Доступність посилання

11 Грудень 2017, Київ 03:30

Росія: онук репресованого у 1937-му отамана домігся його реабілітації


Єдина збережена фотографія Дмитра Пушкарьова, фото прес-служби Забайкальського крайового суду

Село Мангут Кирінского району Забайкальського краю Росії розташоване на кордоні з Монголією, до найближчого великого міста – Чити, – 330 кілометрів. Але сталінський терор дістався і сюди. У 1937 році агенти НКВС забрали колишнього казачого отамана Дмитра Пушкарьова, відтоді про його долю нічого не було відомо. Після XX з’їзду КПРС він не був реабілітований, а його справа досі залишається засекреченою.

Онук отамана, учитель фізики Ігор Пушкарьов вирішив дізнатися правду про те, що сталося з дідом, і з’ясував, що йому інкримінували організацію полку для боротьби з червоними партизанами під час Громадянської війни, вбивство одного з них у 1920 році, а також участь у контрреволюційній діяльності і підготовку до збройного повстання. 1 грудня 1937 трійка УНКВС Читинської області засудила Дмитра Пушкарьова до розстрілу.

Ігор Пушкарьов багато років збирав свідчення про життя діда, героя Першої світової війни, нагородженого трьома Георгіївськими хрестами, і подав на реабілітацію. 5 травня 2017 року, за 80 років після страти, президія Забайкальського крайового суду, розглянувши позов на закритому засіданні (справа залишається секретною), ухвалила рішення реабілітувати Дмитра Пушкарьова.

Ігор Пушкарьов розповідає:

Про те, що діда розстріляли, я дізнався лише два роки тому

– Те, що я зайнявся цією справою, це моя одвічна мрія. Ще від свого покійного батька у 18 років я отримав такий наказ. Тато мій розповідав, що у 1937-му вночі прийшли, забрали, і більше він не повернувся. Просив мене, можливо, я щось дізнаюся. Про те, що діда розстріляли, я дізнався лише два роки тому.

– Скільки вашому батькові було років, коли його батька заарештували?

– 11 років йому було. Після арешту залишилися діти – троє дівчаток і двоє синів. Бабуся в 1940 році померла. Мій батько у 1943 році пішов на фронт, а його брат, дядько Гоша, у 1941-му або у 1942-му. Коли тата забрали на фронт, дівчат в дитбудинок відправили.

– Вашого діда заарештовували кілька разів. Чому справа досі засекречена?

– Для мене це питання дуже цікаве, чому вона досі засекречена. На жаль, це не в моїй компетенції, відповісти не можу. Його у 1925-му, 1928-му, 1930-му і 1932-му заарештовували. У 1928-му судили за статтею 116 «розтрата», хоча він не був членом колгоспу. Яка розтрата була у нього, я не знаю. У 1925-му, 1930-му, 1932-му він притягувався за однією і тією ж справою, за кілька місяців його завжди звільняли.

– Через вбивства партизан?

– Контрреволюційна діяльність, партизани не згадувалися. Він був станичним отаманом, головою п’яти козацьких селищ. Для червоних, більшовиків це було вже велике протиправне діяння. Стаття 58.13 «За службу на відповідальних посадах при царському режимі або контрреволюційних урядах». Йому цього не могли пробачити, Спочатку закидали йому активну участь у формуванні добровольчого казачого полку. Приписували, що дядько, який його виховував, пішов з отаманом Семеновим за кордон, звинувачували, що він підтримує з ним зв’язок, отримує звідти зброю для підготовки повстання. А про партизан до 1937 року ніхто і не заїкався.

– Звідки ж взялася історія про розстріл?

– Усі, хто зі мною займався цією справою, адвокати і люди добрі, які мені допомагали, зробили висновок, що справа була сфальсифікована, все це вигадано. Там все говорить про те, що це було придумано на потребу дня, щоб підвести його під таку статтю, яка б однозначно поклала його в могилу.

– Тобто, ніякого розстрілу партизан не було?

– Звісно. Про одну людину, про яку написано, що дід особисто її розстріляв, ми знайшли архівну довідку, що ця людина померла у 1959 році. Є довідка голови сільради.

– У шпигунстві не звинувачували, як зазвичай тоді робили?

– У шпигунстві не звинувачували. Їм вистачило цілком двох статей – 58.1 і 58.13, щоб його закопати.

– Справа засекречена, але у Вас була можливість ознайомитися з документами?

– Так. Я спочатку дав підписку про нерозголошення, потім мене ознайомили.

– А доноси там були?

– Не доноси, а протоколи свідчень свідків. Три протоколи. Потім виявилося, що в 1962 році проводилась перевірка, один зі свідків, який залишився у живих на той момент, відмовився від своїх свідчень, сказав, що Черняєв, начальник Мангутського прикордонного загону, змусив його підписати, протокол був уже складений. Він тоді теж сидів в НКВС у них, і Черняєв йому сказав: «Підписуй, а то будеш стояти тут, поки не підпишеш». Він і підписав. Свідчив не тільки проти мого діда, його періодично виводили з камери і змушували підписувати ті чи інші протоколи.

– Чому ж у 1962 році під час перегляду його все-таки не реабілітували?

– У протоколах допиту свідків характеристики йому дають, що це затятий білогвардієць, страшенний біляк, станичний отаман, куркуль страшенний. У 1962 році більшовицька ідеологія не дозволила б таку людину реабілітувати.

– А ким він працював у 20-30-і роки?

– Він був селянин-одноосібник, а на момент розстрілу в 1937-му був десятником в будівельній конторі. Він становив для них небезпеку, його треба було обов’язково знищити. По-перше, Мангут стоїть на кордоні, по-друге, він був станичним отаманом, це виборна посада, ця людина в разі чогось могла б за собою повести народ. А так як в характеристиці написано, що це затятий білогвардієць і запеклий куркуль, то зрозуміло, в який бік він міг повести людей. Тому його було необхідно підвести під таку статтю, щоб живим він звідти не пішов. Ось і натягнули йому партизан.

– Напевно, антикомуністом він був справжнім?

Коли в 1967 році шукали партизанів, щоб нагородити до 50-річчя революції, виявилося, що в Мангуті взагалі не було партизан, не було кого нагороджувати

– Звісно. Як мені сказав історик Володимир Ісакович Василевський, коли в 1967 році шукали партизанів, щоб нагородити до 50-річчя революції, виявилося, що в Мангуті взагалі не було партизан, не було кого нагороджувати. Казацтво в нашому районі має великі орні сіножаті, я б здивувався, якби хтось пішов за більшовиками.

– У 80-ті роки, коли почалася перебудова, відновився процес реабілітації. Ваша родина не намагалася щось зробити?

Страшно було цією справою займатися. Я, чесно кажучи, досі боюся

– Ні, не намагалися. Ми спочатку взагалі не знали, як, що... Його просто вночі забрали і все. Я шукав, ходив колами навкруги, страшно було цією справою займатися. Я, чесно кажучи, досі боюся. А мама моя взагалі мені забороняє цим займатися, каже: тебе самого посадять. Мамі моїй 91 рік.

– Коли ви звернулися з позовною заявою, як суд це сприйняв?

– Я б сказав, що працівники суду налаштовані були доброзичливо. Я очікував, що прокурор буде наполягати на тому, що він винен, але прокурор у своєму виступі сказав, що справа сфальсифікована, людину треба виправдати.

– Скільки слухалася ця справа? Це було одне засідання чи тривалий процес?

– Це касаційна інстанція, там засідання швидко проходять, не більше години.

– Але цій годині передували кілька років збору документів, робота над заявами...

– Звісно. Я в архіві працював, до прокуратури звертався багато разів. Це десятки років.

– Вдома у вас залишилися документи чи все було конфісковано?

– Його документів не було. Одна фотографія була. Але поки я в армії був, мій тато помер, приїжджали на похорон родичі, забрали цю фотографію, я її знайти тепер не можу. Тільки з кримінальній справі є фотографія, і все.

Дорожній покажчик Мангут, Читинська область
Дорожній покажчик Мангут, Читинська область

– Напевно ваш дід не був єдиним репресованим. До вас не звертався хтось ще з односельців з подібними історіями?

– Ні. Люди, звісно, телефонують мені, вітають, підтримку висловлюють. Я відчував обов’язок і вважаю, що я його виконав. Тепер в травні будемо шукати місце, де їх розстрілювали, місце поховання.

– А це невідомо досі?

– Ні. Є ж наказ 0047, там чітко написано, що місце поховання, місце приведення у виконання вироку тримати в суворій таємниці, тому досі невідомо.

– Хочете встановити пам’ятник?

– Поки хоча б пам’ятний знак, пам’ятник встановити не так просто. Все-таки це великі грошові витрати. Я один не зможу, навіть з моїми однодумцями-друзями. Якщо люди відгукнуться, будемо встановлювати пам’ятний знак.

– Зараз, як Ви знаєте, шанувальників Сталіна стає дедалі більше. Все нібито було добре, великий Радянський Союз, у війні перемогли... Ви зустрічали на Забайкаллі переконаних сталіністів?

Коли я їздив, збирав відомості про георгіївських кавалерів, мені в очі казали: «Попіднімали голови, недобитки, повиповзали зі щілин»

– Звісно. Коли я їздив, збирав відомості про георгіївських кавалерів, мені в очі казали: «Попіднімали голови, недобитки, повиповзали зі щілин». Кілька разів я чув. Але не звертаю уваги на це.

Матеріал повністю – на сайті Російської реакції Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG