й припущення, на майже конспірологічні уявлення про Кремль, ремінісценцію найнеймовірніших версій, які коли-небудь «гуляли» на Заході. Наприклад, що Путін навмисно або неминуче відсутній у політичному процесі: він – «генерал», «бос» і тому «накидає стратегію» і очікує, що підлеглі проявлять ініціативу в досягненні цілей, які він окреслив. Друге припущення, власне, випливає з першого: політика розробляється в постійній боротьбі між різними кланами та угрупованнями за отримання негайних економічних і політичних вигод. Все це супроводжувалося гіпотезами – «Сечін прибирає з дороги будь-кого, хто стає у нього на шляху, якщо знадобиться, і фізично»; «Пожирачі металу» (військово-промисловий комплекс) змусили Путіна звільнити екс-міністра оборони Сердюкова за те, що той зібрався купувати іноземну зброю. Або ще: «Асад заплатив людині з адміністрації президента, щоб той переконав Путіна увійти в Сирію». А «очільник президентської адміністрації Іванов був звільнений через те, що спробував мірятися силами з Сечіним».

Ігор Сечін – на другому плані
Ігор Сечін – на другому плані

Мало які з цих чуток підтверджуються бодай якимись доказами. На запитання: «Звідки це відомо?» всі співрозмовники пускалися в міркування на кшталт: «Усі це знають» («Б»); «Ну, якщо дослівно і не зовсім так, то щось подібне» («А»). Але в цьому випадку важливі не стільки деталі їхніх тверджень, скільки чітке свідчення того, що навіть ці передбачувані інсайдери спираються лише на чутки й фантазії, що заповнюють інформаційний вакуум.

Ще один висновок на підставі цих інтерв'ю пов'язаний з тим, що, за відчуттями моїх співрозмовників, професіоналами нехтують, причому не тільки в їхніх структурах, а й у всіх інших сферах. «В», колишній офіцер зовнішньої розвідки, який провів більшу частину служби, працюючи в посольствах, зауважив, що Міністерство закордонних справ часто виключається з політичних дискусій – особливо від моменту повернення Путіна на посаду президента в 2012 році. Аналогічно «Б», який сьогодні освоюється в приватному секторі, зазначив, що був вельми здивований, коли, всупереч уявленням, що склалися під час його перебування в ФСБ, зрозумів, що навіть Центробанк не відіграє ключової ролі в розробці економічної політики. Хоча Ельвіру Набіулліну наділили серйозними повноваженнями, це не одне і те ж, що реальна автономія: «Їй не заважають робити її роботу доти, поки комусь із адміністрації президента не знадобиться потягнути за ниточки». «А» висловив таку ж думку коротше: «У нинішній ситуації професіонали значать менше, ніж підспівувачі».

«Ведучи Росію хибною дорогою»

Це відчуття відчуженості від управління і процесу ухвалення рішень врешті-решт маскує серйознішу заклопотаність з приводу того, куди рухається нинішній режим. Проглядається напруга між емоційним зобов'язанням перед путінською кампанією «Зробимо Росію знову великою» і занепокоєнням щодо її реальної ціни. Для «А» «Путін – історична постать, справжній лідер часів, коли Росії знадобився лідер». «В» міркує в схожих категоріях, називаючи Путіна «сильною людиною, яка потрібна була Росії після єльцинського хаосу і в той момент, коли Захід уже ставився до нас як до своєї колонії». Навіть «Б» торкнувся «необхідності» Путіна, говорячи про «важкі й небезпечні часи, в які, ймовірно, потрібен сильний чоловік, щоб з ними впоратися».

Володимир Путін із Сергієм Лавровим (голова МЗС Росії), Сергієм Наришкіним (Служба зовнішньої розвідки) та Олександром Бортніковим (ФСБ)
Володимир Путін із Сергієм Лавровим (голова МЗС Росії), Сергієм Наришкіним (Служба зовнішньої розвідки) та Олександром Бортніковим (ФСБ)

Усі троє чекістів на рівні інстинкту відчувають, що Росія повинна грати роль великої держави, і відчувають образу на Захід за те, що він, як вони вважають, принижував її в минулому і намагається підірвати в сьогоденні. На початку розмови «В» зробив звичайні відсилання до західного лицемірства і зарозумілості: Косово, Лівія, підтримка Саакашвілі в Грузії і, нарешті, Євромайдан в Україні. Як колишній офіцер розвідки він послався на те, що «бачив оперативні матеріали, які доводять, що західні спецслужби активно підтримували терористів і радикальні рухи в країні». Хоча так і не відповів на запитання, про які групи йшлося і чи були серед них, наприклад, ваххабітські елементи з Північного Кавказу чи політичні критики Кремля на кшталт Олексія Навального. Двоє інших співрозмовників висловлювалися не настільки відкрито, але вони, однак, теж не відчували сумнівів у тому, що Захід, особливо Сполучені Штати, ведуть неоголошену боротьбу проти Росії.

Ніхто з трьох не сумнівається ні в праві Росії на анексію Криму, ні в тому, що Україна повинна бути в сфері російського впливу. Неявно визнаючи, що російські військові беруть участь у зіткненнях на Донбасі, «Б» поскаржився, що «тільки самовпевненість і впертість Києва продовжують страждання всіх – і українських, і російських молодих хлопців, які вважали за краще б залишитися вдома». Росія є і повинна розглядатися як «велика держава», що «В» особливо наголосив, зауваживши: «Думка нашої країни має враховуватися при ухваленні будь-якого з глобальних рішень».

У той час як ці висловлювання, здавалося, припускають щиру прихильність путінській, все більш самовпевненій політиці, вони, проте, маскують помітне занепокоєння з приводу її наслідків. Всі троє відносно добре поінформовані про ситуацію, як у країні, так і за кордоном, і у всіх є ціла низка сумнівів – і загальних для всіх, і індивідуальних. «А», наприклад, визнав, що «економіка ще довго буде становити проблему» і що західні санкції, що б там не говорили в Кремлі, «звичайно ж, серйозна проблема». «Б» зізнається, що, тільки потрапивши в бізнес-середовище, усвідомив «серйозність ситуації – ми не створюємо того, що варто створювати, ми просто качаємо нафту й газ і крутимо гроші. Це не спосіб будувати майбутнє». «В», фахівець з міжнародних справ, у розмові кілька разів повертався до своєї стурбованості місцем Росії в світі: «Захід, може, і розділений, але вони такі багаті»; «Китайці – не наші друзі, ми корисні їм сьогодні, а завтра вони стануть проблемою», а «Центральна Азія, кавказькі республіки – вони не приносять користі, вони не ті союзники, яких варто мати, у нас немає друзів». Навіть перспективу президентства Дональда Трампа (остання розмова з «В» відбувалася в грудні 2016 року, після обрання нового американського президента, але до його інавгурації) він не розглядав як довготривалу вигоду: «Трамп стверджує, що хотів би працювати з нами. Але ми не можемо йому довіряти. Він передумає або еліта зробить це за нього».

В основі такого бачення – і песимізм, і фаталізм. Ніхто з трьох не захотів беззастережно позитивно оцінити середньострокове майбутнє – на п'ять або десять років уперед. Типова відповідь пролунала від «Б»: «Все буде добре до тих пір, поки не трапиться якийсь бридкий сюрприз». Ніхто з трьох не став робити припущень, скільки ще Путін може залишитися на посаді і хто може прийти йому на зміну. Хоча «А» висловив думку, що наступний президент повинен бути «розсудливим». На запитання, чи означає це, що нинішній таким не є, він не повівся. У кінцевому підсумку, всі співрозмовники відчувають, що майбутнє Росії перебуває в руках не їхніх і не їм подібних, а в руках глобальних ринків (всі визнали значення для країни цін на нафту і газ), Вашингтона, Пекіна, Кремля і навіть вулиці. «Б» міркує: «Через сто років після 1917 року ми все ще не переросли небезпеку революції або бунту» (анархічних селянських заворушень).

У трьох колишніх чекістів усе в порядку – вони живуть життям комфортнішим, ніж більшість росіян. Вони можуть скаржитися з приводу щоденних проблем (а хто не скаржиться?). Але їх реальна тривога, схоже, пов'язана з тим, що вони просто не знають, що несе майбутнє, і навіть будучи вихідцями з інститутів, яким судилося стати серцем системи, вони відчувають себе в ній аутсайдерами. Приблизно так, як каже ветеран руху – «А»: «Чи веде наше керівництво Росію правильною дорогою? Я не знаю. Два роки тому я б сказав, що все однозначно правильно, але сьогодні я турбуюся. У мене є онук. Я хочу, щоб він жив гарним життям. Я хочу, щоб він учився за кордоном, подорожував і повертався в Росію, тому що він хоче такого життя. Я дійсно не знаю, чи вдасться це тепер».

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG