Доступність посилання

18 Жовтень 2017, Київ 22:42

Друга світова війна очима її учасників та очевидців


Анатолій Зарва, командир гармати польової артилерії

Тетяна Попова, Наталія Петрук

Їхні очі бачили сотні битв, а руки робили тисячі пострілів. Вони – це історія Української держави в емоціях. Вони – це ветерани Другої світової війни. Ми цього не бачили, але можемо почути про це зі спогадів тих, хто героїчно боровся за перемогу.

Володимир Волобуєв: «Коли почалася атака, ми зрозуміли, що по танку ведеться вогонь із усіх видів зброї»

Володимир Волобуєв, нині він голова Запорізької міської організації інвалідів війни та збройних сил, до лав Червоної армії вступив у 1943 році. Склав присягу в Сталінграді. Протягом Другої світової війни воював на Смоленщині, в Білорусі, Латвії та Литві. Брав участь, зокрема, в операції звільнення Білорусі «Багратіон», у штурмі Кенігсберга (нині Калінінград).

Ветеран зустрівся з війною у свої 15 років, лишень закінчивши сім класів. Із учнями школи рвали черешні у саду під Мелітополем, коли почули про війну.

Перед першим боєм ми, хлопчаки, розуміємо, що буде загибель. Таке відчуття напружене
Володимир Вобулаєв

«Перед першим боєм ми, хлопчаки, на Смоленщині, розуміємо, що буде загибель. Та чомусь кожен думає, що не «я». Таке відчуття напружене. І командир батальйону поставив нам завдання – атака плюс 10 хвилин, тобто час «Ч» плюс 10 хвилин на траншеї переднім катком танку. Тобто таке завдання – вихід. Ось ми й відчули відповідальність. І коли після артпідготовки почалася атака, ми почали розуміти – по танку ведеться вогонь зі всіх видів зброї, в тому числі стрілецької, кулеметів. Моторошно, але коли починають бити болванками – це дуже страшно. Це було перше хрещення», – згадує Володимир Вобулаєв.

Найяскравішим спогадом ветерана є операція «Багратіон», в якій він діяв в розвідувальному дозорі. В Білорусії вони форсували річку Західну Двіну в районі Полоцька. Наприкінці червня вдосвіта солдати зайшли в село, та виявилося, що воно є лише на карті. Бо майже нічого не лишилося – тільки одні комини стояли. Усе згоріло. Він мав завдання виявити, де є «вогняні точки».

Виходить одна бабуся з землянки, двоє діток веде. Говорить «Спалили село. Так і доживаємо. Голодні, з дітками...» Ми дістали свій сухий пайок, банки, консерви. Цей спогад лишився в мене на все життя
Володимир Вобулаєв

«Виходить одна бабуся з землянки, двоє діток веде. Вигляд у неї такий... Підходить до нас, ми запитуємо: «Скажіть, будь ласка, німці були?» «Так, були, – говорить, – стріляли з автомату, але пішли. Зараз нема...» «А ви?» «А ось спалили село – хто зумів, сховався у підвалах. Так і доживаємо. Голодні, з дітками...» Ми дістали свій сухий пайок, банки, консерви, що видавалися на тиждень бою – я був в екіпажі. Ділились усім. Цей спогад лишився в мене на все життя», – розповідає Вобулаєв.

Для нього війна «закінчилася» 9 травня о 3-й годині дня в бойовому порядку. Під час наступальних боїв він отримав по радіо команду вийти на дорогу Тукумс-Лівада та перекрити її. Згодом звучить команда: «Припинити вогонь!» Під’їжджає командир полку і каже: «Війна закінчилася, німці капітулювали, давайте будете приймати полонених!»

Показується колона німців, йде організовано, несе знамена, без зброї. Затримали розвідники цих німців. Приводять, а це наші слов’яни служили німцям, 6 чоловік
Володимир Вобулаєв

«Показується колона німців, йде організовано, несе знамена, без зброї. Ми приймали. Підходить командування. Вони намагаються щось доносити. Вони педанти, справні. Командир полку махає рукою – «проходьте, проходьте». І вони пішли далі. Збоку йде вісім чоловік – не в колоні, а збоку. Командир полку дає команду: «Голова розвідки капітан Зеленін, так, розвідників затримати!» Затримали розвідники цих німців. Приводять, а це наші слов’яни служили німцям, 6 чоловік падають на коліна і обнімають наші комбінезони, цілують: «Не стріляйте!» Війна закінчилася – такого бути не може. Передали їх, куди треба», – згадує ветеран війни.

Ігор Юхновський: «З одного боку, ви маєте хороброго, відповідального командира взводу, а з іншого – безвідповідального командира роти»

Спогади війни не завжди бувають веселі. Тут люди гинуть. Ігор Юхновський пішов на війну 18-річним юнаком і приніс звідти лише сумні спогади. Під час бою під Бродами команда інженерно-саперних військ, у складі якої перебував Юхновський, вела бої під Золочевим.

Розповів він про лейтенанта Іванова, який був надзвичайно розумним та хоробрим, але безвідповідальність цього лейтенанта коштувала йому ж його життя.

Коли мінери були в Карпатах і командир роти відправив взвод у село, дорога до нього була закладена протипіхотними мінами. Такі міни люди не розміновують. Але цього разу змоги пустити туди трактор або танк для знешкодження мін не було.

Лейтенант разом зі своїм помічником пішли подивитись на мінне поле. І вони підірвалися
Ігор Юхновський

«Що зробив лейтенант? Лейтенант разом зі своїм помічником, називався полкомвзвод, перші пішли подивитись на це мінне поле і розвідати, де фактично є міни. Справа в тім, що німці ставили міни дуже регулярно, через певну кількість кроків, дуже точно і по кутах, і по відстанях. А взвод тим часом чекав. І вони підірвалися на міні», – згадує Ігор Юхновський.

Через те, що лейтенант йшов першим, його важко поранило в живіт. Солдати одразу ж підбігли до нього з надією врятувати, але їхня допомога виявилася вже не потрібною.

«Ми його несли. Він по дорозі стогнав. І помер. Це сталося абсолютно задарма. З одного боку, ви маєте хороброго, відповідального командира взводу, а з іншого – безвідповідального командира роти», – сумно зауважив ветеран.

І так на війні дуже часто трапляється. Віддають накази, які є нерозумними, але ніхто не обговорює ці накази – їх треба виконувати.

Ігор Юхновський згадує й інший випадок зі свого воєнного минулого. Це вже було під Золочевим. Німці намагалися вирватися з Бродівського котла, а мінери їх зупиняли.

«Ми намагалися їх зупинити, взяти в полон. Які виривалися – по них стріляли. Якийсь офіцер зірвався і почав тікати. Ми за ним побігли – командир взводу, я і хтось ще – побігли за тим німцем і кричали йому навздогін «halt! halt!» (стій – з німецької). Він зупинився», – згадує Юхновський.

Німець зупинився, але потім мінером заволоділа жадоба. Він побачив у німця на руці годинник і одразу захотів його взяти. Але ворога такий його вчинок розізлив.

«Лейтенант витягнув пістолет – застрелив його (німця – ред.) просто перед нами. Я бачив, як ця людина піднялась вверх, смертельно поранена в серце піднялась вверх, і так, як стояла, впала на землю», – розповів Ігор Юхновський.

Цю битву ветеран згадує із жахом, тому що саме тут він побачив поранених, які благали про допомогу. Але війна є війна – ворогу ніхто не допомагає: «Коли ми на тому полі бою були, кругом валялися поранені німці. Вони витягували листи з дому, показували «не вбивай мене! не вбивай!», показували фотографії своїх рідних. Я кажу: «Ми не будемо вас вбивати». «То перев’яжіть мене». А це ми вже не могли робити».

Анатолій Зарва: «Видимість впала майже до нуля, дихати було нічим, запахло людським тілом»

Рано-вранці на світанку 6 липня на горизонті з’явилися «снопи». Маючи бінокль, як командир гармати, я раптом побачив відблиск гусениць
Анатолій Зарва

Анатолій Зарва був командиром гармати польової артилерії. Під час Другої світової війни він пройшов по багатьох фронтах: під Москвою, у Воронежі, Харкові, Сумах та Києві. Взяв участь у битві на Курській дузі, як захисник і нападник, у складі танкової бригади він став прикладом того, як маленькими зусиллями можна подолати великого ворога.

Битва на Воронезькому фронті розпочалась рано-вранці. Танкова бригада була готова до наступу німців.

«Німці були готові, і ми були готові, але бої не починались. Як нам стало відомо, наше командування не хотіло починати першим, адже при наступі втрати значно більші, ніж при обороні», – говорить Анатолій Зарва.

Першу лінію оборони німці прорвали ще вночі 5 липня, черга була за другою, в складі якої перебував Зарва. Глибина оборони танкової бригади сягала понад 100 кілометрів. Це означає, що кожен танк мав свій капонір – землисте укриття. Таким чином закопувалось і артилерійське спорудження.

Анатолій Зарва був першим, хто побачив, як наближаються німці: «Рано-вранці на світанку 6 липня на горизонті з’явилися «снопи». Маючи бінокль, як командир гармати, я раптом побачив відблиск гусениць на сонці, що тільки-но зійшло. І ми здивувались. Якраз був присутній командир батареї, і каже: «А я тут був неодноразово на цій позиції, і снопів не було». Взяв в мене з рук бінокль і підтвердив: «Так, танки рухаються. Приготуватися до бою».

Згодом снопи зникли. Тоді танки вийшли на вихідні позиції і почався сильний артилерійський обстріл. Хоч він був і коротким, але дуже потужним. А авіація діяла таким чином: одна група летіла геть, а інша прилітала. Тобто обстріл йшов безперервно.

Від маси танків, які рухались, вибухів тисяч снарядів і авіаційних бомб сонце майже сховалося, так що ледь-ледь проглядався його диск
Анатолій Зарва

«У повітрі від маси танків, які рухались, вибухів тисяч снарядів і авіаційних бомб сонце майже сховалося, так що ледь-ледь проглядався його диск. Видимість впала майже до нуля від пилюки, дихати було нічим від гарі двигунів сотень танків, які рухались на вузькій ділянці фронту. Запахло горілим людським тілом», – згадує із тремтінням у голосі Анатолій Зарва.

Надягти на себе протигази, щоб хоч якось врятуватися від смороду, солдати не могли. Якби вони це зробили, то втратили б видимість зовсім.

Крізь пилюку було важко визначити, наскільки влучно втрапляли снаряди бригади. Але розумні чоловіки знайшли спосіб.

«Як тільки з’являвся силует танка, ми стріляли і дивились: буде спалах на танку (постріл з нього – ред.) чи ні. Якщо спалаху немає і рух цього силуету припинився, значить ми вважали, що ми його підбили. Якщо спалах є, значить танк нас побачив, зробив постріл», – розповідає ветеран війни.

Вороги припинили наступ. Наступного ранку повторилось те саме. І цього разу снаряд влучив прямо на позицію, де перебував Зарва. Але чудом його не зачепило. Він раптом прихилився, і снаряд пролетів повз нього. Але його колега-наводчик був важко поранений.

Знову дав команду «відходимо» й побачив солдата на колінах, який згрібав свої кишки в живіт разом з пилюкою
Анатолій Зарва

«Я дав команду відходити і глянув в сторону обслуги… Ніхто не піднявся. Ну, я поки чекав, що вони зберуться, зняв панораму, бо наказ в нас такий за будь-яких обставин. Панорама – це приціл. Знову дав команду «відходимо». І в цей час трохи повернув голову, й побачив солдата на колінах, який згрібав свої кишки в живіт разом з пилюкою», – ділиться жахливими спогадами Анатолій Зарва.

Командир гармати польової артилерії підхопив свого товариша та відніс на палатці в тил. А після цього була битва, яку назвали зразковою в корпусній газеті. Це було у Станіславі. Бригаді поставили завдання заволодіти містом. І вони це зробили.


«Був по окраїні прокладений шлях, але він заріс, ця дорога, деревами і навряд чи був прохідним. Бойко направив туди взвод танків, які скоро повернулися і доповіли, що з зусиллями – ліс молодий сосновий – можна пройти. Погрузивши все майно танкового корпусу і наших двох механізованих частин від нашої бригади на танки, боєприпаси, бочки з пальним, палатки з медичним обладнанням… Все це на танках, в голові танкової бригади Бойко, ми рушили», – згадує Анатолій Зарва.

Згодом почався штурм і місто звільнили, а ця битва стала прикладом того, як малими силами можна перемогти значно сильнішого противника.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG