Оксана Савоскіна
«Краще завжди носити з собою паспорт. І не з'являтися в такий час», – так уже третій рік змушені робити жителі непідконтрольних України територій, оскільки у їхніх містах – «комендантська година», яка триває з 23 години вечора до 5-ї ранку. А за порушення – забирають сидіти у відділок до 5-ї ранку. Попри це, життя в Донецьку триває, і не лише щоденно-побутове – там працюють кафе і ресторани. Радіо Свобода поспілкувалось з пересічними донеччанами про різні аспекти життя міста – сферу послуг, комунальні платежі та перетин блокпостів. Імена співрозмовників змінені з міркувань безпеки.
Блокпости
Донеччанка Марія перетинає їх регулярно, адже змушена їздити через лінію розмежування додому, у Донецьк. Марія каже: до цієї незручності поступово звикаєш.
«Звичайно, спочатку на блокпостах відчуваєш страх та бажання якомога швидше цього позбутися, але потім, через два дні, поступово оговтуєшся та починаєш жити як завжди…Просто люди, які мають зброю, вважають себе господарями життя. Вони можуть просто не пропускати людей декілька годин, можуть когось відправити назад – або пропуск недійсний, або у валізах щось заборонене за новими «правилами», а бо просто так», – розповідає дівчина. Перепустка, необхідна для того, щоб потрапити на окуповану територію, оформлюється близько тижня.
Комуналка
У нас тут немає ніяких квитанцій, ніхто їх нікуди не носить. Заповнюємо ми їх по книжках, по лічильниках. Ніхто квитанції не приносить, все заповнюєш сам. Скажімо так, оплачуєш за цінами довоєнним, помноженими на два, бо тут «рублева зона»
Бойовики, що контролюють частину Донецької області, продовжують збирати з населення плату за комунальні послуги. В окупованому Донецьку працює єдиний «Центральний республіканський банк», відповідно, і платежі проходять лише через нього. Тарифи – це довоєнні помножити на два, розповідає Дмитро.
«У нас тут немає ніяких квитанцій, ніхто їх нікуди не носить. Заповнюємо ми їх по книжках, по лічильниках. Ніхто квитанції не приносить, все заповнюєш сам. Скажімо так, оплачуєш за цінами довоєнним, помноженими на два, бо тут «рублева зона», – каже Дмитро.
Торгівля
На полицях магазинів окупованого Донецька, кажуть місцеві, зараз є абсолютно всі необхідні товари, однак – російського виробництва. Українські продукти знайти практично неможливо, говорить чоловік.
«Можливо, українські привозять контрабандою, а так ні – все російське. Постачань інших нема. Російські та білоруські», – розповідає він.
«Найбільший торговельний центр у нас – «Донецьк-Сіті», і він поступово відновлюється, деякі магазини закриті, через що виникає враження занедбаності», – розповідає Марія.
Розваги
Незважаючи на окупацію і «комендантську годину», культурне життя та розваги є в житті донеччан. Якщо у перший рік війни в цій сфері було затишшя, то тепер кафе і ресторани знов користуються попитом серед населення.
«Людям подобається ходити по різноманітних кафе, які відновлюються після року затишшя. У центрі відкрилось багато закладів. Наприклад, влітку, коли я там була, в обідню перерву не можна було знайти вільного місця, про вечір я взагалі мовчу. Треба завчасно резервувати столики», – розповідає донеччанка Марія.
Дівчина наголошує, що для людини з Києва – в Донецьку в сфері розваг досить лояльна цінова політика. Працюють клуби, щоправда, зачинаються вони о 22-й годині, оскільки в місті – «комендантська година»: «У відділення забирають сидіти до 5-ї ранку і «високопоставлених» людей, і просто тих, хто не встиг добігти додому, – каже співрозмовниця. – Отож, краще, по-перше, брати з собою паспорт постійно, по-друге, не з’являтися на вулиці в такий час».
Комусь щастя – «кафешка», а комусь – що воду дали
Окрім побутових запитань, Радіо Свобода запитало й про загальний настрій людей у місті.
«Це дуже важке і болюче питання, настрої у людей полярні. Хтось, задоволений життям, каже: «У нас все добре, все чудово. Відкрилась нова «кафешка» біля будинку. Влаштувались на роботу. Чудово живемо». Інші розповідають: «Так добре живемо, чудово, сьогодні увімкнули воду вперше за тиждень», – розповідає Марія.
Вона каже, що більшість людей, особливо молодого віку, намагаються не звертати уваги на військові справи. «Єдине, що я помітила, люди якісь більш «зашугані», більш боязливі, більш уважні і в той же час більш щирі».
Люди в місті більше мовчать, ніж говорять, каже донеччанин Дмитро. «Тут більшість відмовчується. Більше запитань, ніж відповідей. Багато незрозумілого».
